«Я ніколи не говорила, що «я ж дівчинка»

«В мене не було вишиванки, вінка, слів Гімну я не знала. Українську мову і літературу я знаю добре, це були мої улюблені предмети. Але українською я практично не спілкувалася... Це вийшло якось само собою...». 4 квітня у Харкові поховали старшого солдата-кулеметника батальйону «Донбас-Україна» Яну Червону. Міркування про життя і службу вона залишила у книзі «Дівчата зрізають коси». Це збірка спогадів про жінок на війні, підготовлена Українським інститутом національної пам'яті. Публікуємо розповідь Яни Червоної. 

Коли війна тільки почалася, у 2014-му, я стала волонтером — збирала необхідне і везла на передову своїм підопічним — батальйону «Айдар». В мене не було якоїсь однієї причини піти в армію. В якийсь момент волонтерство стало мені нецікаве, бо два з половиною роки мого життя були досить одноманітними. Якось ми приїхали у черговий раз в «Айдар», розносимо по бліндажах замовлення, і один з бійців каже мені: «Вам, волонтерам, добре — ви приїхали, добу побули, відпочили і поїхали. А ми тут день при дні, і нам важко». І я захотіла дізнатися, наскільки це важко — зовсім нестерпно чи таки мені під силу. 

Спершу я, звісно, дуже хотіла потрапити у свій рідний «Айдар». Але ті посади, які мені там запропонували, мене не зацікавили, бо були надто «жіночі». Може, вони так хотіли мене вберегти і це був вияв турботи, може, просто не бачили мене бійцем, не знаю…

Моя подруга в той час ішла служити в 54-ту бригаду, і я попросила її взяти мене з собою. І в цьому підрозділі в мене вже була можливість вибрати посаду і справу, якої я хотіла навчитися. Так я опинилась у 1-му батальйоні 54-ї окремої механізованої бригади. Потім так склалося, що ми разом з побратимами перейшли в батальйон «Донбас».

З моменту мого приходу в армію в мене не було жодних обмежень по службі через стать — ніхто не забороняв мені займатися тим, чим я хочу. Я, у свою чергу, ніколи не говорила, що «я ж дівчинка» і не піду на мороз чи на пост уночі. Ми з дівчатами виконували всі обов’язки рядового солдата, старалися воювати нарівні з усіма. Я дуже хотіла навчатися на оператора-навідника БМП. Та спершу мене призначили санітаром-стрілком (це найпростіша посада), але з умовою, що я навчатимусь на навідника. Машина, на якій я мала вчитися, була в ремонті, і я чекала, доки її полагодять. Якось так сталося, що в один момент я взяла в руки кулемет — і зрозуміла, що це моє і що я хочу стати кулеметником. Це було випадково. В моєму житті взагалі багато чого відбувається саме випадково, та чи не щоразу це стає поштовхом для досягнення того, чого я прагну. Зараз змінюються лише типи кулеметів. Але вчитися треба постійно, освоювати нову зброю — це цікаво і зайвим на війні ніколи не буде, тож, можливо, колись я ще повернуся і до ідеї навчатися на навідника БМП.

Моя служба почалась на Світлодарській дузі. Я потрапила туди у вересні 2016 року. Мене багато що пов’язує з цими місцями. Там я знайшла друзів, побратимів, здобула свій перший військовий досвід, навчилася того, що вмію. Тут я зустріла людей, з якими навряд чи ми перетнулись би в мирному житті. Попри те, що це вже була окопна війна, нас постійно обстрілювали всім, чим тільки можна — з кулеметів, мінометів, артилерія працювала постійно. Але в мене так склалося, що я бачила більше обстрілів, коли ще була волонтером. І хоча зараз їх інтенсивність не така, як на початку війни, але менш небезпечними від того вони не стали.

Разом зі світлими спогадами зі Світлодарки багато і дуже болючих. Там я знайшла друзів і там їх втратила. Найстрашнішим для мене був грудень 2016 року. Тоді був тиждень, коли я дивилася в дзеркало і сама себе не впізнавала — за кілька днів постаріла на кілька років.

Одного дня загинуло одразу п’ятеро моїх побратимів. У той день в нас була операція, ми мали взяти «ліс». Спершу я сиділа на раціях, але й після того, як моя зміна закінчилася, залишилась. Ми всі майже добу постійно були на раціях, чули весь ефір, все, що тоді відбувалося… Єдине, про що шкодую — треба було тоді записати усі ті перемовини. Всі хлопці були за те, щоб іти туди, але вони говорили і про недосконалість плану. Звісно, на війні немає нічого ідеального, але подібні операції мають бути дуже ретельно сплановані. Ніхто, звісно, не знав, що так вийде, і вже нічого, на жаль, не зміниш. Особливо страшно було почути вперше: «В нас 200-й». Саме я приймала цей сигнал. Потім друге повідомлення: «В нас 200-й». Ми не знали навіть, хто саме загинув, група тоді розбилася і хлопці втратили одне одного з виду. Потім іще одне таке повідомлення. І я сиділа й не знала, кого вже немає в живих, а хто повернувся в бліндаж. Єдине ім’я, яке ми на той момент знали — «Шайтан» (Микита Яровий) — командир нашої роти. Далі повідомлення в ефірі стали уривчастими, з криками, і взагалі неможливо було зрозуміти, що там відбувається.

Серед загиблих у той день був Андрій Байбуз (позивний «Ефа»). Він воював разом з дружиною, Вікою. Я не забуду ніколи той момент, коли ми вже знали, що він загинув, а Віка ще ні. І ми всі ховали очі. Бо вона все ще чекала, що ось він повернеться. А ми вже знали, і сказати ніхто нічого не міг. І коли хтось, не пам’ятаю навіть, хто це був, сказав про смерть її чоловіка, вона заплакала, але продовжила працювати — в той момент вона саме сиділа на раціях. Ми хотіли її підмінити, але вона не погодилась і дочергувала свою зміну.

У той день крім «Ефи» і «Шайтана» загинули ще Санич (Дмитро Клименко), «Сім’янин» (Андрій Широков), «Гюрза» (Роман Радивилів). 

Істерик не було. Усі ці смерті я плакала, але, як би сказати правильно… спокійно плакала. Біль за ними був і є, от навіть зараз згадую, і всередині знову ниє і коле. Та попри це, ми всі плакали спокійно. І працювали. Горе було велике і спільне, але від роботи не відмовлявся ніхто. Можливо, це якась така захисна реакція. Якби це сталося на «гражданці», може, реакція була б іншою. А тут… Приїжджають до нас з іншої роти хлопці, щось розповідають, жартують — і ти починаєш посміхатись, навіть сміятись, відволікаєшся. А за кілька хвилин у бліндажі проходиш повз ліжко (чи правильніше сказати, мабуть, нари), де спали хлопці, бачиш їхні речі, їхню зброю — і знову починаєш.

Нам волонтери привезли якось три жилетки. Одну вдягала я, другу постійно носив «Сім’янин». Моя здебільшого просто лежала, я її якось майже не носила. Коли загинув «Сім’янин», я збирала його речі. Взяла його жилетку і не могла змусити себе покласти її в мішок. От не могла і все. Просто сиділа і тримала її в руках — жилетку мого друга, якого вже немає. Це було дуже боляче. Потім усе ж склала, відправила — і зрозуміла, що свою жилетку, таку саму, я вже точно ніколи не одягну. Я не те, що носити її, я навіть дивитись на неї не могла.

Після цих хлопців у нас був іще один загиблий брат — «Крук», наймолодший з нас. Його друг тоді так кричав… Він навіть не кричав, він вив просто, як звір, я вперше чула, щоб чоловік так кричав. Це було страшно боляче — і через убитого «Крука», і через оцей біль людини, яка втратила кращого друга.

В моїх «айдарівців» була дуже правильна традиція: коли хтось помирав, після моргу, експертиз, усіх цих процедур тіло, по змозі, привозили в батальйон і давали можливість попрощатись із побратимом. Ясна річ, увесь «опорник» не міг приїхати разом і водночас, по черзі приходили. А на той момент у бригаді ми змогли попрощатися тільки з «Круком». І то лише тому, що ми везли його тіло до «швидкої». А з тими хлопцями, що загинули 18 грудня, ми не те що не попрощалися — жодну людину з нашої роти не відпустили на похорон. Це неправильно, коли побратими не прощаються з тими, з ким пліч-о-пліч воювали. Це була одна з багатьох причин, через які, власне, я вирішила змінити підрозділ.

Бійців нашої роти, які вирішили піти з 54-ї бригади, забрали в батальйон «Донбас-Україна». Потрапивши сюди, ми поїхали в сектор «М» (Маріупольський. — Авт.), але побратими не дадуть збрехати — я завжди хотіла повернутися на Світлодарську дугу. Сюди тягнуло, як додому, як у рідні місця. Зараз я воюю на дузі. Хоч і не в тому самому місці, але бачу ті позиції, на яких загинули мої друзі й з якими в мене так багато пов’язано.

Спершу в складі «Донбасу» ми поїхали в Чермалик. Це був найспокійніший сектор з тих, де особисто мені доводилося бувати. Обстрілів там майже не було. Здавалося, що ми просто стоїмо і охороняємо поля. Там ми пробули місяців зо три. А потім я потрапила в нещодавно зайняте нашими військами село Травневе. Тут складно. Місцеві ще ставляться до нас з недовірою, хоча є ті, що дуже нам раді, що й морально підтримували військових, і навіть пригощали домашніми пиріжками.

Більшість місцевих — пенсіонери. Село досить забите — без магазину, школи, садочка, сіре й бідне. Ці люди насправді нічого в житті й не бачили доброго. До того, як армія зайняла село, вони постійно ходили в окуповану Горлівку, торгували там молоком, яйцями, курми, міняли російські рублі на гривні. А тепер це все перекрили їм. Часом виникає думка, що багатьом мешканцям села вже пофіг, Україна чи Росія. З іншого боку, зрозуміло, що вони зовсім віднедавна з військовими, вони ще звикають до нас, і, ясна річ, декого обурює, що в нього за городом — лінія фронту й окопи.

Крім того… Раніше і я не любила Україну. Чесно в цьому зізнаюся. В мене не було вишиванки, вінка, і слів Гімну я не знала. Українську мову і літературу я знаю добре, це були мої улюблені предмети. Але українською я практично не спілкувалася. А зараз я намагаюся з дітьми говорити українською, зі своїми друзями, з побратимами. Це вийшло якось само собою. У мене з’явилася перша вишиванка, потім друга, потім сукня з домотканого полотна, вінки, потім дітям почала купувати. І от така усвідомлена любов до свого, рідного прокинулась уже під час Майдану. Це сколихнуло, змусило замислитись і зрозуміти, як ти любиш свою країну.

Одна жінка мені зізналася, що хотіла йти на референдум, але чоловік зупинив, сказав, мовляв, дивись, на що це перетворюється. І зараз вона каже, що не шкодує, що вона — за Україну, хоча спершу була за референдум. Тут є бабусі, які, здається, і за межі села ніколи не виїжджали й не усвідомлюють, яка вона, Україна. Роботи і то в них не було. Хтось розповідав, що працював на очисних спорудах. І мені цих людей щиро жаль, бо їм немає між чим вибирати — добра вони не бачили ні від кого.

Побутові питання на війні для мене — дрібниці. Так, не курорт, але нічого страшного, було б бажання — завжди можна облаштуватися, створити собі нормальні умови. На Світлодарці ми мали душ, у ньому була буржуйка, тож можна було і в холоди помитися. Хоча була й одна «проблемка» — цей душ постійно прострілювався. Я не розумію оцих вимог — що у жінок має бути окремий бліндаж, хоча були ті, хто його вимагав. Я проти цього. В нас бліндаж був на 25 осіб, і там жило дві-три дівчинки, а інші були хлопчики. І нікому це не заважало. Інакше треба розділяти армії на жіночу і чоловічу. І який тоді сенс брати жінок в армію? Ми не здобудемо поваги і нас не будуть сприймати як рівних із чоловіками, якщо ми постійно вимагатимемо для себе чогось особливого — окремого житла, окремих наметів на полігоні, особливих умов служби. А цю повагу чоловіків дуже непросто заслужити. Що б не робила жінка, як би добре не виконувала завдання, небагато чоловіків скажуть, що пишаються нею, що вона — молодець.

Зараз уже легше, але все ж чоловіки ще сприймають армію як свою територію, на яку проникли чужинці — ми. І якщо з нашим перебуванням у війську і на передовій уже більш-менш звиклись, то коли жінка хоче командувати взводом, бути кулеметником, водити БМП — це все ще важко сприймається. Пам’ятаю, як я вперше сказала, що хочу постріляти з кулемета. З мене всі сміялись і говорили: «Не займай, дівчинко, кулемет, бо зламаєш». Нашій армії ще потрібен час, аби остаточно звикнути до того, що віднині жінки — теж її частина.

Звісно, дівчата ідуть у військо з різних міркувань, але й у чоловіків мотивація теж буває різна. Є жінки, які справді хочуть воювати, які знайшли себе у військовій професії. Є ті, хто хоче влаштувати таким чином особисте життя. І я таких не засуджую, бо в армії є дуже гідні чоловіки, бо ж воювати пішли кращі, або із ЗСУ, або в добровольчі батальйони. І багатьом хотілося б мати таких чоловіків. До нас побратими ставляться як до сестер. Я ж на чоловіків тут дивлюсь, як на дітей. Навіть не як на братів, а як на підопічних. Я називала «айдарівців», якими опікувалась як волонтер, дітьми, навіть тих, кому було за 50. А вони сміялися кожен раз: «Мамця наша приїхала».

Залицятися ніхто з побратимів навіть не намагається, бо знають, що в мене є коханий. Іноді я, звісно, заздрю тим жінкам, які служать разом зі своїми чоловіками і потім разом щасливі йдуть на «дембель». Мій коханий залишився на «гражданці», і він мене чекає. Сподіваюсь, що дочекається.

Рідні неоднозначно сприйняли моє рішення піти в армію. Мама — дуже негативно. Зараз вона зареєструвалась у Фейсбуці, бачить усі мої пости з передової, й тепер їй спокійніше. А мої діти, звісно, болісно переживають розрив з мамою, і я за ними сумую дуже сильно. Заспокоюю себе тим, що я — мама, якій згодом буде про що розповісти дітям, мама, що має життєвий досвід, який варто передати. Колись я розповім їм про хороших і мужніх людей, багатьох з яких уже немає в живих, і про важливі для країни події. З іншого боку, звісно, це погано, що я не бачу їх, а вони мене, місяцями.

Після повернення я спробую надолужити втрачене за час моєї відсутності. Якби не було війни, я б, мабуть, була звичайною мамою, яка водить дітей до школи, вчить з ними уроки і готує їм їсти. Але так сталося, і я не шкодую, що пішла в армію, бо отримала тут колосальний і унікальний життя може кардинально змінитися будь-якої миті. Але мені цікаво спостерігати, як змінюється армія зсередини. Бо те, що я застала, приїхавши вперше в «Айдар» в 2014-му, і те, яке військо зараз — це абсолютно різні речі. Я ніколи не знала, ким я хочу бути і чим хочу займатися. Я і вчитися не пішла лише тому, що не знала, на кого мені вступати. А в армії я чи не вперше відчула себе на своєму місці — це професія, яка мені подобається, якої мені хочеться навчитися і в якій я прагну вдосконалюватись.

Читайте такожУ Харкові на колінах вшанували пам'ять Яни Червоної: фоторепортаж

Фото: Facebook 

Теги: 
Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.