Харківський літературний музей продовжив проєкт «П’ятий Харків» розмовою про театр. Режисери, актори, драматурги говорили про творчість в умовах війни.
Під час дискусії 6 січня митці розповіли, що дає сили працювати попри обмеження.
«Сьогодні принаймні в Харкові до театру ходять не тоді, коли класно, а коли дізнаються, що десь є таке. Жива комунікація, живе слово, живий дотик, живі сльози так необхідні сьогодні людям, які до нас приходять. І мною рухає це. А далі — концепції, форми, жанри», — каже головний режисер Харківського державного академічного українського драматичного театру Степан Пасічник.
Актор і режисер театру «Нафта» Артем Вусик каже про нестачу підтримки та ресурсу для натхнення у сьогоднішніх обставинах.
«Але театр — це про зустріч, зустрічі митців на репетиціях, зустрічі із глядачами, глядачками на виставах, це і є те, що дає нам ресурс. Це і є цей взаємообмін, який дає сили. І це [обмеження роботи] — просто трагедія. Харків — супертеатральне місто, я вважаю, що тут театр має величезний, вагомий інструмент для того, щоб у нас не поїхав дах. І ці зустрічі якраз і можуть дати нам енергію, сили рухатися далі», — говорить Вусик.
Акторка Харківського академічного театру ляльок ім. Афанасьєва та військовослужбовиця ЗСУ Тетяна Тумасянц помітила, як змінився Харків та харків'яни.
«Я довго не бачила харків'ян, потім побачила, я їх не впізнала. Ми перестали посміхатися. Ми перестали дивитися з іронією чи що... «Театр не на часі, музика не на часі». Я розумію, що зараз війна, що ми не можемо в повній мірі грати все, що нам заманеться. І це гроші. Я все розумію. І того театру, що був до війни, вже не буде ніколи. Він буде інший, може бути ще кращий. Але нам, харків'янам, головне — не втратити ці театри взагалі», — сказала Тетяна Тумасянц.
Головна режисерка Харківського академічного театру ляльок ім. Афанасьєва Оксана Дмітрієва вдячна людям, які її оточують.
«Рухають ті, хто поряд. Ти здуваєшся, але виникають ті, кого ти любиш, а вони чогось бажають. І ми один від одного, як батарейки, заряджаємося. І це теж нормально, тому що ми просто люди. Ми можемо втомлюватись, можемо не вірити, розчаровуватись. З'являються люди, які кажуть: «А давай!» І ти вже йдеш з кимось і розумієш, що тебе рятує зараз ця примара. Знаєте, що таке театр для мене? Це про надію. Це велика надія, ілюзія, що цей світ можна врятувати, що людина може стати кращою», — сказала Оксана Дмітрієва.
Вона розповіла, як працювала над виставою у Сараєві (Боснія і Герцеґовина).
«Актор, який грав «Отелло», був мого віку. Він сказав: «Знаєш, як я став актором? Під час нашої війни я дивився вистави. І це мене рятувало. Тоді я дав собі слово, що буду займатися тільки театром». Боснійці розповідали, що у місті не працювало нічого, але працював університет мистецтва і театр. Саме цей театр, де я робила виставу, був заснований під час війни. Він називається «військовий театр». І люди були разом», — розповіла Дмітрієва.
Театр не може зупинятися, каже сербська режисерка Лєнка Удовічки. Її попросили дати три поради українським колегам в умовах війни.
«Перше — це продовжувати працювати. Не важливо, для трьох людей чи великої аудиторії. На всіх рівнях: з дітьми, друзями, людьми старшого віку, молоддю. Підтримувати творчий потік живим — це перше, друге і третє», — сказала вона.
