ВОСКРЕСНЫЕ ЧТЕНИЯ

ВЫБОР РЕДАКЦИИ

14 февраля в Харькове пройдёт премьера фильма Михаила Лукьяненко «Любви хватит на всех» — по мотивам рассказа «Ромео» из книги Сергея Жадана «Месопотамия». Сам автор играет в фильме роль майора милиции. Вот, как описывает этот эпизод Сергей Жадан: 

«Моя зоряна роль складається з одного слова — я приходжу на квартиру до колишнього військового, який уже кілька днів перебуває в стані запою, стукаю в двері. Колишній військовий питає: хто?, я відповідаю — санстанція! На цьому мене благополучно пристрелюють». 

 

В «Воскресных чтениях» 14 февраля 2016 года — отрывок из главы «Ромео». 

Жадан Сергій. Месопотамія. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля». — 2014.

***

...Вона кинула на підлогу піджак, сіла на нього, запросивши й мене. На спідницю її не можна було дивитися без болю, так це було відверто. Я сів поруч, відчуваючи босими ногами холод нічної долівки. Потрібно було все-таки не одягати футболку, подумав, хай би розгледіла, хай би вона все розгледіла. Даша сама взялася відкорковувати шампанське, довго з ним боролась, бовтала пляшку, зубами гризла фольгу. Врешті пляшка вибухнула, Даша запищала, втім, швидко заспокоїлась, за знайомство, сказала й приклалася до вина. Шампанське залило її всю з головою, потекло з уст, кудись за комір білосніжної сорочки, Даша різко передала пляшку мені, почала розстібати ґудзики, витирати шкіру, я зовсім розгубився, дивлячись, як вона ніжно й старанно торкається свого тіла.

— Давай, — сказала, — пий.

— Як робота? — запитав я поважно.

— Робота нормально, — пояснила вона.

— Нервова робота. У клієнтів завжди проблеми. Як працювати з людьми, в яких проблеми? Їх лікувати треба. А ти чим збираєшся займатись? — запитала.

— Обживусь поки що, — відповів я, вирішивши не відкривати всіх козирів.

— Можна тебе поцілувати?

— Ще чого! Заведи собі друзів — з ними й цілуйся. Все, давай.

Підвелась, підхопила піджак, сунула мені невідкорковану пляшку й пішла спати. Що я зробив не так? Де помилка? Футболка? Капці? Окуляри? Усе мало закінчитися зовсім інакше. Я нині мав лежати в її ліжку, вона мала б лежати поруч, ніжно й утомлено дивлячись у мої незворушні очі. Натомість я стою серед кухні з пляханом шампанського в руках і не знаю куди подіти руки. А вона в цей час, що вона робить? Ага, ось вона теж виходить на кухню — за стіною почулися кроки, я поставив шампанське на підлогу й припав вухом до стіни. Ось вона підходить до вікна, відчиняє, на неї відразу ж кидається вся сутінкова живність, усі ці нетлі та жуки, тож вона швидко причиняє вікно, підходить до шафки на стіні, дзвенить посудом, дістає банку з чаєм, цукор, чашку, ложечки, блюдця. Мелодійно всім цим подзвонює, ставить усе це на стіл прямо за моєю стіною, на відстані руки, на відстані видиху. Запалює газ, ставить чайник, сідає. Встає, підходить до вікна, знову відчиняє, дістає запальничку. Чорт, вона курить. Нервово добиває сигарету, видихає дим із легень, причиняє вікно, дістає з кишені піджака мобільний, перевіряє вхідні, різко ховає телефон назад.

Закипає чайник, вона довго не звертає на нього уваги, стоїть і напружено дивиться перед собою, саме туди, де стою я. Різко повертається, зі злістю перекриває газ. Сідає за стіл, важким рухом згрібає в куток усі горнята, ложки та блюдця. Далі я ніяк не можу розчути. Що вона робить? Що вона там робить? Плаче! – раптом доходить до мене, вона плаче! Вона там сидить і плаче! Так-так, сидить сама в порожній квартирі й ниє. Заливається гіркими слізьми, безутішно побивається, наковтавшись проти ночі гіркого тютюну, і немає нікого, зовсім-зовсім нікого, хто б почув її плач, хто міг би її втішити! Нікого, крім мене.

Я аж підстрибую від такого прозріння, збиваю пляшку, та глухо завалюється набік і повільно, як вантажений нафтою товарняк, котиться вимитою холодною плиткою, поскрипуючи й порушуючи навколишню тишу. Вона по той бік насторожується. Усе розуміє й затихає, прислухаючись. Пляшка докочується до стіни й зупиняється. Я теж затихаю. Стою й слухаю, як вона мовчить. Мовчить, знаючи, що я тут, що я все чую, усе знаю, про все здогадуюсь.

Вона розбудила мене перед восьмою, відчинивши двері своїми ключами, і закричала з порогу:

— Так і знала, що ти спиш! Пробіглася коридором, зазирнула до ванної, кинула прискіпливий погляд на кухню й завалила прямо до кімнати, де я спав. Спав я без одягу, і ось тут вона нарешті розгледіла все.

— Ой, — сказала, сідаючи поруч і торкаючись мого плеча, — що це в тебе зі шкірою? — запитала вона, розглядаючи мою татуху. — Це пес?

— Дракон, — відповів я, — просто недомальований.

— Ну, — не погодилась Даша, — який же це дракон? Це пес. Дивись, який у нього хвіст. Такса, — вона ще раз торкнулась мого дракона. Шкірою мені потік вогонь. Проте не встиг я знайти відповідь, як вона зіскочила з ліжка.

— Давай, — наказала, — одягайся, щось тобі покажу.

Я поспішив одягнутись. Чомусь мені не вистачало впевненості, до того ж після такси взагалі не було бажання в чомусь її переконувати. Даша відчинила двері на балкон, вийшла, стояла й махала рукою: давай, говорила, де ти там є. Вона стояла в білому готельному халаті. Волосся прихоплене було сіточкою, у ній вона, схоже, й спала, від чого зачіска її нагадувала ретельно й уміло підібраний овочевий набір для супу. Я понуро підійшов.

— Так, — промовила, озирнувшись, — зараз я тобі все покажу. Потім відіспишся. Дивись, — почала, звільняючи мені місце. — Бачиш? Я подивився вниз. Було багато сонячного світла, що сліпило очі й позбавляло предмети чіткості. За мить зір повернувся, речі окреслились, фарби набули повноти. Травень завершувався зеленню й теплом, свіже повітря лежало на дахах і стояло в подвір'ях. Вулицею бігли школярі, снували нечисленні перехожі, на розі стояв двірник, світячись здалеку помаранчевим вогнем жилетки. Так починається свято, подумав я. 

— Значить, — почала Даша, — це ось школа, — тицьнула вона пальцем у подвір'я навпроти, — я там не навчалась, я роки три як переїхала. Але, щоб ти знав, там відбуваються страшні речі. Директорка часто спить у своєму кабінеті. Не сама. До неї приїздять. Машина з дипломатичними номерами. До ранку крутять італійську естраду й курять, висунувшись у вікно. У неї червона нічна сорочка, якщо це тобі цікаво. Поруч — салон краси, – тицьнула вона знову. — Вони там усі нарощують одна одній нігті. Подивись як-небудь, вони виходять на вулицю, аби перекурити, сідають на лавку, бачиш, там є лавка під стіною, і дістають одна одній із кишень сигарети, оскільки самі собі дістати не можуть — нігті заважають. Потім сидять, як сови, вчепившись нігтями за край лавки. За рогом підозрілий ресторан — власник щоранку ходить вулицею в рожевому кімоно й говорить із кимось по дамському мобільнику. За ними — спортивний паб, там араби дивляться європейські ліги. За ними в'єтнамці відкрили ригалівку, але самі там не їдять. Поруч із в'єтнамцями, у підворітні, якщо надумаєш, зроблений під сауну бордель. Поруч із борделем — порожній будинок, влітку там живе бомжота, теж цікаво. Поруч із бомжами — майстерні художників, дивись не переплутай. Навпроти — тубдиспансер.

Так, що далі? — Вона подивилась ліворуч. — Ліворуч. Ліворуч видавництво, підозрюю, там підпільно переховують невраховану документацію, заносять вечорами паперові пакунки, виносять на світанку трупи, загорнуті в китайські килими. Далі стара садиба, мені здається, там доживають віку коханки батьків міста. Я їх іноді бачу на веранді, ну, не батьків міста, ясна річ, їхніх коханок. Вони там п'ють чай із ромом. Наймолодшій із них років сімдесят.

— Правда? — засумнівався я.

— Свята правда, — підтвердила Даша. — У неї теж, до речі, червона нічна сорочка. Вона прямо в ній і п'є свій чай. Із ромом, — додала. —Далі новий будинок. Його довго не могли заселити — дорого. Тому там якийсь час жили будівельники: ночували в спальниках, смажили м'ясо на вогні, знаходили щось смачне на складах. Як партизани, чесне слово. Там далі, якщо повернути, є кілька продуктових, вони завжди зачинені. Чим насправді торгують — не знає ніхто, але особисто я бачила кілька разів, як туди заходять молоді жінки й не виходять звідти вже ніколи. Вниз пішли приватні будинки з палісадниками, там майже ніхто не живе. Але ніхто й не помирає. Багато дерев. Зараз усе квітне. На горішніх поверхах уночі горить світло, на нижніх, як правило, якийсь бізнес — ксерокс, нотаріус, виготовлення пам'ятників. Далі заправка, майстерні, а там і ріка. А ось тут, прямо під нами, – подивилася вона вниз, — військкомат. Я знаю пару секретарок звідти — важка робота, скажу тобі, шкідлива. Ти служив?

— Ні, — відповів я знехотя.

— Ясно, — зрозуміла вона. — Ну, і нарешті — наш будинок. Значить, дивись, — вона перехилилась через огорожу, я ледве встиг її схопити за відліг халата, — на першому поверсі живуть вірмени, запах одеколону чуєш? Це від них. Їх там двоє, всім говорять, що брати. Я не вірю. Сусідні вікна, антена, бачиш? Анфіса, журналістка, веде погоду. Буде запрошувати в гості — не ходи. У неї там мама — відразу одружить. Хіба що хочеш більше знати про погоду. На другому поверсі стоїть порожня квартира. Чоловік-мисливець влаштував стрілянину. Вендета! — весело закричала Даша. — Я саме в'їжджала, коли він відстрілювався від міліції. Колишній військовий, артилерист. Останні роки ремонтував одяг. Але рушницю тримав зарядженою. Квартиру так ніхто й не купив. Там пахне смертю. А ось навпроти артилерійської квартири живе Гуталін — комуніст і гандон.

— Гандон? — перепитав я.

— Гандон, — підтвердила Даша. — Гнида рідкісна, постійно заливає сусідів. Думаю, він це спеціально робить. Ну, з нашим поверхом зрозуміло.

— Нічого не зрозуміло, — не погодився я. — Звідки в тебе дві квартири?

— Хоч це й не твоя справа, — відповіла Даша, — але я тобі розповім. Ту, у якій я живу, мені залишив колишній чоловік. А в цій жила його бабуся. Онука вона не любила, квартиру залишила мені.

— А де він, — запитав я з недовірою, — цей твій чоловік?

— По-моєму, в Еміратах, – відповіла Даша. – Або в Саудах. Коротше, вивів кудись активи. Тут для нього надто холодно.

— А бабуся?

— А бабуся померла. Вона й так довго трималася. Вона листоношею була. Працювала до останнього клієнта. Себто доки не звільнили. Да, а нагорі, — сказала вона пошепки, — чуєш, ходить, це Іван Іванович. Він продає завод. Років десять. Але без мази. Вань, — крикнула в небеса, — ей!

Згори визирнув чоловік. Ще до сорока, трохи захудий, з утомою в очах, із сигаретою в зубах, у темному костюмі, у несвіжій сорочці. Виглядав так, ніби щойно повернувся з поминок. Тепло кивнув Даші, уважно подивився на мене.

— Твій? — запитав.

— Мій, — підтвердила вона.

— Підріс.

— Хто? — не зрозуміла Даша.

— Ладно, — кивнув він рукою й пішов, причинивши за собою балконні двері.

— Якщо вночі голосно кричатимеш, — попередила Даша, — він усе почує.

Коротше, — Даша загорнулася в халат, мов генерал розбитої армії в шинель, — насолоджуйся життям.

Але яке могло бути після цього життя? Яка могла бути насолода? Я втратив спокій. Невже нічого не буде? — думав я, стоячи коло вікна й спостерігаючи за сонцем, що підіймалося. Що вона собі вигадала? Простояв на балконі до обіду, провалявся в ліжку до вечора, вийшов її зустрічати. Напустив на обличчя рештки стриманості, ховаючи за окулярами розпач і лють, пройшовся вулицею — від військкомату до тубдиспансеру, від салону краси до будинку колишніх коханок. Туди, потім назад, потім ще раз, потім знову, і так до безкінечності. Вкотре повернувшись, завважив її в кінці вулиці.

Ішла повільно, розглядаючи світла за жовтими вечірніми вікнами. Я небагатослівно рушив назустріч. Привітався, поцікавився справами, поділився враженнями, наплів про справи, про ділові зустрічі, мовляв, цілий день бігав (так-так, у капцях), зустрічався з партнерами (в окулярах, аякже), добре, що зустрілись, давай проведу, допоможу нести речі. З речей у неї був якийсь комерційний глянець, який вона мені, втім, не віддала. Підіймаючись сходами, мовчала, була задумлива й неуважна, одного разу навіть спробувала припалити від фільтра. Я подумав, що це добрий знак. Вона готова, подумав, вона все зрозуміла, усе побачила й на все згодна. Ще помітив, наскільки інакше вона виглядає в профіль, стає схожою на лисицю, у її погляді з'являється щось недовірливе, як дивно, подумав я, коли дивишся їй в очі, цього всього немає. Так, ніби вона приховує своє справжнє обличчя, видаючи себе за когось іншого. Це все губи, вони в неї мають дивний малюнок, але щоби це зрозуміти, потрібно дивитися на неї збоку. Так іноді буває, подумав я, так навіть краще.

Але на порозі, щойно я спробував перепинити її, заступити шлях, торкнутися, десь у кишенях її робочого костюма загарчав телефон, і вона впевнено відсторонила мене, відіпхнула вбік коротким залізним рухом, як і належиться справжньому адвокату, а діставши мобло, враз напружилася, скинула дзвінок і зникла за дверима, навіть не побажавши мені солодких снів. Але мені вони все одно снились.

Принцесо, співав я наступного ранку, прокинувшись у пом'ятих джинсах і несвіжій футболці й печально розглядаючи стелю, навіщо розбиваєш мені серце? Навіщо віддаєш його голубам на площі? Вони бавляться ним, сидячи на антенах, і я плачу, принцесо, доки ти малюєш яскравими фарбами своє обличчя. Навіщо ти тримаєш мене в цих срібних ланцюгах, навіщо чіпляєш мені чорний нашийник, який душить мене, не даючи сказати всього того, що я думаю про любов і жорстокість? Де ти зникаєш щоранку, принцесо, у яких норах ховаєшся від мене, ніби лисиця? Чому не прийдеш і не відпустиш мене, чому тримаєш мене на ланцюгу, чому ніколи не називаєш мене на ім'я?

Я співав собі, доки за вікном прокидалася вулиця, співав, доки оживав будинок, співав, навіть не намагаючись підвестись. Виявляється, думав я з розпачем, любов може бути нещасливою. Від неї може бути боляче, від неї може псуватися настрій. Хто б міг подумати, думав, хто міг передбачити. Втім, сонця ставало все більше, голоси лунали дедалі нахабніше, будинок наповнювався ними, на страждання зовсім не лишалося часу. Мені подобався цей будинок. Він був схожий на електроорган. Я слухав зранку, як робітники брали кабель, тягнули його вологим холодним асфальтом і під'єднували до синіх потоків електричного струму. Двері під'їзду були відчинені, і протяги стояли в них, як водорості, легко здіймаючись, щойно хтось вбігав із вулиці.

Ще поночі, доки всі спали, прислухавшись, можна було піймати скрапування води на кухнях, тарганяче шарудіння механічних будильників, сонне перешіптування голубів на даху, тихе жіноче зітхання уві сні, мовби хтось лише налаштовував дроти й антени, готуючись до святкового концерту. Ближче до ранку починався рух, з'являлися перші звуки — вітер протягувався підвіконнями й кімнатами, наче духовими інструментами, скрипіли долівки, озивалися радіоголоси, починали звучати ножі й пательні, бритви й фени, можна було розрізнити праски й тостери, дзвінко сигналили ринґтони, солодко передавались останні новини, чутно було посуд, чутно було воду, поцілунки й перешіптування, наспівування маршів і наговорювання молитов, веселе збігання сходами, що остаточно будило коридори й балкони, які звучали тепер, ніби зрушене з місця піаніно, і ти знаходився в ньому всередині, десь посеред найбільш глибоких звуків, поміж найбільш тривожних нот, знаходився, слухаючи, як починають звучати дерево й жерсть, метал і цемент, скло й шкіра, якими кріпилися поверхи та перекриття.

І коли під обід до під'їзду забігали діти, від їхніх високих голосів починали фонити невидимі мікрофони, і будинок голосно вистрілював лунами та рикошетами, і музика ця тривала, не замовкаючи – меланхолійно по обіді, запекло під вечірню пору, нестримно опівночі, але все не стихаючи, не обриваючись, лунаючи далі. Від цієї музики хотілося померти. Цим я й зайнявся. Вже до вечора алкоголь стояв у моїй крові, як вода у повінь, готова будь-якої миті залити порожні вулиці беззахисного міста. Все, що я випив, все, на що я зважився й до чого приклався — а були це дивні суміші та несподівані комбінації з шампанського, хересу і рому — всього, на що стало моєї гарячої фантазії, вся ця волога охолоджувала моє серце зсередини, уповільнюючи непоправне, ніби графіт у ядерному реакторі, не даючи, втім, жодних приводів засумніватися, що воно, це непоправне, терпляче чекає на мене попереду.

Я надто любив себе, аби знатися на алкоголі, я був надто самовпевненим, аби вчасно зупинитися. Я ходив різними підозрілими місцями, заглядав до всіх тих нір та підвалів, які вона згадувала, був у арабів, зазирав до в'єтнамців, братався з працівниками Макдональдса, пив на брудершафт із туберкульозниками, замовляв шампанське в сауні «Здоров'я», втратив пам'ять у підвалі навпроти синагоги, прийшов до тями в дитячому кафе, запиваючи молочні коктейлі гірськими бальзамами, питав адреси в продавців піци, помер від коньячних випарів у барі, який тримали грузини, воскрес від запаху мадери в порожньому супермаркеті. Тримався, уперто п'ючи за її здоров'я, наполегливо пропонуючи зустрічним славити її химерний профіль, пити за її голос і шкіру, за її перукарку, яка чаклує над нею, створюючи з її міцного волосся космічні ландшафти. Стояв на ногах, легко погойдуючись, наче юнга. Встрявав у дискусії, доводячи всім, що жодна жінка в цих кварталах не має таких зелених очей, жодна з них не вміє так переконливо сипати прокляттями й просити вибачення, у жодної з них немає таких високих підборів, таких тонких зап'ясть, такої біографії.

Дивно, що мене не побили туберкульозники. Прикметно, що мене не пограбували в'єтнамці. Приємно, що мене викинули з Макдональдса. Жити мені залишалося кілька годин. Я вирішив провести їх із користю. Але не зміг. Вона знайшла мене на сходах коло під'їзду. Я сидів, притулившись до дверей і не даючи нікому вийти з будинку.

Спочатку вона розгнівалась. Потім злякалась. Підхопила мене, як змогла, потягла нагору, до себе. Доки тягла, я прокинувся, намагався присвічувати їй мобільником, набирав при цьому випадкові номери, вдало, як мені здавалося, жартував із приводу її імені, доречно, у чому був переконаний, пропонував вийти за мене заміж, ніжно, за власним визначенням, висів на ній, обіймаючи однією рукою її, другою — перила. Вона посадила мене на кухні й попросила заткатись. Ходила й вирішувала, що зі мною робити. Спочатку надумала телефонувати моїй мамі. Потім вирішила зробити мені міцного чаю. Потім зовсім уже нервово запропонувала промити мені шлунок, поставити крапельницю, випити снодійне, випити вітаміни, випити морсу, випити марганцівки, випити морсу з марганцівкою, випити марганцівку без морсу, але зі снодійним, випити все разом і запити чаєм — так чи інакше, вона опікувалася мною, і від цього серце моє переганяло кров, і кров моя втікала в серце ніжно-червоною, а витікала з нього темно-кривавою.

Доки вона ходила довкола, доки порпалась у шафах і шухлядах, вишукувала в ґуґлі рецепти й телефонувала знайомим аптекарям та анестезіологам, мені ставало все самотніше й гірше. Кухня в неї була дбайливо заповнена різними травами й спеціями, овочами та морепродуктами. Я легко пізнавав запахи кориці та гвоздики, гострий аромат каррі, щемкі пахощі чорного перцю, різку присутність часнику та цитрин, темний дух рубаного м'яса, світлий сік різаної городини, свіжість криги й невагомість борошна, гіркоту, приреченість і невідворотність стейків, примарність оцту, замріяність сої, безтямність томатного соусу. Запахів ставало все більше, вони стояли наді мною, мов біси, залазячи в легені й стискаючи горло, вони обступили мене, як військо фортечні мури, вони складалися наді мною в дивні конструкції, набирали несподіваних обрисів, бентежили й пригнічували. Життя моє пахло свіжомороженою рибою, смерть моя буде відгонити китайськими грибами.

Кількість запахів убивала мене, їхня насиченість робила цю смерть болючою. Лише не тут, наказував я сам собі, лише не в неї вдома. Іди додому, не зволікай, нашіптував я сам собі, вали звідси. Лише не тут. Тоді вона відчинила холодильник. І я помер.

Потім вона довго стояла наді мною, соваючи мою голову під холодний струмінь. Я відвертався й намагався підвестись, відводив її руку, проте вона наполегливо вимивала з мене біль і чорноту цього світу, примовляючи щось життєствердне й не даючи мені підвестись. Одяг її давно намок, я розумів, що їй холодно, що їй усе це сто років не потрібно і що поводжу я себе, мов останній мудак. І від цього розуміння сльози текли моїм обличчям, перемішуючись із холодною водою, що ж я так, думав я у відчаї, що ж я так усе зіпсував? Що ж тепер робити? Я просив у неї вибачення й вимагав відпустити мене, пояснював, що зі мною все гаразд, і прибріхував, скільки ж я насправді сьогодні випив, просив налити мені ще й важко відпльовувався шампанським та кока-колою, стримано говорив щось про її волосся й небагатослівно пропонував іти зі мною в ліжко. Вона терпляче все це вислуховувала, легко давала мені запотиличники, коли я заговорював про секс до весілля, ледь чутно здригалася від холодної води, ледь стримано посміхалася на всі мої пропозиції.

Коли я вичовгував від неї, залишаючи в коридорі щедрі мокрі сліди, мені захотілося сказати щось важливе.

— Знаєш, — сказав, — я б тебе охоче поцілував. Але сама розумієш, я тут тобі все обригав, уявляю, як від мене тепер тхне.

— Іди-іди, — відповіла вона, чи то погоджуючись, чи то заперечуючи.

І зранку я все пам'ятав, нічого не забув, жодного її слова, жодного її дотику. Пам'ятав, як стривожено вона на мене дивилась, як обережно тримала за руку, як дбайливо витирала всі мої соплі. Нічого не забув, хоча краще було б нічого не пам'ятати. У пам'яті зграями літали сполохані ластівки, на серце мені тиснули мішки з кригою, хотілося позбутися цього болючого тіла. Проте я знав: не можна втрачати часу. Тепер або ніколи. Я підвівся, так-сяк одягнувся, з третьої спроби почистив зуби, ошпарив руку, заварюючи чай, розлив молоко, розсипав цукор, перевернув відро зі сміттям. Ось тепер усе й станеться, сказав я собі й рішуче вийшов за двері. 

«МедіаПорт» висловлює вдячність Книгарні «Є» та особисто Ігорю Зарудко за підтримку проекту «Воскресные чтения».

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.