fbpx «Вони слухають не слова, а інтонації» - MediaPort

«Вони слухають не слова, а інтонації»

Сьогодні в Харкові покажуть виставу «Жіночі голоси». Актори поетичного театру «Вінора» читатимуть історії переселенок із Донбасу і Криму. «МедіаПорт» поговорив про виставу з режисеркою постановки Іриною Кобзар.

Ірино, звідки взялася ідея вистави?

Це урядова програма, вона існує вже півтора роки. Вперше її почали у Вінниці, де історії переселенок читали громадські діячки. Через Харківський центр гендерної культури виставу запропонували нашому театру, бо ми з перших днів допомагаємо переселенцям та бійцям. Усі актори, що будуть читати історії, — волонтери. Звичайно, ми не досягнемо театральної документальності — вже були і «ППР», і «ДПЮ» (документальні вистави про події на Майдані та в зоні АТО – ред.). У нас буде читання, у цьому й різниця. Ці читання — якраз у форматі нашого театру.

Чиї це історії?

Переселенок із Криму, Донецької та Луганської областей. Чотири з них лишилися в Харкові, і ще чотири живуть зараз у Вінниці. Я з ними знайома з першої вистави. Ми спілкувалися лише один день у потязі. Ми говорили абсолютно про все. Можу лише одне сказати — це неймовірно милі й  приємні жінки. 

Які історії вони написали?

Звичайно, я робила редакцію текстів. Мені їх дали російською – мовою оригіналу, тоді я їх більше відчувала. Потім вже — перекладені українською. Ці історії взагалі дуже важкі, там написано багато страшного, з чим жінки стикнулись. Але я цього не брала. Я взяла лише те, що вони переживали на рівні зміни своєї свідомості. Я взяла те, що в них всередині. Про всі жахи, що там відбувалися, буде зовсім трохи.

 

Що вас найбільше вразило?

Перша вставка — текст капелана, який він назвав умовно «Дежавю». У тексті йдеться про те, як капелан двічі приїжджає в зону АТО. Перший раз до нього підходить людина, яка намагалася накласти на себе руки через те, що втекла з поля бою. А другого разу до нього підходить протестантський священник, який хотів кинути, не бути священником, бо він зустрів війну. Обидві душі були в стані розгубленості, крайньої точки безвихіддя. І як висновок капелан каже, що якщо ти бодай одну людину від цієї точки відвів хоча б словом, то ти вже виконав своє завдання, прожив цей день.

Але найбільше мене вразили фото зруйнованих будівель на Донбасі, що робив капелан. Вони будуть показані у виставі. Слова можна уявити і не уявити. А коли ти це бачиш — однозначно.

Чому важливе таке читання?

Ми не просто читаємо ці історії, ми цим жінкам показуємо, що вони не зайві. Якщо в цей день їм стане трохи легше, вони скинуть щось із себе, буде добре. Вони ж не слова слухають, вони слухають інтонації, з якими ми говоримо, — приймаємо їх чи ні, співчуваємо їм чи ні. На рівні читання текстів ми можемо лише облегшити душевний біль. Та це не вирішує нагальних проблем переселенців. Це має робити держава, але вона не встигає.

Для людей треба щось робити, навіть таке невеличке. У мене принцип — робити маленькі кроки, навіть якщо це непомітно. Все одно вони підуть колом по воді, і хтось приєднається.

 

Кого ви чекаєте на виставі?

Я собі ставлю мету — щоб прийшли люди, у яких є сумніви, чи варто миритися. Я точно знаю, що нам треба жити разом. У мене вдома — хлопець із Горлівки і дівчина з Донецька. Вони живуть у домі, що залишився після моєї мами. Їм важко знайти житло, а в мене є така можливість.

Сьогоднішній показ буде єдиним у Харкові. Він пройде о 19.00 на малій сцені Центру культури Київського району (вул. Скрипника, 7). 

Фото: Павло Пахоменко

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.