Від улана до бізнесмена: сумна біографія непересічної людини

Аватар пользователя Едуард Зуб

У липні 1922-го повітова міліція взяла під таємний нагляд товариша Хроля Михайла Андрійовича, колишнього голову Харківського волосного виконкому. Бо надійшла інформація, що він радянській владі анітрохи не товариш.

Кілька місяців «пасли» бідаку доморослі пінкертони, одначе жодних гріхів за ним не помітили. А от чекісти додивилися! Хоча і з запізненням — у 1930-му. І слідчу справу на Михайла Андрійовича завели. А потім ще одну, останню  у 1937-му.

Дві солідні теки, заповнені не лише документами, а й безцінними світлинами, являють собою літопис життя та смерті… цілої цивілізації. Без перебільшень! Так буває: в одній біографії відбилася доля багатьох.

Тепер вже треба пояснювати, що крім Харківських губернії та повіту, існувала ще й Харківська волость — 33 хутори. Таке собі куркульське море, яке оточувало місто з усіх боків.

Чому саме куркульське? Бо із родючими слобожанськими ґрунтами міг бідувати хіба що хворий чи ледачий селянин. А в нашому випадку до родючості додавалася ще й близькість величезного ринку збуту — набитого грішми купецького міста. Хто міг і хотів працювати на землі, той і багатів. Допоки радвлада не зміцніла.

Батько нашого героя, селянин хутору Топчії Андрій Хроль, мав перед революцією солідне господарство — 130 десятин землі (своєї і орендованої). Худобу та реманент краще не перераховувати — надто довгим вийде список. Та головним його багатством були працьовиті і міцні, мов дуби, сини — Олексій, Василь та Михайло.

Михайло Андрійович Хроль. Десь такими і малювали куркулів радянські карикатуристи — вуса, кожух, шапка

Коли він встиг розділити між ними майно, достеменно невідомо. Натомість знаємо, що у 1923-му розкуркулили усіх трьох. Але не до нитки. Дев’ять десятин землі залишили Василю, тринадцять — Олексію. А Михайло до Харкова подався — власну справу організовувати. Надворі вирував НЕП — час колосальних можливостей для ініціативних людей з авантюрною жилкою.

А що Михайло був саме таким, немає жодних сумнівів. Чого варта одна вже історія з його чотиримісячним головуванням у волосному виконкомі в 1922 році! Не те, що очолювати орган влади, а навіть брати участь у виборах Михайло не мав права. Бо йому ще у 1920-му голосувати заборонили. За доблесну службу в Добровольчій армії.

До борців за «єдіную-нєдєлімую» Михайло Андрійович приєднався 20 червня 1919 року, коли білі стояли вже під самим Харковом. І потрапив не куди-небудь — у команду кінних розвідників Зведено-Стрілецького полку. Бо мав за плечима Петроградську кавалерійську школу і досвід участі у бойових діях.

Колишня його робітниця, громадянка Мотря Єрмакова, розказувала на допиті у 1937-му, що Михайло Хроль «возвратился с царской армии с заслугами, имея пять медалей и крестов, которыми очень гордился».

Перевірити свідчення мстивої бабусі неважко: список кавалерів солдатського «Георгія» давно вже висить у мережі. Є у ньому і Михайло Хроль, молодший унтер-офіцер Лейб-гвардії Уланського Його Величності полку.

Стоїть Михайло Хроль. Помітно, що «лейб-гвардійського» зросту

Значно складніше виявити, за яких обставин він перекинувся до більшовиків: пояснення 1922-го, 1930-го і 1937-го років суттєво відрізняються одне від одного. Відомо лишень, що Михайло Хроль ще й у Червоній Армії сім місяців відслужив. А коли вірити одному з доносів, то влітку 1918-го наш герой встиг і за гетьмана шаблею помахати. Типова доля для часів кривавої колотнечі — змінювати одне військо на інше.

Зате не кожен хвацький унтер до успішного підприємця виростав. А от Михайлові вдалося! Бо крім розуму і волі, мав ще й непогані «стартові можливості» — успадкований від батька будинок у Харкові, поблизу Кінного ринку. Очевидно, немаленький, бо серед його мешканців, які свідчили проти Михайла Андрійовича у 1937-му, була і громадянка з квартири №11.

Навіть коли поділити на три все те, що вони тоді наговорили, колишній кавалерист мав би дякувати радянській владі за нову економічну політику. І тим заздрісникам, які випхнули його «у вільне плавання» з посади голови волвиконкому.

У 1924-1927 роках сімейний бізнес братів Хролів буяв і квітнув: Олексій з Василем вирощували, а Михайло продавав. Причому не тільки «братську» продукцію. Через свого земляка збували у Харкові солідні партії муки ще кілька заможних селян з Топчіїв, Хролів і Пономаренків.

Дбаючи про майбутнє своєї справи, Михайло Андрійович іноді позичав їм гроші на розширення виробництва. У 1930-му це стало одним із пунктів обвинувачення: кредитував куркулів нашої сільради!

«Гуртове» радянське правосуддя зразка 1930-го: вислали шістьох односельців відразу

Сказати щось певне про обсяги торгівлі, яку провадив вчорашній голова волвиконкому, наразі неможливо — відсутні конкретні цифри. Тому доведеться обмежитися свідченнями його колишньої робітниці:

«Хроль был крупный торговец мясными изделиями, фруктами и овощами. Во дворе имел большие собственные склады, подвал и холодильник, где хранил постоянно большое количество мясных изделий, а также свыше ста штук сорока- и семидесяти пяти-ведерных бочек соленых фруктов и овощей, которые он сбывал оптом и в розницу харьковским торговцам».

Сам же Михайло Андрійович стверджував під час допиту у 1930-му, що мав лише опосередкований стосунок до торгівлі. Мовляв, то дружина викупила патент 2-го розряду і у 1924-1929 роках цілком законно продавала сало на Кінному ринку.

Є підстави припускати, що Хроль лукавив. Патент у жінки, дійсно, був, але під нього проверталися більш значні оборудки, ніж просто роздрібна торгівля салом. Сусід Хроля, громадянин Осташко, розповів енкаведистам, що у 1927-му фінансова інспекція знайшла і спорожнила ущент таємний продовольчий склад у підвалі їхнього будинку. Нікому, крім господаря, належати він не міг.

У 1929-му Михайло Андрійович бути господарем перестав: будинок передали житловому кооперативу, а колишньому власнику залишили тільки квартиру, в якій він мешкав із сім’єю. Ще більше горе впало на його постачальників: в країні почалася форсована колективізація.

Тепер уже не є секретом, якими методами вона провадилася і як реагувало на неї селянство. Для заможних мешканців підгородніх хуторів сусідство з Харковом перетворилося на прокляття: адже місто було не лише ринком збуту, а й забитою військом та чиновництвом столицею УСРР. Не надто побунтуєш, маючи під боком чисельний гарнізон.

Незадоволення колективізацією виявлялося, переважно, у висловлюваннях на адресу радвлади. Звісно ж, геть не компліментарних. От з цих висловлювань, за активної допомоги Пономаренківської сільради, чекісти зшили у лютому 1930 року групову справу про антирадянську агітацію.

Разом зі своїми братами і ще трьома односельцями поїхав Михайло Андрійович на три роки до Північного краю. За святу правду, між іншим. Згідно з обвинувальним висновком, казав він землякам ось що: «Хлеба государству сдавать не нужно — его вывозят за границу. В коллективы идти не надо — там пропадете с голоду!». Так воно і сталося.

Спеціально залишено оригінальний підпис із журналу «Всесвіт» 1929 року: земляки Михайла Хроля чинять всупереч його порадам

Що ж стосується самого Михайла і його братів, то вони і на лісоповалі не пропали. Завдяки клопотанню, надісланому Олексієм Андрійовичем до відділу амністій ВЦВК, знаємо, де саме їм довелося махати сокирами — Харовський район Вологодської округи.

На жаль, достеменно невідомо, хто з трьох братів рвонув на Батьківщину, не відбувши терміну до кінця. Коли вірити постанові про обрання запобіжного заходу від 6 серпня 1937 року, «бежал из ссылки» сам Михайло Андрійович. Та сусіди, які, зазвичай, все знають, засвідчили, що в його квартирі проживав «на нелегальном положении» ще один брат. Але хто?

Поки Михайло Хроль освоював Північ, до його дружини, Домни Іванівни, з обшуком заявилося ДПУ. І витрусило таку кількість золотих монет, що про роздрібну торгівлю салом було вже якось незручно говорити. Довелося і їй трохи посидіти.

Напевне, найтемнішими є останні роки життя хвацького кавалериста, хоча про них маємо найбільше свідчень. Та надали їх у недоброї пам’яті 1937-му, що змушує ставитися до вельми цікавої інформації з певною пересторогою.

Михайло Андрійович Хроль після заслання

Здається, Михайло Андрійович, повернувшись із заслання, відновив торгівлю. Але значно обережніше і ще й… під державним дахом:

«Хроль занимался спекуляцией, пользуясь тем, что его жена самостоятельно торговала в киоске от какой-то организации».

А остаточно припинили бізнес вже енкаведисти, у серпні 1937-го, оскільки до них «поступили данные» про цілу купу справжніх і надуманих гріхів громадянина Хроля. Насправді ж, надійшла рознарядка: Михайло Андрійович потрапив під сумнозвісний наказ НКВС СРСР № 00447 «Об операции по репрессированию бывших кулаков, уголовников и других антисоветских элементов».

Підверстати під нього необхідні свідчення було вже справою техніки. Тим більше, що сусіди «топили» Хроля з великим задоволенням. Особливо старався студент Микола Ніколаєв. Маючи 25 років від народження, він докладно розповідав про злочини, вчинені Хролем під час денікінщини, у 1919-му! Хоча вперше побачив його тільки у 1926-му.

Підкинула дрівець у вогонь і продавщиця Марія Фридлянд: процитувала слідчому низку цікавих висловлювань свого сусіда про національне обличчя радянської влади. Досить влучних, та, на жаль, неполіткоректних.

17 вересня 1937 року Особлива трійка при Харківському УНКВС засудила Хроля Михайла Андрійовича до розстрілу.

Отак відходила у небуття питома, корінна Слобожанщина.

Ну, а кого тепер вважають міцними господарниками, ви і самі знаєте… 

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.