Більше трьох років ми проходимо випробування на міцність, приймаємо виклики долі, долаємо труднощі. Ми навчилися обходитися в побуті незначною кількістю речей, кожні півроку із сумом і напругою чекаємо зустрічі з працівниками управлінь соціального захисту населення, а вони — деякі вже з «алергією на переселенців» — приймають нас у свої кабінетах.
Ми втомлено прямуємо до установи з однією метою — довести, що ми існуємо і потребуємо тієї мізерної допомоги, якої не вистачає на оренду квартири, а останнім часом навіть ліжко в гуртожитку дорожче обходиться.
Запевнити у факті свого фізичного існування значно складніше, ніж захистити докторську дисертацію. Зовсім недостатньо бути офіційно працевлаштованим у місті фактичного перебування. Замалим підтвердженням є відвідування дітьми переселенців дитячих садків і шкіл там, де вони взяті на облік. Медична карта — не документ. Бувало, доводилося пред'являти і читацький білет місцевої бібліотеки… Тож, шановні переселенці, не забуваймо записуватися в бібліотеки. Учімося, читаймо…
Процедура відвідування соціальним працівником тимчасового дому супроводжується цілою гамою почуттів — від обурення до відчаю. Як відпроситися з роботи? Як перенести заняття у своєму навчальному закладі? Як не «зірватися», бо нерви на межі?
І навіть після оформлення адресної допомоги, чекати на неї доводиться 2-3 місяці. А ось господар орендованої квартири чи комендант гуртожитку чекати не може і не хоче. «Халявщики» — так нас називають деякі особи. Ну що ж, проковтнули і це.
Окрема тема — зміна району проживання у межах області. У зв’язку з вагітністю та пологами моя колега вимушена була переїхати з харківського гуртожитку до орендованої квартири в області. Почитайте про відчай переселенки з двома діточками: «Я переїхала з Харкова до Первомайського Харківської області. Повідомила УСЗН про свій переїзд. Та за новою адресою не можу оформити ані адресної допомоги, ані допомоги, що надається при народженні дитини, бо треба, щоб УСЗН Московського району Харкова надіслало якусь мою справу. Запит я туди відвозила ще в грудні. Справу не вислали й, наскільки стало зрозумілим з телефонних розмов, не збираються надсилати: загубили — шукають, хворіють, святкують, а головне, дивуються, з чого я роблю проблему, вони зайняті дуже. Що робити? Як можна «вмовити» людей робити свою роботу?».
Ми вирішили питання. І справа знайшлася оперативно, і надіслана у найкоротші терміни, але… що ж далі? Ось: «Переселання справи, що тривало 2 місяці (у межах однієї області!), обійшлося мені витраченими нервами, змарнованими силами, згаєним часом, а також, як виявилося сьогодні, втратою адресної допомоги на всю сім'ю за ці два місяці. Адже це я винна, бо не контролювала співробітників УСЗН...».
Що можна сказати? Те, що чуємо від усіх чиновників, розпорядників нашої долі. Одне і те ж слово: «Тримайтеся!»
Пройшовши всі випробування, засвідчивши факт свого перебування в тому місці, де належить бути відповідно до найважливішого документа переселенця – довідки про взяття на облік, той, хто нарешті офіційно існує, отримує грошову винагороду у розмірі 442 гривні (для працездатних і 884 гривні для непрацездатних осіб, відповідно до Постанови Кабінету міністрів № 505 «Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг» — ред.). Цього неодмінно вистачить на придбання маленьких дрібничок. Наявність цього незначного дріб’язку у холодно-чужому помешканні наповнює сенсом існування, яке через півроку знову слід довести…
Читайте колонку Олени Знаткової «Як Переселенець свій дім шукає», а також усі новини розділу Переселенці.Live
