історія

Вміння любити і пам’ятати — фундаментальні властивості, що вирізняють людину у тваринному світі і щоденно випробовують її у різних історичних, соціально-економічних та політичних умовах. Одна з таких «перевірок» людяності харківців відбувається останні кілька місяців, коли стало відомо, що помешкання всесвітньовідомого українського мовознавця і культуролога Юрія Шевельова виставлено на продаж, ба ще й збереглося в автентичному вигляді.

Матеріали партійних чисток — найкраще джерело для вивчення сталінського Харкова. Своєрідна «золота середина» між казенним оптимізмом більшовицької преси і фантастичними зізнаннями, вибитими у підвалах на Чернишевській.

Партійний квиток з лотерейним, здається, ще не порівнював ніхто. Хоча аналогія лежить на поверхні. В залежності від обставин, заповітна червона книжечка могла стати як майданчиком для стрімкої кар’єри, так і путівкою до пекла.

Розстрільні списки Харківської ЧК 1920 року варто видати окремою книжкою. Щоб раз і назавжди витіснити іноземний мотлох з ринку пригодницької літератури. А заодно позбавити читацьку аудиторію від стереотипних уявлень про «славетне минуле».

Давно те діялося — року Божого 1921-го. В будинку по вулиці Сомівській, 36, жінка чоловікові штани полоскала. У ночвах. Бо не було ще пральних машин на пролетарській околиці столичного міста.

Петро-Павлівську церкву на Журавлівці освятили у 1875 році. Тому втиснути всю її історію в одну статтю краще й не намагатися: надто вже багато вітрів пронеслося з того часу над нашою Слобідщиною.

Слідча справа громадянина Пальницького на перший погляд нагадувала голівудський бойовик. Настільки неймовірною здавалася вміщена в ній інформація.

Методи інформаційного впливу ніколи не вирізнялися чистотою та благородством. Навіть сто років тому, коли про телебачення ще ніхто не чув, а на інтернет навіть і не розвиднювалося.

Дурдом якийсь, їй-Богу! І навіть не якийсь, а цілком конкретний. Абсолютно непоміченим пройшло століття визначної події — перейменування Сабурової дачі в «Советскую психоневрологическую больницу имени Свердлова».

Поєдинок між силовими структурами — завжди захоплююче видовище. Але спостерігати за ним краще з безпечної відстані. Років так у сто. Або близько до того.

Овіяна похмурими легендами перша харківська ЧК з відстані у сотню років видається збіговиськом монстрів. Одначе, і її співробітникам ніщо людське не було чужим. Ті з них, які примудрилися досягти похилого віку, схопилися за перо.

«Нікого так не шанували й не шануватимуть, як Шевченка, бо це шанування не отруєно анітрохи отрутою офіціальщини», — писав у 1914 році Сергій Єфремов. І гірко помилявся, як виявилося згодом.

Більшовик Степан Саєнко, комендант першого харківського концтабору, міг би запросто очолити будь-який список знаменитих земляків. Коли б туди записували не за досягнення, а за гріхи.

22-24 лютого 1922 року на майдані Тевелєва вирували пристрасті: Радянська влада передавала собор св. Миколая Українській Автокефальній Православній Церкві. Під свист, прокляття і дике матюччя прихильників московського патріарха Тихона.

Дев’яносто років тому, у 1929-му, столичний Харків вшановував працівників правоохоронних органів. Парадом, урочистими зборами та роздачою нагород. І ще й аеропланом «Червоний міліціонер», збудованим «на кошти трудящих».

Начитаєшся старих газет і засумуєш за сталінським Харковом. От же ж люди залізні були: у люті морози в захмарні висоти дерлися! І не бурульки льодяні знімати — дзвони та хрести.

У січні 1919-го в Харкові, що тільки-но став радянським, розгорнула бурхливу діяльність одна цікава структура. Не тільки незаслужено забута, а ще й… двічі пограбована. Бо як подвиги її, так і злочини, пізніша традиція приписала чекістам.

3 січня 1919 року, вранці, війська Директорії УНР залишили Харків. А приблизно о 17.00 з Білгородського шосе на Сумську вступили загони «Советской Украинской армии».