Партійний квиток з лотерейним, здається, ще не порівнював ніхто. Хоча аналогія лежить на поверхні. В залежності від обставин, заповітна червона книжечка могла стати як майданчиком для стрімкої кар’єри, так і путівкою до пекла.
В старих радянських фільмах полум’яні більшовики зберігали партійний квиток біля серця. Та архівні документи підказують, що могли бути і інші варіанти. У «буремні роки» квитки губили та палили, шматували в клоччя і закопували в землю.
А пізніше, коли поверталася Радянська влада, їхні власники докладали неймовірних зусиль, аби отримати нове свідоцтво про свою приналежність до комуністичної партії. Отут і починалося найцікавіше…
Яких тільки історій не наслухалися райкомівські комісії у середині сорокових років! Ретельно занотовані і дбайливо збережені, вони являють собою справжній літопис життя Харкова і харків’ян у часи Другої світової війни.
Документи Дзержинського райкому КП(б)У (секретар — товариш Каверін В.М.) свідчать, що існував певний шаблон для опитування. Перш за все цікавилися, за яких обставин кандидат на отримання нового квитка втратив попередній, і чому залишився на окупованій території.
По-друге, партієць мав докладно розповісти про своє життя під павучою свастикою: чи ставав на облік в окупаційних органах влади, яку політичну роботу провадив серед населення. Іноді питали і про «підривну роботу проти німців».
З двадцяти претендентів на підтвердження партійності, чиї справи пощастило переглянути, лише двоє не знищили свої квитки самостійно.
Співробітниці історичного архіву Наталії Пановій «допомогли» харківські ракли. За активного сприяння… німецької бомбардувальної авіації. У жовтні 1941-го вона вже сідала в ешелон, коли почався повітряний наліт. Серед вибухів, крові і загальної паніки хтось потягнув у громадянки сумочку з усіма документами. От Панова й залишилася у Харкові. Всю окупацію підробляла шитвом, перебиваючись з хліба на воду.
Бюро райкому вирішило, що перебувати у партії Панова не гідна, оскільки вона не вжила більш рішучих заходів для евакуації. А за німців «ніякої політичної роботи серед населення не провадила і не намагалася цього робити».
Справжній пригодницький роман виклав на бюро колишній директор гастроному №3 Олександр Кулик. Він точно знав, де подів свій квиток — здав, як і належало, парторгу 1-го Харківського партизанського загону, до якого був мобілізований 25 липня 1941 року. А от де подівся парторг, знав хіба що Господь Бог.
Та оскільки комуністи в нього не вірили, Кулику довелося самому докладно розповідати про загін, розгромлений вщент під Києвом, і свої подальші блукання по ворожих тилах. Вийшов він до Харкова аж 20 листопада, майже через місяць після захоплення міста німцями. Потім пробрався до рідної Андріївки Балаклійського району.
Свідків свого перебування в оточенні Кулик знайти не зміг. Натомість з «малої Батьківщини» надав купу довідок про те, що «намагався провадити і провадив деяку роботу проти німецьких військ». А саме: «під час наближення до с. Андріївки розвідки Червоної Армії мав зв’язок з розвідкою».
Коли ж та армія покотилася далі на схід, Кулик рушив за нею. Лінію фронту перетнув у грудні 1942 року на Кавказі. Після чого протягом місяця проходив перевірку у «відповідних органах». Очевидно, її підсумки виявилися відмінними, бо зарахували колишнього директора гастроному до «Особливого дивізіону військ спеціальної служби НКВС».
Позитивні характеристики, надані з такої серйозної контори, бюро райкому не ризикнуло спростовувати: «в лавах ВКП(б) залишити». Тим більше, що вчорашній енкаведист став начальником Харчоторгу Сталінського району м. Харкова. Виборов собі «світле майбутнє»!
У інспектора пожежної охорони Василя Балабанова з майбутнім не склалося. Хоча він теж надав довідки від сусідів, що провадив серед них агітаційну роботу. Але його сусіди виявилися «неправильними»: під час окупації служили у бургомістраті.
Не на користь Балабанова зіграло і те, що своє перебування на окупованій території він виправдовував хворобою. Це було найпопулярніше пояснення і перевіряли його особливо ретельно.
Перед війною, у лютому-квітні 1941-го, Балабанов лежав у лікарні: робили складну операцію на ногах. Після неї він ледь пересувався, через що отримав довідку про непридатність до фізичної роботи. Взимку з 1942-го на 1943-й рік, вже за німців, бідолашному інспектору знову відмовили кінцівки. І папірцем, що засвідчував це горе, він теж завбачливо розжився.
Та бюро райкому виявило супер-принциповість: евакуація Харкова проходила у вересні-жовтні 1941-го. Хай ледве-ледве, але в цей час ви пересувалися без сторонньої допомоги. Чому навіть не намагалися сісти в ешелон? Вердикт: «З лав ВКП(б) виключити»!
Тридцятилітня комуністка Настя Соловйова, навпаки, в ешелон сідала. І дату пам’ятала чітко: 22 вересня 1941 року. Але її зняли з вагону. Через дуже поважну причину: почалися перейми. Наступного дня вона народила доньку.
На момент розгляду справи — березень 1945-го, головна її «довідка» вже ходила і балакала. Та завбачлива Настя надала ще одну — з колгоспу імені Карла Маркса Воронезької області, своєї «малої Батьківщини». Бо саме туди, до батьків, вона подалася навесні 1942-го, дивом переживши першу окупаційну зиму у Харкові.
Довідка свідчила, що товаришка Соловйова «провадила можливу агітаційно-політичну роботу в колгоспі проти німецьких загарбників». Як саме вона агітувала, маючи на руках немовля, бюро райкому з’ясовувати не стало: «залишити в лавах ВКП(б)».
Комуніст Микола Морозов, колишній начальник газетного цеху 2-ї поліграфічної фабрики, а після війни — робітник на лісопилці, міг би надати і не одну довідку про свою роботу під час окупації. Та за нього це зробили «відповідні органи». Бо ж працював не на тих.
В перші дні окупації друкар Морозов «брав участь у роботі фабрики по випуску німецької газети «Нова Україна». Тієї самої фабрики, яку він мав героїчно підірвати за вказівкою обкому КП(б)У.
Свого партійного доручення більшовик Микола не виконав через хворобу, яка звалила його в акурат перед відступом Червоної армії з Харкова. А потім, за німців, сприятливої нагоди для такої акції вже не трапилося.
Натомість, була можливість виконати ще одне завдання — роздати підлеглим 25 000 рублів зарплатні, які він отримав на прощання від директора фабрики. Та Морозов не зробив і цього: віддав гроші новому керівникові, призначеному німцями. Але не всі: 5 000 скромно залишив собі.
У квітні 1942-го колишній начальник цеху добровільно подався на заробітки до Німеччини. Там він майже три роки виготовляв для вермахту артилерійські снаряди.
На тлі цих діянь знищення власного партквитка виглядало дитячими пустощами. Та все ж Морозов наважився звернутися до райкому за новим. Бо ж мав що покласти на і протилежну шальку терезів.
Після захоплення Червоною Армією міста, де він працював, екс-більшовика мобілізували до лав «несокрушимой и легендарной». І він встиг ще близько року послужити і Радянській владі. Та бюро райкому вирішило, що довірити такому автомат — це одне, а от партійний квиток — зовсім інше.
Не настільки цікавою, зате досить оригінальною виявилася справа комуніста Костянтина Липчанського, простого робітника. Її розглядали за відсутності головного фігуранта, який протягом двох років після повернення до Харкова Радвлади не робив жодних спроб поновитися у партії.
До райкому Липчанський прибув лише за викликом 8 вересня 1945 року. Стисло розповів, що залишився в окупації через хворобу і нестачу коштів. І «ніякої політичної роботи серед населення та підривної проти німецьких окупантів не провадив і не намагався».
Після чого відкритим текстом попросив, щоб його вважали «таким, що вибув з партії механічно». Бо коли тобі стукнуло шістдесят, і не видно навіть примарних шансів на кар’єрне зростання, «червона книжечка» — лише зайва морока.
На щастя, минули ті часи, коли над нею тіпалися…
