Брати Сімони вижили під час російського ракетного удару по гуртожитку на Салтівці, де торік у серпні загинули 19 людей.
З 22-річним Славою, 26-річним Євгеном і 32-річним Олександром зустрічаємося у кабінеті вахтера гуртожитку, де їх тимчасово поселили. Хлопці народилися у великій родині з семи дітей і змалку мешкали у гуртожитку на Салтівці.
«Мати працювала на заводі «Серп і Молот», а батько — водієм автобуса, приїхав з Молдови. Нас семеро у родині. Усе життя прожили у Харкові, ніколи не виїжджали. Жінки роз’їхалися. Мама з сестрою в Іспанії, друга сестра в Туреччині, третя — в Польщі. На початку березня почалися сильні обстріли, стало дуже страшно, і вони виїхали. І ми залишилися в місті втрьох, тільки дядько неподалік живе, ми з ним дуже добре спілкуємося», — ділиться Євген.
Спали, коли стався вибух
Коли близько дев'ятої вечора російська ракета влучила у будівлю, Славік та Євген були вдома, у сусідніх кімнатах. Євген намагався заснути на двоярусному ліжку, коли почув гуркіт.
«На нижньому поверсі ліжка був, мене тими матрацами здавило, як сендвічем. Але це мене і врятувало, бо жив я на третьому поверсі, а після вибуху опинився на першому. Почав горіти матрац, у мене навіть залишилися опіки на ногах. Якби мене не знайшли ще 10 хвилин, бо я б задихнувся», — згадує він.
У цей час молодший брат спав у сусідній кімнаті на кріслі, і на цьому ж кріслі оговтався — вже на першому поверсі.
«Як спав, так і встав. Прийшов до тями, побачив яскравий спалах, дивлюсь — зовсім порожньо навколо, попіл, дим, дошки валяються. Я був під завалами, привалило уламками. Але сам зміг вибратися, був шок, болі не відчував. Коліно пошкоджене, палець на нозі відірвало — пришили його», — розповідає Слава.
Старшого брата Олександра в момент вибуху вдома не було.
«Я за 20 хвилин до вибуху вийшов з дому, але в мене пів голови сивини тепер. Пішов з товаришем прогулятися по району, побачив спалах у далечині, але навіть вибуху не чув. А потім приходжу додому, бачу — мигалки, швидкі, рятувальники, поліція. Я взагалі не одразу повірив, що в наш гуртожиток влучили. Думав, у якісь будівлі поряд — магазини, наприклад. Досі не віриться. Нащо воно треба було росіянам? А коли усвідомив, злякався за братів. Почав у знайомих питати, чи бачили їх. І тоді вже дядька нашого зустрів, і він мене заспокоїв, що Женю дістають, а Славіка вже до лікарні відвезли. Сказав, що жити будуть. Женю вже на моїх очах діставали», — говорить Олександр.
Євгена витягли з-під завалів, але відвезли до лікарні не одразу. Не було вільних швидких, довелося чекати.
«Пам’ятаю, холодно було, потрапив під потік крижаної води, коли гасили пожежу», — згадує він.
Євген каже, після обстрілу став голосніше говорити й досі погано спить, але за такого вибуху травми в нього, вважає, легкі: «Зламані ребра й обпечені ноги. Але вже на ранок міг сам пересуватися, а Славік до милиць звикав. Я день тиждень пролежав, а брат — днів 10».
Після виписки братам ніде було жити, розповідає Євген.
«Пішли до знайомих. Перші два місяці були в однокласниці. Вже ближче до зими треба було щось думати, як жити далі. Нам пропонували якийсь гуртожиток, навіть не з окремою кімнатою, а місце-ліжко, за нього треба було платити більш ніж півтори тисячі гривень. Але ми не відмовилися від нього, звернулися до районної адміністрації, нам тоді виділили кімнату вже в іншому гуртожитку. І проблем не було, навіть без документів все оформили», — говорить він.
«Живемо одним днем»
Брати добре знали двох із загиблих сусідів — В’ячеслава Єдоменка та Андрія Франчука. Обом було близько 40 років, згадує Євген.
«Андрій цю кімнатку років 10 здавав, а два-три роки тому повернувся сам і жив там зі своєю жінкою, потім з іншою... Вантажником працював, добрий був, душевний, ніколи не відмовляв — хоч допомогти його щось просив чи грошей позичав», — говорить Олександр.
В’ячеслав працював будівельником, жив один.
«В нього брат є в росії. До війни вони ще спілкувалися добре, у гості приїздив сюди, але як там було перед смертю — не знаємо. У нього син залишився, але вони не жили разом. Їх обох, В’ячеслава та Андрія, поховали у Харкові, ми на пів року їздили на кладовище, там ще наші поховані з гуртожитку», — каже Євген.
Брати Сімони не мають планів на майбутнє, каже Євген. Він сумує за близькими — за кордоном живуть його дівчина з сином.
«Нас та ракета безхатьками зробила. Ми не те, щоб там постійно жили, але завжди могли туди повернутися. Мамі немає куди повертатися. І чи компенсують — не зрозуміло, коли це буде. Живемо одним днем», — говорить чоловік.
Після ракетного удару у братів не залишилося речей. Згоріли усі документи. Після Нового року їм відновили паспорти. А за місяць після обстрілу знайшли свого улюбленця — кота Мішу.
«Він за місяць після трагедії повернувся на згарище. 40 днів було якраз, і ми пішли до будинку постояти, вшанувати пам'ять. І тут бачимо — Міша бігає, нявкає. І ми його забрали з собою вже, зі мною живе», — розповів Євген.
Читайте також: «Яшо, вставай»: російська ракета вбила хлопчика у гуртожитку трамвайного депо
