Прем'єра за п'єсою Шендеровича: комедія і трошки мелодрама

Вистава — складний і масивний механізм. Навіть якщо на сцені лише два актори, непомітною (максимум — антуражною) залишається робота освітлювачів, сценографів, музикантів, монтажників, гримерів, костюмерів, продюсера і режисера. Всі вони, якщо дійсно зацікавлені у результаті, викладаються на 200% під час підготовки. Найяскравіше це проявляється, коли вистава антрепризна — склад трупи і час на підготовку максимально скорочені, а якість має бути високою, з повагою до глядача, який «голосує гривнею».

«Homo Soveticus» за п’єсою Віктора Шендеровича — саме такий випадок. Реквізит та декорації готувалися заздалегідь. Репетиції протягом липня тривали щодня — з опівдня до восьмої. Через значну зайнятість учасників процесу та широку географію: режисер Максим Голенко, помреж Любов Скірко, сценограф Леся Головач, відеограф Альона Овраменко — з Києва, актриса Ольга Жуковцова — з Дніпра. Учасники з Харкова (зокрема, група SHKLO, що творитиме музику і дію прямо на сцені, та актор В’ячеслав Гіндін) — затребувані спеціалісти з щільним графіком.

Все фото: Михаил Никипелов. Источник фото: PR agency Bagels&Letters

П’єса «Потерпевший Гольдинер» (офіційного перекладу немає, тому залишимо назву в оригіналі, як і усі інші, — авт.) написана у 2010 році, як стверджує автор — з подачі Геннадія Хазанова. Той передав драматургу комедію Джеффа Берона (Jeff Baron) «Visiting Mr. Green». Найдопитливішим радимо почитати або подивитись інсценування твору американця: на YouTube опубліковано іспанську виставу з субтитрами російською.

Шендерович зауважує: «Я так і не дізнався, чим там закінчилося: бродвейський розвиток сюжету в будь-якому випадку відволік би мене від власної драматургічної стежки, і я не став ризикувати». Драматург змінив колізію, стать (і орієнтацію) одного з персонажів, а інший — на честь якого твір було названо — став причиною трансформації жанру. П’єса має підзаголовок: «комедия и немножко себе мелодрама».

За п’єсою Шендеровича, дія розгортається у Нью-Йорку, але герої — колишні харків’яни. Життя обох пов’язане з заводом «Энерготяжмаш» (не плутати з реальним «Електроважмашем»). Головний герой вистави — Вульф Гольдінер — працював там парторгом. Двадцять років тому — слідом за родиною — переїхав до США, державу, яку щиро ненавидить з ідеологічних міркувань. Задивившись на рекламу, чоловік потрапляє під колеса авто. Винуватицю направляють доглядати потерпілого. З часом виявляється, що дівчина народилася в Харкові, але виросла в Америці. Її батько, інженер «Энерготяжмаша», був змушений вивезти родину через обвинувачення в «ідеологічній диверсії». Така собі несподівана зустріч.

Автор п'єси Віктор Шендерович, опозиційний до російської влади, вказував на складнощі з інсценуванням його творів у російських театрах. Постраждав від «номенклатурників» і «Гольдинер». У театрі Вахтангова виправдовувалися, але прем’єра відбулася. І не одна. Зокрема, режисер «харківського» «Homo Soveticus» Максим Голенко три роки тому поставив «Последний ацтек» за тією ж п’єсою у Миколаївському театрі драми та музичної комедії. Вистава і зараз вказана в репертуарі на сайті театру.

Прем’єра «Homo Soveticus» відбудеться восени в Полтаві. До Харкова виставу привезуть 19 жовтня. Планується, що приїде драматург.

Постановка передбачає «адаптацію» дії до регіону, де гратиметься (Полтава, Днепр, Київ, Харків, Ізраїль, Прибалтика). Але безальтернативно російською мовою.

Ми поспілкувалися з продюсером вистави Михайлом Бондаренком і режисером Максимом Голенком, аби дізнатися про п’єсу та підготовку вистави, стосунки з драматургом і командою, харківське підґрунтя та поширення українських вистав, капіталовкладення у місто та суворий (але творчий) розрахунок.

Михайло Бондаренко (Харків). Виступив у якості продюсера вистави. Відомий як той, хто познайомив Україну з Ніно Катамадзе, хто привіз до Харкова Ірину Богушевську, групу «Несчастный случай», допомагав з гастролями вистави «Оскар и рожева пані» з Ірмою Вітовською в головній ролі (всі гроші, зібрані цією виставою в Харкові, пішли на придбання устаткування для Харківського обласного спеціалізованого будинку дитини №1). Компанія Михайла Бондаренка «Ампулка» продовжує роботу з організації гастролей, а «Homo Soveticus» — її перший театральний проект.

Розкажіть про сюжет вистави.

У спектаклю і п'єси насправді один сюжет. Ми зберегли основну канву п'єси. Зрозуміло, то якісь діалоги прибрані, якісь додані. Трошки адаптували, тому що Віктор Анатолійович писав цю п'єсу досить давно. Остання редакція, дай бог пам'яті, 2013 року. Дещо застаріло — ми осучаснили. Намагалися прив'язати до України, відповідно, у нас є якісь моменти сучасної історії нашої держави, які вже озвучуються в спектаклі.

При цьому якось взаємодіяли з автором?

Ні. З того часу, як Віктор Анатолійович мене дуже просив цю п'єсу взяти. Коли вона перестала йти в театрі Вахтангова через опозиційність Шендеровича. Головну роль грав Володимир Абрамович Етуш. Ось і все. Ми пару раз розмовляли з Віктором Анатолійовичем телефоном. Домовилися, що він приїде на прем'єру, що починаємо ставити, про гонорар. І вперед.

Тобто він не знає, що отримає?

Звичайно, не знає. Він досить інтелігентна людина. По-перше, вони з В’ячеславом Гіндіним дружать багато років. По-друге — зі мною. Він, звичайно, розуміє, що ми не будемо робити з цього якусь історію. У будь-якому випадку, Максим Голенко — сучасний режисер, не вахтангівський. Він привносить трошки і трешу, і комедії, і якоїсь еротики. Але все це в канві, природно, п'єси.

І це, за вашими відчуттями, буде все-таки комедія?

Ой, знаєте, давайте дочекаємося прем'єри. Мені здавалося, що вона буде ще більш комедійною, але поки у нас мало комедії. Сподіваємося, що на прем'єрі все вийде. Насправді, у Віктора Анатолійовича це називається «комедия и немножко себе мелодрама». Тобто у нього є другий рядок. Дуже хотілося зробити дуже смішну комедію і трошки — мелодраму, але поки у нас виходить трагікомедія.

Для якої ж це аудиторії, на ваш погляд?

Зараз ця п'єса дуже актуальна для України, тому що три роки жаху, крові і всього іншого, насправді, вже виривають нас з «совка». Сподіваюся, остаточно. І коли ми думали про цю п'єсу, ми, звичайно, розраховували на молодь. Тому у нас хлопці з групи SHKLO. Вони грають епізодичні ролі і повністю роблять звук вистави, весь саундтрек. Не тільки авторську музику. Будь-які звуки, які у нас лунають в спектаклі — це роблять хлопці наживо. У нас немає записів. Все це відтворюють чотири людини та живі музичні інструменти. Вони знаходяться на сцені, будуть підсвічуватись за потреби.

Коли ми запрошували хлопців зі SHKLO — вони зовсім молоді, хтось народився вже в Україні, після 1991 року, хтось трохи раніше — ми ставили їм питання, чи цікавий матеріал. Вони казали, що цікаво розуміти, чому цей жах, ці зіпсовані мізки так міцно чіпляють людей і досі не відпускають. Ми для себе вирішили, що, мабуть, молоді хлопці, які, там, ровесники України, 25 років або трохи більше, знайдуть для себе відповідь на це питання в нашому спектаклі. Природно, поколінню 40-річних і 50-річних, які півжиття прожили в Радянському Союзі, буде цікаво і зрозуміло. А глядачі зовсім старшого віку просто поринуть в ту епоху.

У нас відповідно підібраний відеоряд. Зйомки старого Харкова, років 1960-1970-х. Будівництво Салтівки, Держпром, відкриття канатної дороги. Ми постаралися зібрати знакові речі. У нас дуже талановитий відеограф.

Як взагалі збиралася команда?

Так вийшло, що я давно займаюся театром. Знаю якісь тренди, тенденції. З багатьма хлопцями працював. Богдан з групи SHKLO колись допомагав з музикою. З Максимом, Лесею та Любов’ю ми пройшли один величезний проект — «Афродизіак». Це перший великий український спектакль на арені цирку. З Гіндіним ми давно товаришували і давно говорили про спільні проекти. І я подивився на його останні роботи в театрі, бачу, що він набрав акторську міць. А ось з актрисою у нас були деякі проблеми. Повинна була грати інша, але у неї не склалося, хоча ми домовлялися за рік про виробництво вистави. Спасибі Максиму — він підказав Ольгу. Вона з Дніпра, співпрацює зі студією «Квартал 95». Я дуже задоволений, сильна актриса. Працює по вісім годин на добу. Тут скажений ритм просто. 21 день репетиційний — це складно.

Що ж поставило в такі жорсткі рамки?

Тому що ми — не державний театр. Ми домовлялися місяців 6-7, що всі можуть в ці терміни. Максим закінчив одну постановку, перевів подих, приїхав сюди. Актори були зайняті, художник. Але всім було поставлено завдання, розіслані вказівки. Скелет ми зробили, завчасно попрацювали. Наприклад, підготували декорації основні: столи, стільці, екрани. У нас крісло, яке їздить саме. 

Основну ідею художника затвердили продюсер і режисер. Місяці за два до початку репетицій. Почали з нею працювати. Тепер: один день читки і все, почали робити спектакль. Змінюється якась дрібнота, на репетиціях з'являється, убуває, щось пробуємо. Тобто ми не як в держтеатрі: у нас є півроку вийти почухатися на сцені, а може ми станемо тут, а може тут, а що ж нам придумати. Ми все заздалегідь придумали і йшли наміченим планом до його виконання.

Чому такий підхід до художнього оформлення?

Ми спеціально оголили сцену. Там тема заводу, Гольдінер був парторгом заводу. Ми намагаємося відтворити заводський дух, занурити публіку в якусь історію заліза і голих стін. Ще буде робота з димом, робота з екраном. Ми прибрали кулісу, задник, максимально низько опустили софіти для того, щоб максимально дати страху, жаху.

Як я розумію, прем'єра відбудеться в Полтаві. Чому там?

Так склалися терміни. Знову ж таки, що таке прем'єра? У театрі — це сезон. Спектакль поставили, і до кінця сезону він — прем'єра. Йде він один раз або п'ятдесят. Я думаю, що ми ще до Полтави зіграємо в Сумах.

З позицій продюсера я можу вам пояснити. Природно, я боюся за результат. Перед Харковом і Києвом мені хочеться показати в невеликих театрах, подивитися реакцію, можливо, внести правки. Якщо не смішно — додати сміху, не дуже гірко — додати гіркоти. Абсолютно прагматичний хід: маленькі міста, маленькі майданчики перед великими містами.

Ви привозили до Харкова відомих виконавців і гучні вистави. Чому вирішили перепрофілюватися?

Війна почалася. Як я можу привозити успішні концерти і спектаклі, якщо йде війна? У мене зараз не підніметься рука привезти, наприклад, Євгена Гришковця. Скільки бруду вилито в сторону України. Це раз. І по-друге, він був в Криму. І це відповіді на всі питання. Ленком, театр імені Моссовета, Вахтангова, «Маяковка». Тобто те, що я свого часу возив. Та ж відповідь — по естраді.

Відкрився ринок, який був забитий росіянами. Зараз буде з'являтися український продукт. І його буде все більше.

Я тут виступаю як інвестор. Мені мало того, що людей привезти, треба ще поселити. Тобто я вкладаю в економіку Харкова. Готелі, реклама, транспорт, зарплати. Тільки на одному маленькому спектаклі! Тому що з'явився ринок, тому що не йдуть московські спектаклі. Логічний шлях розвитку.

Залишилися грузини, з якими я теж працюю давно. Звичайно, я працюю з українськими театрами. «Бенюк і Хостікоєв», Івано-франківський театр. Насправді, я займався і виробництвом. Для театру Романа Віктюка ми свого часу всі декорації робили. У нас гігантське було виробництво в Харкові.

Що буде після прогону? Адже прем'єра тільки в жовтні.

Далі ми роз'їжджаємося по своїх справах. Збираємося ще у вересні. Все згадаємо і поїдемо на гастролі. Якщо у нас все вийде, сподіваюся, що ми поїдемо в Ізраїль. Точно ми збираємося з'їздити в російськомовну Прибалтику. І Україною. Це те, що я намітив, коли починав працювати над проектом півтора роки тому. Поки не зовсім зрозуміло, як ми будемо грати це на Західній Україні. Мабуть, ми там замість міста Харкова обіграємо якийсь інший.

А мова?

Російська. Як в оригіналі п'єси. Перекладати я, напевно, не готовий.

Як це, на вашу думку, сприймуть?

Якщо нам дадуть майданчики, то сприймуть прекрасно. Я працював від Ужгорода до Севастополя і Донецька, поки все було нашим. Ужгород, Львів абсолютно нормально сприймають. Театр Романа Віктюка — російською, Ніно Катамадзе — на пташиному. Це аншлаги. Це міф — про те, що Львів виключно українське місто. Там великий прошарок мешканців, і російська мова чутна на вулицях всюди. Є, кому ходити. Та ж історія про Чернівці, Ужгород. Франківськ і Тернопіль — так, є свої відмінності. Але, знову ж таки, у Франківську гігантська кількість російськомовних людей. У Франківську є абсолютно україномовні і абсолютно російськомовні. І у мене немає проблеми мови. Зовсім. Якщо хтось дурить і не пускає спектакль російською мовою, то вони самі себе обманюють.

Знаєте, у нас україномовна частина команди перейшла на російську мову. А на «Афродизіак» було все навпаки. А тепер трошки дівчата поступились.

Що ви чекаєте від великих міст — Київ, Харків?

Я знаю ці міста. Якщо у нас буде якісний продукт, все буде добре.

Думаєте, все буде на висоті?

Не можу цього сказати, але дуже стараюся. Все повинно вийти, все добре. Хлопці ідеальні. Єдине, що я побоююсь, що буде не смішно. Я не хотів робити трагедію, хотів піти від «совка» красиво, як то кажуть. Ідея всього цього спектаклю: все, хлопці, не буде ковбаси по 2,20, забудьте! Смерть Гольдінера — це відхід «совка». Але він повинен бути не трагічним, а природним і смішним. Мені здається, що Максим загнав знову в жорсткий треш замість комедії. Ну, будемо правити. У мене продюсерська задача: перший акт — це абсолютна комедія, другий — вже «трошки собі мелодрама». Як написав автор п'єси. 

Зараз ви не торкаєтеся процесу?

Занадто мало часу, надто все стисло, потрібно доробити. Ми повинні це зіграти і побачити з боку, що б хто не робив до цього. Наприклад, у нас була ще робота з лялькою. Вона пішла в процесі. Тобто щось йде, щось додається. Хоча ми все готували заздалегідь.

Максим Голенко (Київ). Заробив репутацію експериментатора постановками «Вій 2.0», «Попи, мєнти, бабло, баби», «Афродизіак».

Ви в перший раз в Харкові як режисер працюєте?

Як режисер — так, але я тут навчався рік на режисурі у Олександра Сергійовича Барсегяна. Після цього в Карпенка-Карого втік.

Подобається матеріал, з яким зіткнулися?

Я вже двічі ставив п'єси Шендеровича в миколаївському театрі. Один раз «Гольдінера». Але тут, звичайно, зовсім інша версія, ніякого відношення не має до того спектаклю. Другий раз — чудову п'єсу «Два ангела, четыре человека». Зараз це, напевно, сатирик номер один на пострадянському просторі. Дуже грамотний, цікавий, з неймовірним почуттям гумору.

Тому він вам імпонує?

Так. Це живі персонажі, шикарна сатира.

Ви досконально вивчаєте матеріал? Навіть репліки підказуєте акторам.

Я дійсно щільно занурююся в процес. Живу, грубо кажучи, з цими людьми, цими персонажами. Тут інакше не можна — дуже короткі терміни. У нас величезні по тривалості репетиції.

З ранку і до вечора?

З дванадцяти і до восьми-дев’яти. Це величезна відповідальність: двоє людей на собі витягують двогодинний спектакль. Багато компонентів: і проекції, і оркестр цілий. Нелегко. Найскладніший процес — збирати всі компоненти. Але в основному легко і спокійно працюємо. Від репетиції треба радість отримувати.

Сильно скоротили оригінальний текст?

Якісь моменти ми прибрали, тому що писалося це під Етуша. Минуло кілька років. Якісь реалії тоді здавалися злободенними, а для нас не є актуальними. Плюс у мене двоє акторів з прекрасним почуттям гумору, які собаку з'їли в комедійних шоу. Я теж колись цим займався. Якусь кількість реприз — в дусі Шендеровича — додали. Те, що не вистрілить, припустимо, або ще щось — прибираємо. Якщо щось драматургічно заважає історії, зрозуміло, що ми цим жертвуємо. Розвиток повинний бути. Це нормально. Все це — живий організм. Ми хочемо, щоб воно жило повноцінним життям.

Чи не боїтеся реакції драматурга?

Наскільки я знаю, Віктор Анатолійович давав добро на зміни.

Тобто ви вільно себе почуваєте?

Я завжди вільно себе почуваю, незалежно від того, як автор реагує.

А з командою як себе почуваєтеся?

Проект відразу ставився на В’ячеслава Гіндіна. Я дуже радий, що у нас є можливість попрацювати з ним. Це була креатура Михайла Бондаренка. Я, в свою чергу, запропонував Ольгу. Тому що колись ми з нею працювали. Я знав, що це талановита і працездатна актриса. Зараз у неї кар'єра якраз розвивається. Думаю, ми не помилилися.

Чому репетиції проходять в Харкові?

Розумієте, п'єса від початку харківська. Героїв пов'язує історія, що відбувалася в Харкові. Тому сам бог нам звелів запустити тут цю прем'єру.

Прем'єра буде в театрі Шевченка. Коли туди потрапите?

В середині жовтня. Прем'єра 19 жовтня.

Розкажіть про вашого глядача.

Не можу однозначно сказати. У мене взагалі немає такого поділу. У провінції глядач нічим не гірше столичного. У досить несподіваних місцях у нас були спектаклі найцікавіші за глядацьким сприйняттям. Цей спектакль — для всіх. Звичайно, мені цікавіше і легше працювати для свого покоління, але я намагаюся, щоб не було відторгнення ні в якому разі й у інших глядачів. Як на мене, досить лайтова вистава, хоча це сатира і з цим нічого не зробиш. Потрібно мати почуття гумору. Хотілося «закруглити» розмову, додати якесь мораліте. Але робота триває — і над виставою, і над викоріненням «Homo Soveticus». У друкованому слові незавершеність найліпше демострує відсутність чіткого висновку.

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.