Цієї статті могло б і не бути. Коли б її автор не спіткнувся об лопату. Та не совкову чи штикову — ту, що з великої літери пишуть: серед партійних стягнень 1933 року трапилася догана, винесена якомусь Лопаті за безпробудне пияцтво.
Законне питання — хто міг дозволити собі таку розкіш під час Голодомору?! — відпало зразу ж. Бо серед анкетних даних комуніста-п’яниці фігурувала і його посада: «Зав. Центральной базой Инснаба». Натомість виникло інше: а що таке «Инснаб»?
Виявляється, існувала спеціальна структура, яка займалася «иностранным снабжением». Тобто постачала харчі та товари широкого вжитку іноземним спеціалістам. А не викачувала золото із співвітчизників, як схожий за назвою «Торгсин».
Порівняно з останнім «Инснаб» мав значно скромнішу мережу магазинів — всього тільки шість на всю УСРР. Зате точно знав кількість своїх клієнтів і міг назвати кожного за іменем. Станом на 1 липня 1934 року «Инснаб» обслуговував 990 спеціалістів і 1368 «утриманців» — членів їхніх сімей.
Подиву гідна точність була обумовлена не пристрастю до буквоїдства — важким продовольчим становищем в Україні: харчів на всіх не вистачало. А поставити іноземців у ті ж умови, що і радянських громадян — значило втратити світлі голови та золоті руки, вкрай необхідні для проведення форсованої індустріалізації. От і довелося більшовикам створювати серед голоду та нестатків чітко окреслені острівці нормованого благополуччя.
Одне вже їхнє розташування могло багато чого сказати. Харків був єдиним містом республіки, який мав аж два «інснабівських» магазини. По одному отримали Київ, Одеса, Дніпропетровськ і Дніпрогес. В останніх двох пунктах відкрили ще й окремі перукарні для іноземців. Аби, крий Боже, не підхопили вошей від аборигенів.
І тільки на Харківському тракторному заводі вдалося створити цілу «інснабівську» мережу: магазин, ресторан, майстерня індпошиву, перукарня і пральня. А обслуговувати все це поставили наших, радянських людей. Саме тоді, коли на вулицях міста валялися трупи померлих від голоду селян.
Щоб оцінити ступінь спокуси, якій піддавалися працівники цих закладів, треба хоч трохи уявляти харківський побут першої половини тридцятих років. Чи не найкраще висловився про нього англійський письменник Артур Кестлер, який мешкав тоді в нашому місті: «У вільному продажу були тільки марки, липучки для мух та презервативи».
Хлібних магазинів, у сучасному розумінні цього слова, не існувало – були розподільники («распреды»), де робітники могли придбати хліб за картками і лише в обмеженій кількості. А могли і не придбати.
2 серпня 1932 року «Харківський пролетар» з несподіваною відвертістю повідомляв: «На терені Харківського тракторного заводу останнього часу спостерігається величезна розхитаність в роботі хлібних розподільників. В ряді розподільників хліба систематично не вистачає».
На додаток, пролетарів ще й обважували та обраховували. Попри те, що органи робітничо-селянської інспекції тримали «распреды» під контролем, а продавців та завмагів знімали з посад ледь не пачками. Але ніщо не допомагало. Бо голод — не тітка.
За таких сумних обставин «інснабівський» острівець достатку посеред напівголодного ХТЗ просто не могло не накрити хвилею зловживань. Але їхні масштаби вразили навіть бувалих інспекторів, що знайшло своє відображення у постанові президії міської контрольної комісії від 5 січня 1933-го.
Тонна м’яса, що невідомо куди щезла у голодний рік, за масштабами ХТЗ, може, й не виглядала надто вже великою втратою. Коли не знати, що магазин «Инснаб №2» обслуговував не весь кількатисячний колектив, а рівно 289 чоловік іноземців.
Точніше, мав би обслуговувати. Бо, як виявила перевірка, біля нього харчувалася ще ціла купа людей, не схожих і близько на закордонних спеціалістів. Це за їхнього активного сприяння «розтануло» 222 кг вершкового масла, «змилилося» 687 кг мила. А от нестачу хліба, олії і цукру контрольна комісія виявити не змогла. З тієї причини, що обліку цих продуктів… не існувало взагалі!
Натомість легко вдалося підрахувати кількість працівників магазину: 41 чоловік на 289 покупців! Здавалося б, з таким роздутим штатом можна було навіть облизувати кожного клієнта. Але ж ні: «со стороны обслуживающего персонала существовала система недопустимо грубого отношения к иностранцам». Обіцяна більшовиками рівність сягнула тут свого апогею: закордонних спеців обвішували і обраховували так само, як і місцевих трудівників.
Щоправда, результат вийшов неочікуваним. У 1932 році (точна дата, на жаль, не вказана) ХТЗ побачив… демонстрацію дружин іноземних спеціалістів з вимогами підняти якість постачання! Чи викликала вона співчуття у радянських громадян, наразі невідомо. Але повірити в таке важко. Бо їхнє «погане постачання» було нашою захмарною мрією.
Після такого скандалу дісталося на горіхи не лише керівництву магазина та Всеукраїнської контори «Инснаб». Отримав своє і партійний комітет ХТЗ: міськком вказав йому на недостаню виховну роботу серед… іноземців. І порекомендував організувати для них спеціальний куточок, забезпечити літературою, пресою. Та ще лекції їм частіше читати. Щоб не тягнуло перепродувати радянським громадянам за спекулятивною ціною придбані у спецмагазині речі. Бо і такі факти були.
Найчудніше в цій історії те, що завмаг «Инснаба №2», комуніст Олександр Кирпичов відбувся… суворою доганою з попередженням. Хоча міська контрольна комісія 5 січня 1933 року постановила «просить Облпрокуратуру привлечь к судебной ответственности работников магазина, виновных в преступном разбазаривании дефицитных товаров».
Але документи партійної чистки наступного, 1934 року, свідчать, що замість покарання мало місце «переміщення по горизонталі»: Кирпичова перекинули завідувати магазином №1. І це в той час, коли вже діяв сумнозвісний «указ семь-восемь», він же — «закон про колоски»!
Складається враження, що в країні існували дві паралельних реальності. В одній розстрілювали за жменю краденого зерна, а в іншій можна було безкарно «розбазарювати» недоступні для більшості м’ясо та масло.
Якщо це і є уславлений «сталінський порядок», то сумувати за ним точно не варто.
