11 лютого 1923 року радянський Харків вшановував кривавих катів. Геть не востаннє, як виявилося пізніше. Але з таким розмахом – точно уперше.
Місцева преса аж захлиналася, славлячи чекістів. Соборним майданом, що встиг стати Радянським, урочисто промарширували частини військ ДПУ. А в занедбаному нині «Муссурі» зійшлися на мітинг такі серйозні товариші, що куди тому Воланду з його сатанинським балом.
От де скупчилися справжні «враги рода человеческого»: Яків Петерс, Генріх Ягода, Василь Манцев, Всеволод Балицький, Роберт Ейдеман. Ще й кілька сотень дрібніших бісів на додачу.
До чекістського керівництва приєдналося партійне та радянське. Як республіканське, так і місцеве. Сам товариш Скрипник, «батько українізації», вшанував збіговисько своєю присутністю. Щоправда, у дещо незвичній для його нинішніх прихильників іпостасі. Так і сказав: «Приветствую ГПУ как старый работник ЧК и главный прокурор республики».
З чим саме він його вітав, довелося розбиратися дуже довго. Простіше було сказати, чому: у Харкові проходив грандіозний піар-захід з відмивання чекістської репутації.
Необхідність цієї акції може здатися сумнівною всім, хто виріс у пізньому СРСР, коли слово «чекіст» вже було оповите легендами. Так вони і на початку двадцятих ходили. От тільки мали прямо протилежне емоційне забарвлення. Доходило до того, що чекісти навіть імені свого соромилися.
У звіті Центрального управління надзвичайних комісій 5-му Всеукраїнському з’їзду Рад (1921 р.) читаємо: «В ряде городов, по изгнании белогвардейцев, местные Губревкомы даже не решались называть органы чрезвычайной репрессии именем Ч.К., скрывая их специально придуманным названием «Следкомы».
Наприкінці 1919-го, щось зо три тижні, такий «Следком» існував і у Харкові. Та потім повернулися до старої назви.
Причиною несподіваної сором’язливості звіт називав «недоверчивое отношение к органам чрезвычайных репрессий со стороны широких трудящихся масс, явившееся в результате белогвардейской клеветы». І частка правди у цьому була: денікінська пропаганда, як і будь-яка інша, не вирізнялася надмірною правдивістю. Але 107 трупів, знайдених білими у колишньому концтаборі на Чайковській, точно не були бутафорськими.
1920-1922 роки теж не поліпшили чекістський імідж в очах харківського обивателя. І не лише тому, що продовжувалися розстріли. До всього, майбутні «рыцари революции» стали частенько світитися у кримінальній хроніці: як не збройні пограбування, то хуліганство. То ж не дивно, що комусь «нагорі» прийшла у голову думка ґрунтовно відбілити геть не привабливий образ вартових радянської влади.
«Свято» готували поспіхом. Про що свідчить цікаве оголошення в «Коммунисте» від 11 лютого 1923 року: нарада в ЦК КПУ з питань партійного будівництва, запланована на сьогодні, переноситься на наступний день. Бо всі йдемо вітати парад військ ДПУ!
Привід для урочистостей, начебто, вказаний конкретно. На другій сторінці читаємо: «11 февраля исполняется 5 лет со дня организации Всеукраинской Чрезвычайной Комиссии». Тобто, за людською логікою, її мали заснувати 11 лютого 1918 року.
Але ж ні! Спогади першого голови ВУЧК «Начало работы», вміщені на цій же сторінці, вказують на іншу дату: «ВУЧК зародилась еще в ноябре 1918 года, в вагоне т. Шварца, в городе Курске, в период нахождения украинского ревкома на колесах… К настоящей работе приступили только 5 января 1919 года, по занятию Харькова красными войсками».
То ж листопад 1918-го чи, все-таки, лютий? Не повірите: листопад 1917-го! Це коли покладатися на спогади Григорія Петровського, вміщені на першій сторінці того ж числа того самого «Коммуниста». «Всеукраїнський староста» згадує: «Организация Чека относится как раз к тому моменту, когда мне пришлось в первых числах ноября в Петербурге принимать бывшее министерство внутренних дел».
Однак відомо, що наркомом внутрішніх справ Петровський став 17 (30) листопада 1917 року. І наркомом всеросійським – не українським! Перебуваючи саме на цій посаді, наш печенізький земляк поставив свій автограф під сумнозвісною постановою про «червоний терор».
Якщо придивитися уважніше до святкового числа «Коммуниста», то виявиться, що перша сторінка б’є у пику другій! Бо на першій святкують «5 лет работы ЧЕКА-ГПУ», а на другій – «Пятилетие ЧК на Украине».
Різниця суттєва, коли спиратися на документальні матеріали. Всеросійська ЧК при Раднаркомі РРФСР була створена 7(20) грудня 1917 року. А декрет про організацію Всеукраїнської ЧК Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України видав 3 грудня 1918 року.
Тобто, призначене точкою відліку 11 лютого (29 січня за ст. ст.) 1918 року просто зависає між двома відомими датами. Ані у Харкові, ані у Києві, тільки-но захопленому військами Муравйова, ніякої «української» ЧК в цей день точно не створювали.
Та вінцем плутанини є святкове звернення Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету «Ко всем рабочим, крестьянам и красноармейцам Украины». У ньому чорним по білому значиться, що український керівний орган відзначає, все ж таки, п’ятиліття Всеросійської ЧК. Бо Всеукраїнська працює тільки чотири роки. Але вітає з круглою датою «Государственное Политическое Управление Украины». У зв’язку з чим нагороджує його Червоним прапором… Всеросійського ЦВК.
Видно, разом з чекістами святкував і секретар, який готував звернення, і випускаючий редактор «Коммуниста». Бо вилізла, мов шило з мішка, не лише поспішність підготовки до дати, а й умовність української радянської державності. Вище керівництво республіки ніяк не могло визначитися, чиє воно – українське чи російське.
Врешті-решт, за нього це зробила газета. Наступне число «Коммуниста», від 13 лютого містило суттєве уточнення: вибачте, переплутали. Коли ЦВК Всеукраїнський, той прапор він вручає від себе, а не від росіян.
Та справжньою родзинкою цього числа стали промови, виголошені у «Муссурі» під час урочистостей. Жоден з ораторів так і не розкрив страшної таємниці: то що ж сталося 11 лютого 1918 року? Чому святкуємо саме у цей день?
Натомість у потоці славослів’я дивом знайшлася твереза думка. Спробував відзначитися об’єктивністю голова ВУЦВК Григорій Петровський: «В ЧК могли идти только самые преданные революционеры, но могли проникнуть и самые отъявленные авантюристы и подлецы».
Цікавою була промова московського гостя – заступника голови ДПУ СРСР Йосипа Уншліхта. Виголошуючи традиційне «да здравствует!», першим у списку він поставив не Леніна, а Дзержинського. Після чого вручив голові ДПУ УСРР Василю Манцеву «богато украшенное бархатное красное знамя». Від керівництва всесоюзної «контори».
Григорій Петровський не стримався і зауважив, що українські ЦВК і Раднарком встигли не тільки ощасливити чекістів таким самим прапором, але й передати їм «несколько десятков золотых и серебряных часов для награждения сотрудников ГПУ».
Відповідь Манцева варто навести дослівно. Зауваживши, що ніхто тепер не дізнається, чи він обмовився, чи традиційно напартачили газетярі. Але у викладі «Коммуниста» вона звучала так:
«Клянемся, что ГПУ под красным знаменем ВУЦИК’а и Совнаркома употребит все силы на борьбу с революцией».
Не збрехав! Хай не саму революцію, але тих, хто її робив, саме «органи» і побороли у часи «Великого терору». З чекістів, які виступали у «Муссурі» 11 лютого 1923 року, пройшов живим через «єжовщину» хіба тільки Недоля-Гончаренко. За дивним збігом обставин, єдиний етнічний українець з усіх тодішніх промовців від ДПУ.
Його і дотепер згадують. Як людину, що подарувала чекістсько-міліцейському спортклубу назву «Динамо». І клуб цей для престижу «органів» зробив значно більше, ніж всі офіційні урочистості за всі роки радянської влади.
А от згадок про свято 11 лютого після 1923 року знайти не вдалося.
