Георгій Гайдамака з Криму призвичаївся до наркотиків у віці п’ятнадцяти років. Починав він із відносно легких препаратів, але у 2006, у 21-річному віці, перейшов на важкі наркотичні засоби. Незабаром він зрозумів, що йому потрібна медична допомога.
Гайдамака звернувся до наркологічного диспансера Сімферополя, і майже через два роки, у 2008-му, він став одним із перших пацієнтів замісної підтримувальної терапії (ЗПТ) на кримському півострові.
ЗПТ дає можливість замінити нелегальний опіоід — наприклад, героїн чи опіум — на легальні, з довготривалішим ефектом, але набагато менш шкідливі препарати: метадон та бупренофін. Саме ці препарати поширені у практиці замісної терапії. Вживані під медичним наглядом, вони допомагають пацієнтам перебороти фізичний біль в період, коли людина з наркозалежністю перестає вживати наркотики.
Однак після анексії Криму Росією у 2014-му, а згодом — війни на Донбасі, ситуація для пацієнтів, що проживали на цих територіях, кардинально змінилась. Причина — російське законодавство, що тепер поширюється і на окуповані території, категорично забороняє ЗПТ. Отож Гайдамака, разом з іншими 805 пацієнтами замісної терапії, був змушений переїхати з Криму на території, контрольовані українським урядом. Декому з цих людей вдалось знайти роботу та житло, декому — ні.
«Ті, кому не вдалось «зачепитись», повернулись до Криму. Велика кількість цих людей зараз мертві», — стверджує Гайдамака.
Згідно з даними міжнародного благодійного фонду «Альянс громадського здоров’я» — недержавної організації, що підтримує людей з ВІЛ/СНІДом, туберкульозом, вірусним гепатитом та пацієнтів ЗПТ — у 2014 році в Донецькій та Луганській областях було 1398 пацієнтів замісної терапії.
Але у 2016 році на Донбасі залишилось всього 579 пацієнтів, і це ті люди, що жили на території, контрольованій українським урядом, із чого можна зробити висновок, що решта 800 пацієнтів втратили доступ до замісної терапії. Однак не існує офіційної статистики, що трапилось з цими людьми, і який відсоток з них переїхав до України, щоб продовжити лікування.
В Україну замісна терапія прийшла 12 років тому завдяки фінансовій допомозі Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом і мялярією, а також завдяки технічній допомозі від UNAIDS, Об’єднаної Програмі ООН з ВІЛ/СНІДу, а також співпраці з недержавними організаціями.
На початку 2017 року близько 9615 людей отримували замісну терапію. Цього року в українському бюджеті на ЗПТ закладено 18 мільйонів гривень.
Поклик до змін
Андрій, який впродовдж 12 років був пацієнтом ЗПТ, зараз працює у благодійному фонді «Альянс громадського здоров’я» і намагається допомогти людям позбутись наркотичної залежності. Він попросив не розкривати його прізвище, бо його робота пов’язана з поїздками на окуповані території та ризиками для життя.
«В Україні люди просто не розуміють, що таке замісна підтримувальна терапія, — каже Андрій. — Вони думають, це означає на легальних засадах роздавати наркотичні засоби. Але ця терапія змінила моє життя».
Андрій розповідає, що в житті кожного наркозалежного наступає період, коли він вживає наркотики не для того, щоб отримати задоволення, а щоб позбутись болю, і саме в цей момент обійтись без замісної терапії практично неможливо. Однак суспільство і досі не хоче розуміти, що без медичної допомоги людина фізично не здатна перестати приймати наркотики.
І все ж, найважливіший компонент у боротьбі із наркотичною залежністю — бажання самих пацієнтів змінити своє життя, пройти через певну кількість болю та страждань, щоб, врешті-решт, почуватись краще, стверджує Андрій.
«Матері приводять своїх синів до наших центрів, вмовляючи почати терапію, — згадує Андрій. — Я дивлюсь на цих хлопчаків і миттєво розумію, що вони не готові. Пройде ще як мінімум від трьох до пяти років, перш ніж наркотик почне руйнувати їхнє тіло, і вони самі захочуть змін».
Однак далеко не кожен прагне до цих змін. Дехто продовжує вживати наркотики, день за днем збільшуючи дозу, допоки не наступає передозування і як наслідок — смерть.
«Ви навіть не уявляєте, що відчуває людина з наркозалежністю, коли її позбавляють дози, — каже Андрій. — Через декілька років вживання наркотиків організм цієї людини перестає продукувати серотонін, гормон, що відповідає за здатність відчувати щастя. Після цього людина з наркотичною залежністю приймає наркотики, просто щоб позбутись депресії».
Окуповані території
Хоча більшість пацієнтів ЗПТ переїхали до України з контрольованих Кремлем територій, ті, що залишились, рано чи пізно повертаються до прийому наркотиків. Але тепер вони змушені бути набагато більш обережними.
В Україні за звинувачення у виробництві, володінні або купівлі наркотиків передбачений штраф у розмірі 1700 гривень, громадські роботи або тюремне ув’язнення до дев’яти років, залежно від ступеня тяжкості злочину. Російське законодавство за зберігання наркотиків визначає покарання у розмірі 3354 гривень та тюремне ув’язнення до десяти років. За виробництво або продаж наркотичних препаратів — до двадцяти років. Тим не менш, Андрій розповідає, що на окупованих територіях людина може так і не отримати шанс на справедливе слухання його справи.
«Затриманий може просто не дожити до власного судового засідання», — стверджує він.
Що робити людині із наркозалежністю на окупованих територіях у випадку, якщо їй потрібна медична допомога?
«Найбільш очевидний варіант у Донецькій та Луганській областях — померти тихо, не привертаючи зайвої уваги», — ділиться враженнями Андрій.
Якщо пацієнт приходить в лікарню на окупованих територіях, він отримує лише мінімальну допомогу, наприклад, йому пропишуть велику дозу клофеліну — препарату, що сповільнює серцебиття, викликає запаморочення, тремтіння і дуже часто вводить у стан трансу. Також клофелін заспокоює людей та притамовує біль, що обов’язково наступає у наркозалежного, коли він перестає приймати наркотики.
Однак, це лише тимчасове вирішення проблеми. Зазвичай таке лікування призначається на період не більше десяти днів, а після цього дозу повільно зменшують. Коли лікування завершується, людина із наркотичною залежністю знову почувається погано, бажання прийняти дозу повертається, і без професійного медичного нагляду та правильної — замісної — терапії пацієнт, скоріш за все, повернеться до споживання вуличних наркотиків.
Автор: Марія Капінос
Фото: Володимир Петров
Ця стаття опублікована у рамках проекту «Журналістика толерантності» громадської організації «Фонд Розвитку ЗМІ» та газети Kyiv Post. В рамках проекту будуть висвітлюватись проблеми та виклики з якими стикаються представники сексуальних, етнічних та інших меншин в Україні. Проект проходить за підтримки американського народу, що була надана Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) через Інтерньюз. Зміст матеріалів необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Інтерньюз.
