Кордони державні, кордони ментальні, кордони етнічні. Зараз, коли на межі з Росією будують стіну та копають рови, коли на Донбасі з’явилися перепускні пункти — між Україною та Україною, коли на в’їзді до Криму — тепер нова, невизнана межа без демаркації — «МедіаПорт» розпочинає цикл репортажів з прикордоння. Румунія, Словаччина, Польща, Молдова, Росія, Угорщина — як живуть люди по обидва боки кордону? Що змінилося нині у житті цих невеликих селищ? Про що говорять там, де закінчується Україна? Що думають тепер про події в Україні й українців там, по той бік кордону? Історія перша — Уроки буковинської. Про те, як вивчають рідну мову українські румуни в Тереблечому та румунські українці в Сереті.
Буковина — етнічна територія і українців, і румун. Обидва народи століттями жили поруч, перемішувались і знаходили порозуміння. Двадцяте століття розділило буковинців: частина українців опинилась у Румунії, частина румун — у Радянському Союзі. Одним забороняли розмовляти рідною мовою, других змушували писати рідні слова чужими літерами. Тепер права національних меншин відновлені, але чи повернено відчуття міжкультурної єдності? З’ясовуємо це на Глибоччині та в сусідньому Сучавському повіті.
«Жизнь продолжаетса»
У неділю коло будинку національних культур села Тереблече готуються зустрічати молодих. У православній церкві неподалік завершується вінчання. Молодята проходять під весільним хлібом і крокують до зали чорною доріжкою в червоних квітах. За ними йдуть батьки з півметровими закрученими свічками, гості й музики з барабаном і трубами. Молоду пару заводять на сцену, де пані секретар сільради оголошує їх чоловіком і дружиною. Дядько нареченої перекладає мені окремі моменти церемонії з румунської — мови, якою у прикордонному Тереблечому говорять майже всі.
Обмінявшись обручками, пара недовго вальсує. Дітей посипають цукерками, й гості виходять із холодної зали: весільні урочистості триватимуть у ресторані. Запитую, коли тут заведено одружуватись, адже у столиці тепер нерідко чекають до тридцяти.
«Ні, тут стільки чекати не будуть», — шаріється школярка Домініка.
Румунська школа, де вона вчиться, — одна з найстаріших на Буковині: незабаром відзначатиме двохсоту річницю. Та на вигляд чепурна: червона черепиця, великі вікна. Школярі вивчають українську й румунську паралельно. У старших класах навіть більше української: дітей готують до вступу до українських вишів. Також із першого класу вчать французьку.
Колись тут навчались діти з румунських, німецьких, польських, українських і єврейських родин. Радянська влада призначила нових учителів — росіян і українців, а румунські діти вивчали рідну мову кирилицею, як у радянській Молдавії. Потім незалежна Україна повернула латинку.
Учитель праці Теодор Ілліч Крецу працює у тереблеченській школі ще з радянських часів, коли тут був інтернат для мешканців інших сіл. Свою майстерню — будиночок на три кімнати — він власноруч прикрасив картинами з дитячими персонажами, «аби дітям у вікно визирати радісніше було».
Спершу заводить до кімнати, де зберігає роботи учнів: на полицях туляться картонні вантажівки, кухонні дошки та скалки, плетені кошики для хліба. Попід ними — невеличкі металеві коробки. Це кишенькові пічки для військових.
«Солдати до них кладуть таблетки сухого спирту і можуть підігріти їжу чи змерзлі руки, чаю зробити», — пояснює пан Теодор.
Показує облаштовані власним коштом робочі місця: «стареньке вже все, але працює — от подивіться!» — й бігає від одного верстата до іншого, з дитячим захватом демонструючи, як усе крутиться й гуде.
Іще одна гордість — збірка радянських пізнавальних фільмів на бобінах. Їх збиралися викидати, але Теодор Ілліч попросив для школи. Плівки впорядковані й підписані: «Стругание древесини», «Производство ткани», загадкові «Будим дружить с вадой» та «Жизнь продолжаетса», а ще знайомство з Кубою, Японією, Індією, Єгиптом, ріками й озерами України. За радянських часів пан Теодор їздив знайомити учнів із ріками, горами та містами України та інших республік СРСР. Тепер це занадто дорого.
«Кожен сам по собі»
Мріють показати школярам світ і в сусідній сільській школі — україномовній. Але сплатити за поїздку 600 гривень, коли зарплата ледве перевищує тисячу, селянська родина не може.
В українській школі є туристичний і хореографічний гуртки. Учасники першого ходять у гості до найстарших мешканців села і пишуть краєзнавчі роботи, а другого — вчать народні танці. Але виїжджати на фестивалі теж занадто дорого. У школі чекають на скорочення фінансування гуртків, а може, й звільнення вчителів. «Всьо скоротимо — надо воєвать», — нарікає секретар Олександра.
Школу встигли відремонтувати до кризи. Але, за словами пані Олександри, усе вже не те. «Оце гортаю іноді [облікові] книжки й думаю, скільки всього було», — згадує вона про часи, коли приїхала до Тереблечого за розподілом. Сорок років тому у школі було півтисячі учнів, тепер — утричі менше.
Найбільше пані Олександра шкодує про втрату спільноти: «кожен сам по собі». Вона перенесла операцію на зв’язках і говорить тихим тоненьким голоском. А раніше співала в місцевому ансамблі й багато виступала на фестивалях.
Теперішня молодь, каже вона, апатична й пасивна, нічим не цікавиться, марнує час невідомо на що: «Якщо бачите купу дітей на стадіоні, то це аби городи не копати з батьками».
Город і худобу в Тереблечому має кожен: і секретар сільради, й учителька. Хоча часом вигідніше купити продукти в сусідньому селі або в Чернівцях, ніж вирощувати власноруч.
Від часів, коли тут навчалися кількасот учнів, школа успадкувала величезне подвір’я.
«Ви фотографуйте, — пані Олександра окреслює рукою навколишню територію. — А то і це заберуть. Кажуть, військовим тут землю даватимуть».
Вона дивується: за що точиться війна на Донбасі? Каже, нема різниці, під чиїм керівництвом бути, аби був мир.
Заборонена мова
У 1941 році буковинців надурили: пообіцяли, що 1-го квітня всі охочі вільно зможуть перейти кордон до Румунії. Того дня колону під хрестами й хоругвами розстріляли з кулеметів радянські війська. Тепер місцевим обіцяють нові пункти пропуску й безвізовий режим у тридцятикілометровій зоні. Натомість закрили єдиний піший перехід у районі, залишивши тільки автомобільний.
У кількох кілометрах за кордоном — румунське містечко Серет, яке за середньовіччя було столицею Молдавського князівства. У його південному передмісті Негостині здавна живуть українці. Тут навіть є бюст Тараса Шевченка — один із трьох у Румунії; ще два стоять у Бухаресті.
Історію цих місць добре знає публіцист і диригент Микола Майданюк. Він керує мандоліновим оркестром «Негостинські струни», а раніше викладав серетським ліцеїстам музику й фізкультуру. Кілька десятиліть тому негостинський хор гастролював по країні й виступав у столиці.
У 50-х роках Микола Майданюк закінчив у Сереті педагогічну школу. Тепер у цьому приміщенні — технологічний ліцей Laţcu Vodă, яким керує дочка пана Миколи Жанетта. Режим Чаушеску заборонив викладання українською мовою, і лише на початку двотисячних вона почала повертатись.
«Відродити втрачене за тридцять років правління Чаушеску важко. Люди довго боялися говорити українською», — каже місцевий журналіст Міхай Міхаєску-Анюк.
Спочатку з’явились додаткові мовні групи, а 2005 року відкрили перший клас математики та інформатики з частковим викладанням українською. Зараз у ліцеї чотири так звані українські класи, але українською в них викладають лише мову, літературу, релігію та музику. Етнічні українці, що вчаться на інших відділеннях, можуть вільно відвідувати мовні уроки у спеціальних групах, якщо хочуть покращити знання.
До бабусі в Україну цих учнів не возять: це не перше й не друге покоління тутешніх українців. Вони — нащадки козаків Задунайської Січі, закарпатських та галицьких емігрантів, а також автохтонних українців, що заселяли Мармарощину й Південну Буковину з тринадцятого століття.
«Скоро не буде границі»
Поїхати на екскурсію до України їм так само складно, як українським дітям до Румунії.
«Раніше бували часто, — розповідає вчителька української мови пані Антуанетта. — Спілка українців Румунії фінансувала табори в Криму та Карпатах для тридцяти-сорока найкращих учнів. Тепер у багатьох батьки виїжджають за кордон, і готувати необхідні дозволи важко».
Антуанетта в інших країнах представляється українкою. Пояснює: «українців більше поважають». Пан Микола називає себе буковинцем, наголошуючи, що різні народи — румуни, українці, поляки, німці, — «жили тут завжди як браття».
Навіть в українських селах діти змалку чують у побуті румунську — батьки вважають, що так їм буде легше у школі. «Треба затримати українську мову, вона материнська», — розмірковує вголос пані Антуанетта. Українську вивчають за бажанням, і багато батьків відмовляються від додаткового навантаження, адже, коли всі діти мають шість уроків, «українці» лишаються ще й на сьомий.
Українську літературу в румунській школі вчать не за хронологічним принципом, як в Україні, а за темами. Вони спільні з румунською літературою й близькі підліткам. У розділі «юність» — філософія Сковороди і лірика Тичини. Коцюбинський чомусь разом із Гемінґвеєм у розділі «Пригоди та подорожі», а фантастичний світ показано у творах Гоголя і Лесі Українки. Купити україномовні книжки можна у єдиній книгарні в Сучаві. Шкільній бібліотеці їх дарує Спілка українців.
У сусідній школі Petru Mușat із 800 школярів вивчати українську зголосились сорок. Підручників тут, як і в ліцеї, майже немає. Букварі з України, які дарують чернівецькі організації та українське консульство, не відповідають румунській програмі. Втім, вивчати українську вигідно: можна заробляти викладацькою чи перекладацькою роботою, або навіть найнятися до румунської розвідки.
На вигляд Серет мало відрізняється від галицьких і північнобуковинських містечок: австрійські кам’яниці, невисокі панельні будинки, погані дороги у парі кварталів від центру.
«Скоро не буде між нашими країнами границі», — впевнено говорить пан Микола, маючи на увазі вступ України до Європейського Союзу.
Матеріал підготовлено в рамках Школи міжнародної журналістики «Українські фронтири», організатором якої є Школа журналістики Українського католицького університету. За підтримки проекту Mymedia.org.ua.
