Web Analytics

MediPost on-line. «Харківська барикада» – кожному за вподобаннями, але в залі не пити…

Другий Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Харківська барикада» (7-9 грудня 2007 року) був досить широко анонсований і ще задовго до свого початку викликав різнорідні думки. Так, на харківському форумі в шовіністично налаштованих колах ідея фестивалю викликала традиційні побажання здохнути або ще краще піти кудись за відомою адресою, прихопивши з собою вигадану хохляцьку мову. Національно свідомі кола натомість вітали фестиваль як вияв життєздатності сучасної української культури. Творча молодь та інші учасники фестивалю, вочевидь, збирались непогано потусуватись і побухати…

Утім, із останнім у приміщенні виставкового комплексу «Радмір-експохол» було сутужно. Навіть якщо ви вистояли довжелезну чергу в розташованому навпроти торгівельному центрі «Таргет» і придбали нарешті необхідний для адекватного сприймання сучукрпоезії допінг, охоронці «Радміра» не впускали вас до залу не тільки із пакетами, котрі весело подзенькували, але й із пачками соку чи пляшками мінеральної води. Це, безумовно, вносило певний дух змагальності та авантюризму до перебігу фестивалю. Говорять навіть, ніби в суботу охоронці досить суворо розправились із тими, хто все-таки вживав алкогольні напої в залі, втілюючи при цьому вивішене під саму стелю «Радмір-експохола» гасло голови оргкомітету фестивалю Олеся Донія: «Українська культура має бути агресивною або мертвою».

Узагалі сама ідея фестивалю та її втілення викликали, як на мене, неминучі асоціації з минулорічним харківським «Цехом», котрий був знаковою для українського культурного життя в Харкові подією і залишив враження, дещо відмінні від «Барикади». Зокрема, це стосується місця проведення імпрези – обдерта експериментальна сцена «Березоля» набагато більше відповідала постмодерністському спрямуванню заходу, аніж гламурний «Радмір». Так, там нічим було дихати під час танців, а проте танцювали всі присутні. Юрій Андрухович, а наступного дня гурт «Перкалаба» «зажигали» значно сильніше, ніж представлені на «Барикаді» гурти («Контрабас» (Полтава), Сергій Жадан та «Собаки в космосі» і «Jah пре» (Харків), «Вертеп» (Дніпропетровськ), «Сонцекльош» (Київ)), під час виступів яких присутні переважно сиділи, як на академічному концерті, склавши руки на колінах. Танцювали лише окремі, збившись під сценою чи в проходах між рядами, що навряд чи сприяло загальному радісному піднесенню.

Менш темпераментно порівняно з минулорічним виглядала й без сумніву центральна подія другого дня «Барикади» – Перший Відкритий Чемпіонат України зі Слему «Оберслем» (саме так, усі великі літери в програмці фестивалю). Безумовно прекрасний ведучий слему Анатолій Ульянов стібався над учасниками цього поєдинку поетів значно менше, ніж то він робить зазвичай. Можливо, тому, що серед учасників були або безумовно заслужені, або безумовно талановиті, або такі, щодо яких і сказати, в принципі, нічого… Суддями оберслему, на відміну від минулорічного, виступали не «метри» української літератури («Андрухович и Покальчук, прощайте, господа, вы старые!» (с) Ульянов), а самі присутні в залі глядачі. Сумнівна об’єктивність, як на мене…

Скажімо, Дарина Важинська, учасниця, котра відкривала слем, удостоїлась низьких оцінок від свого френда з живого журналу і компліменту від Ульянова «все при ней» :). А вже в фіналі «одиниці» другому претендентові на звання переможця Артемові Полежаці, видимо, ставили фанатки Дмитра Лазуткіна :).

Ці два учасники, котрі в фіналі зіткнулись у двобої за право отримати звання переможця Харківського оберслему і нагороду в сумі дві тисячі гривен, – Дмитро Лазуткін та Артем Полежака, «жгли сердца людей» не лише змістом поезії, але й зовнішнім виглядом: Артем у краватці і з ірокезом, а Дмитро в футболці із зображенням Мао. Перемога Лазуткіна буде, як мені здається, ще довго предметом жвавих обговорень, адже очевидно, що як визнана зірка сучукрліту він отримав звання переможця здебільшого за вислугу років. Та ще й з перевагою в один бал. Та ще й після того, як полінувався прочитати щось нове, а запропонував публіці утретє перетравити все той же безсмертний опус на вічну тему про вчительку «хто с…в крейду?!».

З Артемом Полежакою, переможцем Хмельницького слему, все не так просто. У частини присутніх його поезія, принципово силабо-тонічна й афористична, викликала шалений захват, в іншої – знизування плечима і проведення аналогій із Дем’яном Бєдним від сучукрліту. Особисто я скоріше порівняла б молодого поета із Ігорем Губерманом: «Опять в Москве на поезд не успели. Напившись, каюсь, ссал под Церетели». Постмодерністська відмова від авторитетів («Земле, моя всеплодющая мати!» Іван Франко, двадцять гривен») та нав’язуваних стереотипів («і ходжу як дурник я, не гламурний ні …») чи, скажімо, не по роках філософські роздуми над сутністю набоковських лоліт («повырастают – и в баб превратятся») у будь-якому разі привернули увагу слухачів. А дивлячись, як у перерві після слему юний талант палив у досить широкому колі шанувальників, я практично впевнилась у його майбутній літературній потенційності…

Окреме неприємне враження справила російськомовна поезія фестивалю – як гостей із Росії, так і українських учасників. Дуже помітним було її тяжіння до традиції, котру б я умовно назвала «єсєнінсько-лагутенківською» – окрім відвертих ремінісценцій («выхожу один я на дорогу… и с дороги ухожу один» – учасник слему Серафім Нємногобородов), це беззмістовна гра словами, кабацький надрив і те, що колись у кавеенівському віршику було сформульовано як «лобзай меня своей лобзой, губи меня своей губой…». Так сприймались, скажімо, вірші, Діни Гатіної («птица когда двоится хватает рыбок одновременно», «одна нога взрослая одна еще пяткой на пятаке») чи Міхаіла Котова («ведь целуя целуясь не вижу ничего»). Я не кажу вже про незглибиму за своєю метафоричністю фразу Алєксандра Кабанова «рок-н-ролл – это солнечный отблеск лопаты».

Поряд із російськомовною «лобзою» в одному україномовному проекті «Повітря/воздух» брали участь і харківські поети – вишукана Ганна Яновська, котра вже не ризикнула читати на слемі, Роман Трифонов (непробивні штампи української класики в його поезії дещо осучаснились образами постмодерної доби: «Слова вдягають зоряний прикид», «Господи, не надсилай мені спаму» тощо) та інші. Скандальна зірка харківського культурного бомонду Лала Багірова на цей раз не вразила глядачів розчленуванням бройлера, а з’явившись у образі псевдо-японки, прочитала кілька псевдо-танка.

Здається, визнаними лідерами «Барикади» стали білоруси – Андрей Хаданович та Марийка Мартисевич, котрі разом із литовськими учасниками у другий день фестивалю виступали в межах проекту «Magnus Ductus Poesis» – «Велике Князівство Поезії», котрий перед цим презентували в Києві. Іронічна, але водночас пронизлива поезія білорусів сприймалась дуже позитивно, була зрозумілою навіть без перекладу, хоча Сергій Жадан і намагався час від часу ці переклади читати :).

У підсумку я б сказала, що «Барикада» як культурно-мистецька подія відбулася. Гірша чи краща, але вона зібрала повний зал присутніх. Когось, як завжди, розчарували матюки в поезії. Когось, як завжди, вони захопили. Слід віддати належне організаторам: розвівши в часі виступи різних мистецьких блоків, вони дали можливість присутнім вибирати, хочуть вони слухати «двотисячників» Ушкалова й Горобчука чи вже після «Воздуха» підуть на повітря…

Автор: Трофименко Тетяна

Автор фото: Марта Литвиненко