«MediaPost» on-line. Знайомтеся – письменник

“Дивовижно!” – подумки вигукую я кожного разу, коли натрапляю в текстах Тані Малярчук (думаю, Тетяною її називала лише вчителька з фізики і тітонька з паспортного столу) на якісь диво-образи, диво-цитати і… диво-життя. Одна її героїня (моя улюблена) може втекти в гори, щоби звільнитися від страху (любові) і вкутуватися замість ковдри і грілок теплими тільцями диких гірських котів, інша – мріє про хвіст-п'яту-кінцівку, яким би можна було зганяти мух зі столу, тоді як один із героїв перестає думати і стає родимкою на тілі коханої… Або куди дивовижніше: її герої спускаються до обіду в каное, закохуються у поштарку і пишуть самі собі правдиво-неправдиві листи…



Таня Малярчук:
“Насправді я ніколи не кажу правди. Попросту тому, що її не існує”

Сповнившися Таниними образами і пригадуючи, що маркесівського героя Маурісіо Бабілоньї (теж мого улюбленого) завжди супроводжували жовті метелики, я була переконана, що Таниній появі теж передуватимуть жовтокрилі магічні створіння…

Діалог перший, який змусить вас замислитись над тим, чому метелики втікають із зоопарку

– Таню, ти ніколи не натикалася на жовтих метеликів у своїй квартирі?
– Ні, в моїй квартирі, слава богу, живуть тільки павуки. А от метелик мені одного разу трапився на Подолі в Києві. Він був завбільшки з людську долоню і не жовтий, а білий. Напевно, втік із зоопарку. Якась жіночка з базарною сумеґою кинулася його наздоганяти. Мені страшно подумати, що було б, якби їй це вдалося:). Що вона би з тим метеликом робила? Чи з’їла б його? Чи тримала б удома в клітці? Чи хотіла просто помацати? Збуривши натовп цікавих, метелик сів на роги трамваю №12 і зник у невідомому напрямку.
– Все ж моя теорія про метеликів частково справдилася… Цікаво, з ким би з українських класиків (незалежно від часу, коли вони творили) ти би хотіла, приміром… поговорити за кавою чи морозивом, у парку чи в потязі… Про що би їх хотіла запитати?
– О, їх, тих письменників, повно, практично – всі, але навряд чи розмова вийшла б. Я швидше стояла би десь збоку і просто на них дивилася. В чому вони одягнені, як себе ведуть, чи гризуть нігті, чи матюкаються. З Коцюбинським я, звичайно, могла би поговорити про дієтичне харчування, в чому він, безумовно, був спеціалістом. З Іваном Франком – про Драгоманова, який сидить на даху п’ятиповерхового будинку і регоче. З Лесею Українкою – про те, чого вона називала свого чоловіка Клементія Квітку Кльонею. Але найбільше мені подобається така уявна ситуація: вони плачуться мені у камізельку, а я заспокійливо гладжу їх по голові і кажу: тш, нещасні мої, я все знаю.
- Для Кафки з Маркесом, думаю, запитання теж заготовлені?:)
– Якраз навпаки. Ніколи не мали до цих двох ніяких запитань. Напевно, тому, що вони сказали аж забагато.

Діалог другий, який знайомить вас із першим соромом Тані Малярчук

– Харків – це не лише видавництво “Фоліо”, в якому було видано три книжки Тані Малярчук, але й твоя перша публікація: 2003 рік, журнал “Березіль”, повість “Троянда Адольфо”. Чим ця подія стала для тебе?
– Це було щось на кшталт письменницької дефлорації. До того я ніде не друкувалася, ніде не бачила власних текстів відсторонено і, відповідно, не могла їх ані оцінювати, ані забути. Варилася у своїх героях і метафорах, не підозрюючи про існування іншої людини, яка, зрештою, і є кінцевою метою всього, що друкується. Коли „Березіль” опублікував „Троянду Адольфо”, я вперше відчула відповідальність перед цим от „читачем”. Мені було страшенно соромно. Як, зрештою, є і дотепер.
– І просто уже леґендарна історія про те, як український класик Павло Загребельний, прочитавши цю повістину, зателефонував у редакцію “Березоля” і запропонував висунути молоду авторку на здобуття Шевченківської премії. Якщо на секунду забути про особливості вручення цієї премії, як гадаєш, з її отриманням щось би змінилося у твоєму житті?
– Думаю, що ні. На нормальну людину, якою я себе вважаю, нагороди не повинні суттєво впливати. Бо що б і як успішно тобі не вдалося зробити, цього все одно буде недостатньо.
- А з Павлом Архиповичем ти після того зазнайомилася?
– На жаль, ні. Я ніколи з ним не зустрічалася, так само, як і з Миколою Вінграновським, який передавав мені через знайомих вітання. Дуже з цього приводу шкодую. Завжди чомусь більше прошу вибачення, аніж дякую.

Діалог третій присвячено нещасному коту, що живе у крихітній столичній квартирі

- Всім завжди цікаві залаштунки письменницьких текстів. Книжку “Як я стала святою” ти написала за два тижні: лише комп’ютер, сиґарети і кава. По тому – “лежала мертвим пляцком”. Виходить, письменницька професія шкідлива для здоров’я:)
– Дуже шкідлива. Мало того, що очі псуються від монітора комп’ютера, а печінка – від надміру пива. Виглядає так, що я перестаю бути адекватною, нормальною. Це мене трохи лякає. Взагалі в мене є два найбільші страхи. Перший – не змогти більше писати. Другий – втрапити до психушки. Хоча, напевно, другого не варто аж так боятися, бо коли потраплю до психушки, то значить мені ВЖЕ не буде зле…
- Знаєш, часто, поринаючи у твої неймовірні-незвичайні-відверті історії, починаю думати, що або в дитинстві Таню Малярчук чотири рази на день годували казками, або вона виросла в селі…
- І те, і те. Я виросла на вулиці Батареї Муравйова у Івано-Франківську, і тільки літо іноді проводила у селі своїх бабів і дідів. Казок мені ніхто ніколи не розказував. Моя сестра якось була спробувала, і це перетворилося у страшну каторгу! Вона розказувала казку про Машеньку і трьох ведмедів... тиждень. Я думала, що вмру, поки з тою клятою Машенькою нарешті щось станеться. Ходила за сестрою і скиглила: ну-у-у, і що сказав ведмідь Машеньці? Від сестри ж чула або „відчепися”, або „помий підлогу – і продовжу”. Ось тоді я зрозуміла, що не можна від когось бути залежною, і навчилася читати сама. Потім я проковтнула силу-силенну казок, але, до речі, тієї, що про Машеньку, так і не надибувала. Не знаю, може і не було ніколи тої Машеньки:).
- Твоя казкова повість “Згори вниз. Книга страхів” – надглибоке відчуття філософії і магії Карпат. Таня Малярчук з-посеред міських екстер’єрів теж, певно, мріє про маленький будиночок у горах, фотель-гойдалку побіля величезного вікна?..
– Так, дуже хочу мати будиночок в горах, або десь біля річки Тетерів, або у каньйоні Дністра. Щоб була поруч вода, дерева і горб, видряпавшись на який, можна відправляти друзям есемески. Тепер це бажання до краю загострилося через кота, який живе у моїй крихітній київській квартирі вже три місяці. Якби був будиночок, його не довелося б каструвати. Крім того, можна було би підібрати з вулиці ще зо двадцять бездомних котів і псів. І так жити з ними у мирі і злагоді до кінця своїх днів.

Діалог четвертий, який було записано під час війни за ваше вухо

–“Говорити що-небудь – означає виправдовуватись”, – писала ти у “Комплексі Шахразади”. Перед ким виправдовуєшся у новій книжці під назвою “Говорити”?
- Я не виправдовуюсь, а виправдовую. Виправдовую бажання поговорити. Своє, чуже, – не має значення. Це бажання природне так само, як бажання їсти і спати. У процесі говоріння, навіть краще – виговорювання, людина складає історію свого життя, бачить себе ззовні, усвідомлює себе, ідентифікує (вибач за нецензурну лексику). Але біда в тому, що сьогодні всі хочуть говорити і ніхто нікого не слухає. Кундера ще двадцять років тому назвав теперішнє суспільство війною за чуже вухо, і я з ним згідна. Врешті, моя книжка якоюсь мірою теж долучилася до цієї війни. Але я би хотіла, щоб її сприймали не як „послухайте мене”, а як „поговоріть зі мною”. Як на мене, це виглядає значно демократичніше. Але що це?! Я виправдовуюсь!:)
- Письменникам бракує історій власних, а тому вони їх підслуховують у маршрутках, випитують у потягах. Історії Тані Малярчук начебто передані їй у спадок від баби, діда, батька, сестри, тети, вуйка, сусідки… Ці історії (голоси) з твого дитинства, яке “кожного літа проводила у баби”?
- Ніколи не чула, щоб письменники „полювали” на історії в потягах і маршрутках:). Навпаки, мені здається, що вони глухі до реальності, яка їх оточує. Поштовхом чи приводом може бути щось таке, що потім неможливо прив’язати до самої історії. Набоков, наприклад, часто хвалився, що поштовхом до написання „Лоліти” була мавпа із якось французького зоопарку. Про неї він прочитав у ранковій газеті за кавою. Мавпа навчилася малювати, і перше, що вона намалювала, були ґрати її клітки. Зі мною теж десь так. Баби, діди, вуйки і сусіди – вони, звичайно, присутні у моїх історіях. Але я ніколи насправді не кажу правди. Попросту тому, що її не існує.

Діалог п’ятий і останній, який заводить вас до натовпу у Таниній голові

- А ти могла би вести якесь ток-шоу під назвою «Людські історії» чи «Долі»? Взагалі тобі приємніше слухати людей чи виповідатися самій?
- Якби я вела якесь ток-шоу, то з тваринами, а не з людьми:). Деколи мені здається, що люди вже не можуть сказати мені нічого нового. Я знаю їх як облуплених. Їхні історії можуть варіювати, але самі люди залишаються тими самими. Я не люблю ані слухати їх, ані щось їм розповідати. Мені вистачає того натовпу, який безперервно сидить у моїй голові. Хоча я не мізантропка, ні. Відлюдькуватість не означає злість.
- Життя складається із постійних пошуків і віднайдень. Що/кого уже знайшла Таня Малярчук і що/кого ще має знайти?
– Це дуже важке запитання, але якщо говорити банально-метафорично, то я вже знайшла все, окрім себе.

+Довідка “МР”:
Таня Малярчук народилася 1983 року в Івано-Франківську. Вивчала філологію в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника (а в школі Таня навчалася разом з іншою молодою письменницею – Софією Андрухович). По тому працювала журналістом (останнє місце роботи – “5 канал”), хоча “воліла би байдикувати, жити на гонорари і мати забезпечену старість”. А поки що має у своїй літскарбниці чотири книжки: “Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи”, “Згори вниз. Книга страхів”, “Як я стала святою”, “Говорити” (три останні видані хірківським “Фоліо”). В 2006 році її друга книжка перемогла в конкурсі служби “Бі-Бі-Сі” “Книга року”, а сама ж Таня створила творчу сім’ю з письменником-поетом-журналістом Олегом Криштопою, який жартома називає сімейним дуетом “Рушничок”:).

+Цитатник
© Відшукано в текстах Тані Малярчук
“Нащо читати, коли можеш бачити. Нащо знати про світ, коли можеш ним бути”.
“Відремонтував східці і вікна, ліжко (щоб не скрипіло), креденець (щоб зачинявся), мене (щоб була щаслива)”.
“Вони ставали все сумнішими і сумнішими, як то є з метеликом-одноденкою, який раптом засумнівався в тому, що він завтра прокинеться”.
“Книжки – це зозулі. Вони не здатні що-небудь народити самі, тому мусять шукати чужі душі і залишати в них свої яйця”.
“Тобто нічний час відведений людині для того, щоб вона використовувала його, як сама схоче. Це час, коли за людиною ніхто не наглядає, в тому числі – і вона сама”.
“Коли людина спокійна – то значить нікого не любить або дуже розумна і знає, що найкраще – нікого не любити”.
“Я не винна, що на нас виділили аж два тіла”.
“Я подібна на сороканіжку, яка усвідомила всі свої сорок ніг”.
“Ми арештовуємо тих, хто замало любить. Ми маємо на це право. Ми могли би заарештувати весь світ, бо в ньому недостатньо любові – ось так!”
“Мене нічого не дивує, бо я вже була стара, коли ще була дитиною”.
“Лесько зовсім не дурний. Він мав три класи школи, він прочитав одну книжку, він, можна сказати, все про цей світ знає!”

Автор: Тетяна Терещенкова, для “MediaPost”

Читайте также в on-line выпуске:

М@йли до Бога. Критичні нотатки

Джаз із запахом шампаню і шампуню

ЕВРОПА, МЫ ВЕРНУЛИСЬ! (пока ненадолго:).

Еще раньше: «MediaPost» станет непечатным

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.