Непоправна втрата: пішов з життя професор Леонід Ушкалов

Аватар пользователя Олена Рибка

Цими днями не тільки Харків, а й уся Україна прощатиметься із людиною-епохою, науковцем і автором численних академічних, науково-популярних і художніх книжок Леонідом Володимировичем Ушкаловим (5 листопада 1956 — 25 лютого 2019)

Джерело фото: starylev.com.ua

Український літературознавець і письменник, доктор філологічних наук, професор кафедри української і світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди, один із найвидатніших сковородинознавців і дослідник української літератури (до того ж надзвичайно широкого розмаху — від бароко і до постмодерну), для багатьох українських гуманітаріїв був і залишиться вчителем, другом, взірцем наукової етики.

Один із найвизначніших сковородинознавців, він присвятив цій темі більшу частину свого життя, підготував і видав Повну академічну збірку творів Григорія Сковороди, написав белетристичну оповідь про Сковороду «Ловитва невловного птаха», для майбутніх дослідників свого часу підготував «Семінарій» — путівник по творчості Сковороді та сковородіані від найдавнішого часу і до сьогодення, був одним із найбільших експертів для музеїв Григорія Сковороди в Україні, для дослідників і симпатиків творчості філософа. Зрештою, і сам перебрав на себе якісь його риси — непоступливість до фальшу, прагнення в усьому віднаходити золоту середину і бачити невидиме у видимому, шукати не тільки істинну людину в собі, а й істину в кожній миті нашого життя.

Леонід Ушкалов любив Харків. Не менше за Сковороду. От, приміром, його слова:

«Спираючись на містичне тлумачення слів пророка Захарії: «Ці сім — це очі Господні, що обходять усю землю», Сковорода змальовує Харків в образі «сьомого Божого ока» й прохає Всевишнього, щоб Той зглянувся над нами і щоб колись наше рідне місто засяяло, «мов сонце ясне». Це — не що інше, як сакралізація Харкова, а крім того, яскравий образ, що годен посіяти в душах мешканців міста та його гостей зерна віри, надії й любові».

І сам професор говорив, що пізнання природи речей веде до любові. І сьогодні всі ті, хто люблять професора Ушкалова, осиротіли: і близькі, й учні, й колеги. Це величезна втрата для нації, адже він умів «думати про культуру культурно», а ще — із далекою перспективою, стратегічно і без сліду провінційного мислення.

Людина і науковець європейського (ба більше — світового) рівня, яку ми втратили. До прикладу, ось тільки кілька його робіт:

  • Нариси з філософії Григорія Сковороди (1993)
  • Світ українського бароко: філологічні етюди (1994)
  • Григорій Сковорода і антична культура (1997)
  • З історії української літератури XVII—XVIII століть (1999)
  • Українське барокове богомислення. Сім етюдів про Григорія Сковороду (2001)
  • Два століття сковородіяни: бібліографічний довідник (2002)
  • Григорій Сковорода: семінарій (2004)
  • Есеї про українське бароко (2006)
  • «На риштованнях історії української літератури»: дещо про рецепцію нашої класики (2007)
  • Сковорода та інші. Причинки до історії української літератури (2007)
  • Григорій Сковорода. Повна академічна збірка творів (уклав і зредагував Л. В. Ушкалов, 2011)
  • Реалізм — це есхатологія: Панас Мирний (2012)
  • Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання (2014)
  • Сковорода, Шевченко, фемінізм… (2014)
  • Що таке українська література: есеї (2014, 2015)
  • Україна і Європа: нариси з історії літератури та філософії (2016)
  • Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди (2017)

А ще їх безліч є і могло би бути.

До останнього дня професор Ушкалов читав лекції, висновував плани, писав — проектом, над якими він працював із початку 2019 року, була сковородинська енциклопедія, у задумах була й белетристична біографія Дмитра Чижевського (і щойно завершив книжку про Драгоманова, написавши «ненаписану історію української літератури»).

Професор Ушкалов умів бачити панорамно, стратегічно й мудро. Він працював із джерелами, повсякчас звертався до книжок і пірнав у них «аж до дна». Його ретельність, фанатична відданість українській культурі (в якій він, словами Шевельова, руйнував картагену нашої провінційності) дають можливість довіряти його рефлексіям та інтерпретаціям, покладатися на його наукову етику. І разом із глибокою тугою відчуваємо не менш глибоку вдячність за те, що Леонід Володимирович Ушкалов був нашим сучасником, що ми маємо щастя читати його дослідження, книжки і навіть чекати на новинки, які вкотре перевищать наші сподівання.

Висловлюємо співчуття Олександрі Ушкаловій, дружині й вірній подрузі, сину Олександру Ушкалову, а також учням і колегам.