Web Analytics

Навтьоки від високої довіри: як харків’ян на село відправляли

У лютому 1930 року Секретаріат ЦК КП(б)У наклав на Харків… данину людьми. Без жартів! Так і ухвалили: «Мобілізувати на постійну роботу до села 135 членів міської та районних рад».

Відряджали їх туди не свині пасти — на керівні пости. І коли хтось ще вірить в існування радянської демократії, то для нього стане неприємним відкриттям довжелезний список призначенців. Точніше одна його графа — «на яку посаду йде». Проти кожного прізвища значиться як не «голова сільради», то «секретар сільради». Хоча першого мали б обирати самі селяни, а другого — обрані ними депутати.

Насправді це робила за них спеціальна «вербовочно-відборочна комісія» Харківської міської ради. Довго і нудно. Бо навіть серед полум’яних більшовиків знаходилося мало охочих їхати на село у розпал форсованої колективізації. 

От через такі картинки, що їх час від часу вміщував «Селянин Харківщини», очолити сільради бажали геть не всі

Здавалося б, у комісії був величезний вибір. Тодішня міськрада нараховувала — ні багато, ні мало — 2200 депутатів та кандидатів. І заплановані 135 людей складали нещасних 6 відсотків. А ще ж районні ради в резерві!

Та «балувана» партія вимагала не аби кого — найкращих. Чи хоча б таких, які вважалися ними, згідно з анкетою. 75% мобілізованих мали складати робітники, 55% призначенців повинні були мати партійний квиток або ж кандидатську картку. Ввели навіщось і «ґендерну квоту»: 10% жіноцтва.

Як не дивно, від кандидатів на поїздку не вимагали найголовнішого — розуміння проблем села. Вважалося, що їх можна буде легко осягнути в процесі відвідування спеціальних курсів, нашвидкуруч організованих у Будинку зв’язку. Термін навчання на них складав аж… десять днів.

Але з курсантами виникли проблеми: до визначеної постановою дати — 30 березня 1930 року, комісія з набором не впоралася. Кандидатів у сільське керівництво ще й у травні виловлювали!

Про рівень ентузіазму міських жителів щодо поїздки на село вельми красномовно говорять протоколи засідань «вербовочно-відборочної комісії».

19 квітня: викликали 46 чоловік, з’явилося 22. З тих 22-х затвердили для роботи на селі 12 чоловік. Інші прикрилися різноманітними довідками.

Нинішній «Центр культури Київського району» у 1930-му встиг побувати центром підготовки кадрів для села. Фото Google Maps

26 квітня: викликали 27 чоловік, прийшло 20. Але затвердити вдалося лише п’ятьох. У 15-ти знайшлася ціла купа поважних причин, аби не їхати.

30 квітня — ті самі «східці». Тільки дуже круті: викликали 54 чоловіка, прийшов 21. Врешті-решт, затвердили дев’ятьох.

Дехто виправдовувався хворобою — своєю або найближчої рідні. Найпереконливіше вийшло у товаришки Леві:

«Необходимо ежедневно доставлять ребенка для лечения в 5-ю поликлинику в часы с 12 до 5. А также необходимо самой ежедневно проделывать манипуляции по предписанию врача с лечебной целью».

Так у неї на довідці хоч автограф лікаря був! А окремі унікуми надавали документи про свій хворобливий стан, підписані… парторгом або ж керівником підприємства.

Відгетькувалися від поїздки на село ще й необхідністю продовжити навчання. Отут щастило не всім. Інститут вважався вагомою причиною, а вечірня школи чи курси політичної просвіти — вже ні.

Причому забирали на село не лише тих, хто вчився сам, а й тих, хто учив інших. Тільки дивом вдалося відділу освіти Донецьких залізниць повернути на головну роботу завідуючого початковою школою №1 товариша Димова. Десь з-під Вовчанська бідаку висмикнули. На тій підставі, що «скоро наступає кінець учбового року», і, взагалі, треба готувати школу до передачі наркомату освіти.

Ось що могло чекати міського вчителя на селі. За версією газети «Селянин Харківщини»

Судячи з наявних документів, найбільші шанси відбитися від керування «трудовим селянством» були у тих, хто мав би цим займатися у першу чергу — різноманітних активістів. Партійних, комсомольських, профспілкових.

Товаришку Біснувату, наприклад, не відпустили «в связи со слабой прослойкой активистов в Гослитографии». Яке село? Вона секретар завкому! Самим потрібна.

Ленінський райком комсомолу вступився за товариша Семенова, тільки-но вибраного секретарем комсомольського осередку заводу «Ремонт-машина». Бо без нього, мовляв, вся робота осередку розвалиться к бісовій матері. І так її ледве налагодили.

Товариша Карпусенка завод «Україн-радіо» врятував від мобілізації на тій підставі, що він був єдиним членом партії на весь ремонтний цех. Чи ж можна залишити таку важливу ділянку без політичного керівництва?

Та найвагомішим козирем була, поза всяким сумнівом, сумнозвісна «виробнича необхідність». Мов Бог за душу грішну, трималися харківські підприємства за справжніх фахівців! Жорстко і аргументовано «відмазав» одного зі своїх електромонтерів цегельний завод:

«Если т. Артынского возьмете на село, то мы станем перед угрозой срыва программы из-за отсутствия квалифицированных рабочих. У нас и так уже уехало на село 7 человек». 

Харківський паровозобудівельний (тепер – завод імені Малишева) теж вперто не хотів відпускати своїх

Слізно просили за «единственного у нас автогенщика» і «мастера по варке прозрачного мыла», за прядильницю та «майстра по виготовленню роботомірів для тракторів». А канатний завод ім. Петровського не став вдаватися до уточнень по кожному із заявлених робітників: взагалі нікого не віддамо!

Знаменитий КОФОК (кондитерская фабрика «Октябрь», колишній «Жорж Борман») спіткала невдача у боротьбі за бригадира Антона Китаєнка. Того, що під час німецької окупації очолить підпільний Залізничний райком.

Підприємство двічі повідомляло комісію, що відрядження Китаєнка паралізує виробництво ірисок. Але майбутню жертву нацистів все ж таки послали головою сільради до Глухівської округи.

Кондитер Антон Китаєнко

Цікаво, що рятували від поїздки на село не лише позитивні, а й негативні характеристики. Залізничник депо «Основа» Федір Савченко, затверджений для відправки, вирішив покаятися: я вже був якось на селі. Зняли з посади за пияцтво! Хіба можна посилати такого вдруге? Крий Боже, знову партію скомпрометую!

Але були і такі, хто на село просився сам. От тільки палкого ентузіазму, про який писали газети, в їхніх заявах чомусь не видно. Натомість є стандартні прохання: влаштуйте на роботу дружину, брата, призначте матеріальну допомогу батькові або матері.

Можливо, найсумніша, хоча й досить типова, як для того часу, історія, викладена у трьох заявах добровольця Линецького. Він просив не лише роботи для жінки та сімнадцятилітньої доньки. Окремо клопотався за сина: влаштуйте його до профшколи!

За рік до того Линецькому-молодшому вдалося отримати семилітню освіту. А вчитися далі йому не дозволили. Бо згідно з «гуманними» радянськими законами синові «класово чужого» кустаря мало вистачити і семирічки. Та наприкінці 1929-го батько змінив статус: став службовцем. І заради тієї влади, що утискувала його, щиро збирався утискувати інших. Тому з чистою душею вимагав відповідної платні.

Ненависні для комуністів «ринкові відносини» знищити до решти так і не вдалося…