Web Analytics

«Нас вирвали з рідного дому»: як переселенці Харківщини працюють у Хмельницькому

Марію, Якова та Ірину я зустріла в одній зі стоматологічних клінік у Хмельницькому. Познайомилася з ними випадково під час візиту до лікаря. Виявилося, що у стоматології в центрі Хмельницького існує маленька харківська агломерація. Марія з Чугуєва працює асистенткою стоматолога, Яків з Харкова став директором клініки, а Ірина, яка народилася у Балаклії, робить рентген-дослідження. Як війна звела жителів Харківської області в одній точці на Хмельниччині — матеріал «МедіаПорта».

Хотілося бути корисною в Україні — Марія Талмаз з Чугуєва

До повномасштабної війни жителька Чугуєва Марія Талмаз шість років працювала у центральній районній лікарні операційною сестрою. 

«За другою освітою я психолог, але попрацювати за цією спеціальністю не встигла. Коли закінчила університет у лютому, почалася війна. Після початку повномасштабного вторгнення я два тижні перебувала в Україні. Потім 9 березня поїхала в Італію. У мене є маленька 4-річна донька. Мені хотілося максимально її убезпечити. В Італії ми пробули два місяці, але мені там було максимально некомфортно, мені хотілося приїхати в Україну, бути корисною тут, працювати», — розповідає Марія.

Марія Талмаз евакуювалася до Хмельницького. Її місто Чугуїв перебуває під постійними обстрілами РФ

Жінка повернулася до України. Знайшла роботу у хмельницькій стоматологічній клініці.

«Після двох місяців за кордоном я все-таки наважилася повернутися в Україну, хоча моя сім'я була проти. Мій чоловік теж лікар, хірург загального профілю. Він не виїжджав з Чугуєва, увесь час працював і допомагав там. Робив все, що міг», — говорить Марія.

Поїхали, коли поруч впав снаряд — Яків Ходош з Харкова

22-річний Яків навчається на стоматолога, закінчив перший рік інтернатури. У Харкові хлопець був депутатом Молодіжної ради та координатором освітніх програм Міжнародної єврейської організації «Гілель». 

«У Харкові я жив у районі Нових Будинків, на восьмому поверсі. 24 лютого я прокинувся від вибухів у себе за вікном. Через деякий час зібрав речі та пішов до метрополітену. Вийти на ринок за продуктами — це вже було велике досягнення. За деякими продуктами ми могли стояти у черзі по декілька годин», — розповідає Яків.

Виїхати з Харкова Яків вирішив після того, як поблизу нього впав російський снаряд. 

«Одного дня ми пішли на Кінний ринок, я підійшов до магазину. І щойно я трохи відійшов від ринку, стояв на дорозі, за кілька метрів від мене впала ракета. Після того ми з родиною поїхали з Харкова. Ми хотіли виїхати потягом, але на вокзалі був неймовірний натовп. Мій батько згадав про автовокзал, вирішив туди сходити, перевірити. Виявилося, що там ходять евакуаційні автобуси Харків-Кременчук. Це були прості хлопці з Кременчука, які на своїх автівках возили людей», — говорить Яків.

Тиждень Яків з родиною прожив у Кременчуці. Паралельно шукав житло та роботу в інших регіонах України. Так Яків опинився у Хмельницькому. 

«Перший час я тут був у напівшоковому стані. Я міг зранку вийти з дому і цілий день гуляти містом. Ближче до кінця квітня я більш-менш прийшов до тями. Почав шукати роботу. Спочатку я шукав роботу як адміністратор, потім як асистент-стоматолог, але таких вакансій було дуже мало. Врешті-решт мене запросили на співбесіду у стоматологічну клініку. Враховуючи мій досвід проєктної діяльності та керівника, мені запропонували посаду директора клініки», — розповів Яків.

Яків з Харкова обійняв посаду директора клініки у Хмельницькому

Яків розповідає, що захоплений роботою. 

«Тут неймовірна команда молодих спеціалістів, які прагнуть нових знань, з якими мені професійно зростати приємно. Але Харків — це мій дім. Це місце, де виходячи на вулицю, я вітався з людьми кожні 10 хвилин. Хмельницький — дещо інший світ. Не гірше, не краще, просто інший. Переїзд до іншого міста, адаптація, сум за рідним Харковом — усе це було і є. Так чи інакше нас всіх вирвали з рідного дому і розкидали по світу. Перший час для мене найскладнішим було не бачити своїх рідних, друзів, знайомих у місті. Зараз вже я знайомлюсь з новими людьми, стає трішки легше», — каже Яків. 

Яків працює та дистанційно навчається на стоматолога.

«На роботі частину часу я за комп'ютером розв'язую організаційні питання, іншу частину часу я проводжу у клініці біля крісла стоматолога, дивлюся, що роблять лікарі. Для себе поки що я не бачу сенсу повертатися у Харків — там зараз небезпечно. Там немає роботи та людей, до яких би я міг повернутися — мабуть, там залишилися одиниці з таких. Моя мама з сестрою зараз у Німеччині, інші родичі зі мною у Хмельницькому», — розповідає Яків.  

Думок, щоб поїхати з України, не було — Ірина Ісіченко, народилася в Балаклії

19-річна Ірина Ісіченко народилася у Балаклії. Хоч більшу частину життя вона живе та навчається у Києві, рідних бабуся та дідуся у Балаклії дівчина навідує кілька разів на рік. Востаннє робила це за тиждень до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 

«За тиждень до війни я їздила до рідного міста у гості до бабусі, дідуся та до брата. 23 лютого я повернулася до столиці. На початку березня Балаклію окупували. Зараз місто закрите на в'їзд та виїзд, купа блокпостів. Новий мер у них з тих, хто підтримав «руський мир», — говорить Ірина.

Генеральний штаб ЗСУ повідомив про захоплення Балаклії російськими окупантами 4 березня. 

«Люди не можуть евакуюватися з Балаклії. Продукти туди не завозять, гроші не завозять. Майже щодня місто обстрілюють, зокрема, влучають і по цивільних об'єктах. Води, електрики немає по кілька тижнів. Мобільний зв'язок глушать. Немає електроенергії: по-перше, телефони розряджаються, по-друге, стоять вишки, які глушать це все, додзвонитися туди нереально», — розповідає Ірина.

Родичі Ірини Ісіченко живуть в окупованій Балаклії

Вона теж навчається на стоматологиню, перейшла на третій курс. До Хмельницького переїхала з початку квітня. 

«У мене якось не було думок, щоб їхати кудись за кордон, не роздивлялась такі варіанти. Тільки Україна. Я лаборант, роблю КТ-дослідження. Іноді ходжу у клініку, дивлюся, як працюють стоматологи. Спочатку в університеті хотіли виводити нас на очне навчання, але після подій у торговельному центрі у Кременчуці, сказали, що не можуть гарантувати нам безпеку, тож ми продовжуємо дистанційно навчатися», — розповідає Ірина.

Поки повертатися додому небезпечно, переселенці роблять все, щоб бути корисними у Хмельницькому: працюють, допомагають та вірять у перемогу України.