Нахабна брехня та безсоромний дерибан: як радянська влада Божий храм закривала

Аватар пользователя Едуард Зуб

10 листопада 1929 року до президії Харківської міськради надійшло клопотання від окружної профспілки будівельників: передайте нам Михайлівську церкву «для організації нових культурних закладів».

Подія, як на ті часи, була банальною, але «Вечірня робітнича газета» присвятила їй окрему статтю під гучним заголовком:

«10 тисяч будівельників Харкова вимагають закрити Михайлівську церкву».

Зміст цього «шедевру» радянської журналістики був приблизно таким: ура, товариші, ура! Попри те, що будівельники нещодавно отримали величезний клуб на тому ж майдані Руднєва, де стоїть церква, їм вже його не вистачає. Бо ж культурні запити робітничого класу зростають ледь не щогодини. Дайош нове приміщення! Дайош культурне зростання!

Михайлівська церква до революції

І зростання дали. Щоправда, аж за півтора роки потому. І геть не будівельникам. Та й до культури закриття Божого храму мало хіба що опосередкований стосунок. Зате навколо нього намалювалася ціла історія — сумна, повчальна і, на жаль, типова…

20 квітня 1931 року президія міськради розродилася постановою:

«Беручи до уваги вимоги громадських організацій та виборців ХІІІ скликання міськради… Михайлівську церкву закрити. Приміщення передати міській раді Тсоавіяхему для використання під культурно-освітню установу. Просити Президію ВУЦВК’у про затвердження цієї постанови».

Помітили пересмикування? Культури прагнула профспілка будівельників, а церкву віддали Тсоавіяхему — Товариству сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву. Та насправді і воно ні греця не отримало! А завірена солідною печаткою постанова виявилася ледь не всуціль брехливою.

Дозволу від Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету ніхто і не думав чекати! Його отримали «заднім числом» — 12 травня. Тоді як церкву закрили відразу — 20 квітня. І перетворили її на склад майна, вилученого з інших харківських храмів.

Судячи з наявних списків, близько трьох місяців Михайлівська церква, дійсно, була культурною установою. Бо зберігалися у ній, крім суто матеріальних, і справжні мистецькі цінності. Які теж недешево коштували. Дещо передали до музеїв, а дещо дісталося… московським чекістам.

Місце на майдані Руднєва (тепер — Героїв Небесної Сотні), де колись стояла церква, було позначене пам’ятним знаком. Тепер і його немає

Без жартів! У червні-липні 1931-го в столиці УСРР стирчав, мов гвіздок, представник «ХОЗО ОГПУ» — «Хозяйственного отдела Объединенного Государственного Политического управления», такий собі товариш Колосов. І з методичністю фахового мародера відправляв до Москви цілі вагони церковного майна.

5 липня 1931 року він отримав, наприклад, з Михайлівської церкви «плащаниц 9 штук, покрывал маленьких и больших 170 штук, риз и подризников 84 штуки, воздушков разных 332 штуки, поясов 232 штуки, разных мелких предметов 240 штук, нагрудников 12 штук».

Звісно ж, не для блюзнірських маскарадів вилучалося церковне шитво. Хоча й були вони тоді надзвичайно популярними і гордо іменувалися «антирелігійними карнавалами».

Дивну пристрасть чекістів до попівських «облачений» пояснює цікавий документ, що міститься у справі про закриття Михайлівської церкви. Називається він просто: «Инструкция по отбору парчи для экспорта».

І з неї витікає, що Москва була лише транзитним пунктом на шляху церковного шитва до західного споживача. Але походження цього шитва від нього ретельно приховували: «Для экспорта неприменима парча с содержанием в орнаменте вытканных крестов. То же самое относится к бархату и шелку». А шовк у харківських храмах траплявся ще той: французький, XVIII століття!

Учасники антирелігійого карнавалу. Зазвичай, «облачения» вилучали саме для таких заходів

Та не гребував Колосов і речами більш прозаїчними. Туди ж, на Москву, пішло не лише позолочене, а й звичайне, фарбоване залізо з бань Михайлівської церкви. А на додачу до нього — два десятки кіотів.

Дещо дісталося і мародерам місцевим. Партизанська комісія міськради відхопила собі залізну скриню — колишню церковну касу. Будинок безвірника отримав стіл, стільці та шафу. А харківська контора «Рудметалторгу» вивезла з церкви цілу підводу кольорового брухту. Серед іншого, на потреби форсованої індустріалізації пішли «баки для хрестин — 4 штуки, вінці для одруження — 4 штуки».

Немає жодних сумнівів, що саме у цих баках купали майбутніх будівельників, яким пізніше захочеться влаштувати з церкви клуб. Хай і не всіх, але багатьох. А під вінцями стояли колись їхні батьки.

Натомість видається сумнівною кількість «культурно стурбованих» будівельників. Заявлені газетою десять тисяч прохачів у звіті міськради перетворилися аж на тридцять тисяч! Але в документах про закриття, які передавалися до ВУЦВК, фігурує інша цифра:

«Зібрано підписів за закриття церкви 2 432 чол. Підписи завірені завкомом «Ковкий Чавун» та ХПЗ».

Багато це чи мало? Дивлячись з чим порівнювати! На час закриття офіційно зареєстрованих членів релігійної громади Михайлівської церкви нараховувалося —  увага! — 801 осіб. Прописом: вісімсот один!

11 листопада 1929 року «Вечірня робітнича газета» повідомляла…

Найнесподіваніше: більше третини вірян — 284 — були молодими людьми віком від 18 до 30 років. І це в той час, коли відкрите визнання себе християнином геть не сприяло кар’єрному зростанню! Але ж вистачило в них мужності не зректися віри!

Натомість радвладі вистачило голосів для закриття церкви. Які з них дійсно було подані будівельниками, напевне, вже ніхто не скаже. Та в будь-якому випадку до поєдинку за «будинок кам’яний, старий, придатний для використання під клюб», їх навіть не допустили. У принциповому герці зійшлися зовсім інші претенденти: згаданий вище Тсоавіяхем, Рада безвірників, Укртур та секція охорони здоров’я міської ради.

Під час бурхливого засідання, що відбувалося 23 травня 1931 року, впевнену перемогу здобула остання. Бо її представник, товариш Вороб’євський, ледь не партквитком клявся, що вже має «відповідні кошти і будматеріали» для переобладнання колишньої церкви під будинок відпочинку для підлітків.

Інші пропозиції теж були цікавими — готель для туристів-ударників, антирелігійний музей, учбово-військовий заклад. Але ті, хто їх висував, лише обіцяли здобути кошти на ремонт у щонайближчому майбутньому.

Кутовий штамп Харківської Ради Спілки Войовничих Безвірників. За вказаною на ньому адресою (колишня кенаса) і організують, врешті-решт, антирелігійний музей

Та повірити їм охочих не знайшлося.

«На практиці ми вже маємо гіркий опит по цьому питанню, — сказав секретар міськради Козаков. — Приміщення бувшої Дмитрівської церкви Автодором перебудовується декілька років і ще не закінчено».

Те саме сталося і з Михайлівською! 15 жовтня 1931 року інспектор у справах культів Чепіженко доповів секретарю міськради, що приміщення церкви вже п’ятий місяць стоїть порожнім, а секція охорони здоров’я навіть не думає провадити у ньому хоч якісь ремонтні роботи. Зате новий претендент на церкву з’явився — Геодезичне управління. Воно планує влаштувати там майстерні.

Ключі у недбайливого господаря відібрали вже 18-го, але геодезистам їх не передали. Бо несподівано ще один кандидат намалювався — Харківське міське товариство «Допомога». Святі люди, коли вірити папірцеві, який вони надіслали до президії міськради.

Цитуємо:

«Товариство «Допомога» широко розгорнуло роботу по втягненню в трудові процеси декласованого населення, і на сьогоднішній день на наших виробництвах працює понад 2500 чоловік. Крім того, у нас мається гуманітарна одиниця — поліклініка, де надається безкоштовно меддопомога гостро нужденному населенню м. Харкова, для якої мети ми даємо дотації щомісячно 2 500 карбованців».

Міськрада знайшла для церкви нового господаря

Але є проблема:

«Умови нашої поліклініки занадто погані з приводу відсутності достатньої кількості лабораторних кабінетів».

Та вирішити її можна, коли «передати у наше розпорядження колишню Михайлівську церкву».

Для певності «Допомога» кинула на стіл козирного туза:

«Устаткування церкви нами буде переведено своїми коштами, і ніякої дотації від Харківської міськради ми вимагати не будемо».

Питання про передачу приміщення вирішили на користь Товариства. Бо ж гроші в нього дійсно були. І не лише на ремонт церкви. Зберігся документ, датований 11 березня 1932 року, про початок слідства у дуже цікавій справі. Як виявилося, Центральна Рада Спілки Войовничих Безвірників отримала від «Допомоги» 35 тисяч карбованців. Підозрювали, що за лобіювання її інтересів. Чим закінчилося слідство, виявити поки що не вдалося.

Знаємо натомість, чим закінчилася історія Михайлівської церкви — прибуттям підривної команди.

Але про це вже іншим разом.