«Ми поїхали від війни, але вона нас не залишила»: історія евакуації з Чугуєва

«Коли почалася повномасштабна війна, усе занулилося. Старе життя зруйнувалося. Складно було усвідомити те, що ти у цьому не винна і що нічого з цим ти не можеш зробити. Хотілося їхати якомога далі. Їхати, допоки психіка не заспокоїться», — говорить Василиса Недугова з Чугуєва. Після 12 днів війни дівчина, яка професійно займається малюванням, виїхала до Німеччини.  

Чугуїв та війна

Повномасштабне вторгнення російської армії в Україну 24 лютого містечко Чугуїв під Харковом зустріло одним з перших. Військові частини, аеродром стали першими мішенями російських окупантів, але не єдиними. Армія РФ вдарила по житлових будинках, дитсадку, електромережах, газовій системі Чугуєва та району. Були загиблі та поранені. Минуло чотири місяці — обстріли міста, хоч і з перервами, тривають. А наприкінці червня місто пережило одну з наймасштабніших атак. 21 червня внаслідок масованого обстрілу на автостанції Чугуєва загинули шестеро людей, ще одна людина згодом померла у лікарні. 22 червня вранці від удару у місцевій котельній загинули двоє робочих.  

На зупинці автостанції Чугуєва 21 червня загинули шестеро людей. Торговельні павільйони згоріли. Фото Олександра Бринзи

Після нових смертельних обстрілів почалася нова хвиля евакуації, говорить Руслан Овчаренко, один з жителів міста, який допомагає виїхати. За його спостереженнями, за останні тижні виїхали близько 7-8 тисяч людей. 

«Взагалі за час повномасштабного вторгнення РФ з Чугуєва виїхали десь 15-16 тисяч жителів. За цей час, коли обстрілів стало менше, до Чугуєва повернулися багато жителів міста та переселенців з найближчих селищ Коробочкине, Леб'яже, Малинівка, Печеніги. У Чугуєві було багато людей, місто ніби ожило. Десь чулися обстріли, але відчувалося деяке полегшення», — розповів Овчаренко.

За його оцінкою, у Чугуєві залишилися близько 50% жителів.

«Багато хто з дітьми досі там, сидять у погребах, у підвалах. Зранку ще люди виходять, а ввечері, десь с 21:00 люди займають позиції у сховищах. Більшість людей, які були у Чугуєві, через зростання кількості обстрілів останнім часом, знову почали спускатися у сховища. Були навіть такі ситуації, що деякі сховища навіть вже закривали. Довелося все знову розконсервувати й знову там жити», — сказав Овчаренко.

Тотальної евакуації міська влада не оголошувала: у міськраді пояснюють, що ситуація напружена, але контрольована, радять виїхати сім'ям з дітьми. Окупанти можуть вдарити по місту у будь-який момент. Під аналогічною загрозою перебуває і Харків, і інші міста й села області та України. Житель Чугуєва, волонтер і депутат Чугуївської міськради Дмитро Дробот просить земляків виїжджати і не повертатися, поки є небезпека і згадує про загибель підлітка у перші дні війни. До того ж окупанти вдаються до замінування території — дистанційно розміщують протитанкові міни у людних місцях. 

«Я плакала і кричала»

Майже два тижні війни під бомбами у Чугуєві прожила художниця Василиса Недугова. Евакуюватися з рідного міста вона вирішила після того, як у сховищі, де перебувала родина, вибуховою хвилею знесло вікна. Те саме сталося і з вікнами у самому будинку Василиси.  

«Війна почалася дуже несподівано. О 04:00 пролунав перший вибух на аеродромі, біля якого я живу. У голові була суцільна паніка. Вибухи почали лунати один за одним. Я хотіла евакуюватися, але у мене не було ні грошей, ні можливостей. Родина думала шукати сховища, але вони у Чугуєві не обладнані. Ми вирішили залишатися вдома. Було страшно кожної хвилини. Увесь перший день повномасштабної війни я читала новини та поради, як відрізнити постріли однієї зброї від іншої. Ми швидко звикли до того, що звук винищувача, який пролітає над нами, за собою веде вибух. Я не могла вийти з дому, бо мене трусило від страху. Я плакала, кричала, родичі сварилися між собою через стрес», — розповіла «МедіаПорту» Василиса. 

Обстріли Чугуєва. Фото Василиси Недугової

Протягом десяти днів війни Василиса не виходила з дому, пекла хліб. Родичі ходили по вісім кілометрів на день до магазину за продуктами.  

«Ми спускалися у підвал під час повітряної тривоги. Одного разу я не витримала холоду у сховищі й піднялася додому. У цей час над нами пролетів винищувач, я побачила день серед ночі — усе зайнялося жовто-помаранчевим кольором, я чула, як впала бомба. За ці хвилини я вже встигла попрощатися з життям. Потім пролунав такий сильний вибух, що у нас вирвало двері, відчинилися усі вікна. Вибухи лунали протягом ще трьох годин. Від вибухової хвилі у нас вилетіли навіть невеликі два вікна у підвалі», — згадує жителька Чугуєва. 

У Чугуєві Василиса з родиною ховалася в укритті

«Після цього у мене тремтіли руки, швидко билося серце, я не розуміла, на якому світі перебуваю. Чи я жива, чи вже мертва. Від стресу мене нудило і я не могла їсти. Щоб виїхати з Чугуєва, ми шукали транспорт чотири дні. Врешті-решт знайшли волонтерів, які вивезли нас з Чугуєва до вокзалу у Харкові. Там ми одразу сіли на потяг до Львова», — розповідає Василиса. 

«Було відчуття, ніби я кинула родину»

Василиса виїхала з міста з мамою. Інші члени родини виїжджати з міста відмовилися навідріз. Серед рідних, хто лишився у Чугуєві, — брат з дружиною.

«Було складно відважитися на цей крок, бо ти залишаєш рідних людей у небезпеці. Перші дні евакуації було відчуття, ніби я їх кинула напризволяще… Я досі живу з відчуттям, що вони там, у Чугуєві, не живуть, а виживають. Ми поїхали від війни, але вона не залишила нас», — відчуває Василиса. 

Дорогою за кордон вона познайомилася з дівчатами, які тікали від війни за кордон, до Німеччини. Василиса з мамою вирішили піти їхнім шляхом. У цей час на кордоні вже були численні черги з українських біженців. 

«Я думала, що таке буває тільки у фільмах. На кордоні стояла довжелезна черга. Ми там простояли 12 годин. Я вдячна людям, які там були, які привозили їжу, гарячий чай. Це було 8 березня, на вулиці було холодно. У черзі було й багато тих, хто відштовхував жінок, дітей, літніх людей та ліз попереду всіх. У той момент ми сварилися з людьми так, як ніколи у житті. Коли ми залишили Україну та прямували до митниці, довелося відійти у бік та пропустити натовп, який ринувся вперед. Я думала, нас просто затопчуть — люди бігли, як у фільмах про зомбі-апокаліпсис. Вони нічого не чули, навіть прикордонників, які казали, що все буде добре і кордон перетнуть всі», — згадує Василиса. 

Українців, які тікають від війни, розміщують у таборі для біженців. Фото Василиси Недугової

Після перетину кордону з Польщею мати з донькою опинилися у таборі для біженців. Це було велике приміщення з сотнями розкладачок і сонними людьми. 

«Я розридалася від думки, що свій рідний дім проміняла на це. Адже коли ти в паніці тікаєш, твій мозок не усвідомлює, що це назавжди. Коли нам дали стакан з гарячим супом, я знову розплакалася — у потязі ми не їли, а у Чугуєві полиці в магазинах були майже порожні», — говорить дівчина. 

Знайомство з волонтером з Сирії

За чотири дні Василиса з мамою змогла поспати близько восьми годин. До Берліна їхали у коридорі поїзда і засинали на ходу, продовжує вона: 

«Приїхали ввечері. Нерви здавали. Хотілося «душити» людей, які у Берліні питали: «А чи ви не бомжі?» Там ми познайомилися з волонтером, який сам був біженець, але з Сирії. Він нам розповідав про жахи своєї країни, ми йому — про свої. Нам навіть говорити було не треба, ми розуміли один одного по очах. Нас об'єднали кляті істоти, які не повинні взагалі існувати». 

На момент приїзду Василиси Берлін був повен біженців, розповів волонтер. Він порадив виїхати в інше місто Німеччини. Так жінки опинилися у Нюрнберзі.  

«Ми знайшли поліцейських, які не розуміли, що ми хочемо — вони нас хотіли відправити взагалі до Італії… Врешті-решт нам запропонували заночувати у місцевому готелі безкоштовно, але як виявилося, гроші все ж таки потрібно було платити. Нам запропонували ще один варіант, наче безкоштовний, але у нас майже не було часу, щоб туди доїхати. Ми добігли до того місця і нам там нарешті допомогли — нас відвезли до табору біженців у спортзалі німецької школи. Тоді мені снилося, що ракета влучає у цей спортзал», — говорить Василиса. 

«В Україні завжди буде мій дім» 

З Нюрнберга Василиса переїхала до невеличкого міста Уффенгайм (Баварія), де їх прийняла місцева родина.

«Німецька родина прийняла нас не просто у свій дім, а у своє життя — вони познайомили нас з усією сім'єю та з друзями, вони відзначають з нами різні свята, допомагають з документами. Бо ми зараз тут, як загублені діти. Моя мама цілими днями в'яже, а я малюю. Немає відчуття, що ти повернувся до нормального життя, але це якось відволікає. Вранці ми вивчаємо німецьку мову, а ввечері їдемо до сусіднього селища і допомагаємо вивчати німецьку іншим переселенцям, там є і наші земляки, з Харкова. Я туди приїжджаю, як до родини. Війна мені сниться чи не щодня», — говорить Василиса. 

Німецька родина, яка прийняла Василису з мамою

Картини Василиси, написані в евакуації

Вона замислюється над тим, щоб вступити до німецької Мистецької академії, але на питання, чи бачить своє майбутнє у Німеччині, нині відповісти не може. 

«Мені не подобається Німеччина з її складнощами, незрозумілостями. В Україні завжди буде мій дім, але Чугуїв, Харків нищать... Як я можу туди повернутися під щоденні обстріли? Планувати зараз щось просто неможливо», — пояснює вона. 

Обстріли продовжуються

6 липня Чугуїв піддався новим обстрілам — згоріла заправка, пошкоджені житлові будинки. Від обстрілу 7 липня двоє людей дістали поранень, повідомила міська голова Чугуєва Галина Мінаєва. Під удар агресора потрапив один з мікрорайонів міста, є руйнування.

Попри постійні російські атаки у Чугуєві сподіваються вчасно підготуватися до нового опалювального сезону. Ремонтують котельні й відновлюють пошкоджену техніку. Самих чугуївців, здатних допомогти іншим, закликають до волонтерства — у відновленні житла або розбору завалів.  

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.