Web Analytics

Лагідний сепаратизм

Submitted by yrkovski on чт, 12/13/2012 - 06:25

Прочитав я ось на днях статтю Сабо Бойченка під назвою “Кіріліца” і звеселилося серце моє... Не те, що б я така вже зломислива людина, що радію, як несправдилися мрії в Сабо, щодо перемоги духу і тіла та всеохоплюючої боротьби за соборність та цілісність України. Ні. Звеселилося тому, що мотивувало піти і почитати книжок, попитати людей старших, набратися розуму, просвітитися, так би мовити. Бо просвітництво — це добре. Ще Вольтер, Дідро, Д'аламбер вчили. Що ж тут мені, скромному жителю постіндустріального міста про це казати.

Найструйовішим моментом статті, якщо повернутися до неї, однак, є думка: так чи сяк, а з'їздила моя дочка днями на Схід. На той Схід, про який наші соборники кажуть, що він є питомо український. Просто тамтешні люди ще про це не здогадуються. Але здогадаються колись, якщо тільки ми не будемо їх підганяти. А будемо, навпаки, смиренно виконувати свою просвітницьку місію, регулярно їздити до них у складі агітбригад, читати їм уголос "Листи до братів-хліборобів" і співати хором "Ти ж мене підманула". І ось, якщо всі ми, свідомі українці, гарненько в цьому напрямку попрацюємо, то років за 700–800 жоден Гантінгтон удень зі свічкою не знайде між Донецьком і Львовом жодної цивілізаційної різниці.

Я собі уявив плеяду цих соборників, що бренштормлять на тему “як стерти цивілізаційну різницю між Сходом і Заходом” або сепаратистів “Чому треба відділити Лівобережно-українську губернію Москваландії від true Ukraine” всі ці кавово-коньякові або ж чайно-водочні дискусії і церемонії і мені стало дико соромно. Соромно за те, що я настільки неосвічена людина... люди освічені і досвічені, ті, які читають і пишуть книжки, вони ж знають краще. Куди я пхаюся?

Ну та, як же як же, - наше ж керівництво вже 20 років день у день працює над побудовою true Ukrain'и, відкриває бібліотеки, видає мільйонними накладами Ліну Костенко, Андруховича “Московіаду” або ж Шевченка, поширює їх в школах, десятками тисяч регулярно відселяє російськомовне населення, а в рамках міжнаціональної програми здавна істино безконфліктних російського і українського народів “заселимо оренбурзькі степи працівниками міської інфраструктури” відселяє таксистів, що не відрізняють латинки від кирилиці. Виселяє за особистою домовленістю із найбільшим приятелем україства, Путіним. Ну да. Вже двадцять років, такі герої українства як згаданий в статті Азаров, або Мєдвєдчук працюють над цим. Отже керівництво і влада працює, день і ніч, недосипає , так би мовити на рясному грунті трудового перенапруження, недоїдає, економлячи на нове видання вибраних творів Івана Багряного, а монолітному в національному плані українському народу вся ця потужна і підтримана мільярдними бюджетами внутрішня політика до заднього місця. Який облом, для керівництва, подумав я, вже пора б і обламатися.

“Зуб даю”, браття і сестри, що на Західній Україні найбільше в порівнянні зі Сходом люмпенів, інтелігенції і інтелектуальної еліти говорить про такі прості, легкотрактовані і вичерпні поняття в своїй корисності українському населенню як “голодомор” , “репресії проти українства” , “етнічні чистки”, що мені знову ж стає соромно за свою обізнаність і скромні припущення щодо демографії і швидкості природнього відновлення українського населення, побудови національної монолітності на грунті цих подій.

Ще школярем, досліджуючи питання голодомору 32-33-х я діізнався про кількість померлих в одному селі свого району: с. Плисове (Південь Харківщини, Лозівщина). Зокрема ця кількість померлих була найбільшою в районі: 223 особи. Після голоду в село в'їхали російські селяни, які відразу ж взялися читати “Кобзаря” Шевченка, щоб влитися в колективи, так би мовити і народні маси, і не ламати національну цілісність українського народу. За якийсь там місяць защебетали українською і знали на пам'ять названі Сабо “Листи до братів-хліборобів”... і так по всій країні! По всіх містах! Я просто пишаюся російською адаптивністю! Що тут казати...

Ну та досить вже про абстрактні і безальтернативно-об'єктивні історичні теми. От наприклад я, скромний східняк, що ментально близький до згаданих вище таксистів (буття ж спільне) вирішив сьогодні підтримати захід на тему толерантності. Пустив в свій приватний центр українські і україномовні молодіжні організації, а вони, будучи організаторами заходу — запросили журналіста-гебешника, який мені, в моєму приватному приміщенні, попереджений, що мова заходу — виключно українська, говорив про те, що я порушую 24-ту статтю Конституції України, про рівність громадян тим, що в моєму ж приміщенні обмежую право розмовляти російською. Та ладно розмовляти - розмовляв би собі, так знімав на відео, триндів про політику, вибори... і таких гебешників і журналістів (яких я знайшов на фотках “дня русского народного единства” з лозунгом “культурно-языкового равноправия") в регіоні взагалі більше немає. Особливо на Сході, Півдні України та в Криму, де внутрішня національна політика — найсильніша, а впливи згаданих вище “голодоморів” і “депортацій” - найменьші. Аналогії з сьогоденням досить абстрактні, тому я мотивуюся черговим перечитуванням гостинного буковинця, Сабо, і, з вдячністю, берусь за нову книжку.