Вміння любити і пам’ятати — фундаментальні властивості, що вирізняють людину у тваринному світі і щоденно випробовують її у різних історичних, соціально-економічних та політичних умовах. Одна з таких «перевірок» людяності харківців відбувається останні кілька місяців, коли стало відомо, що помешкання всесвітньовідомого українського мовознавця і культуролога Юрія Шевельова виставлено на продаж, ба ще й збереглося в автентичному вигляді.
150 квадратних метрів в знаменитому будинку «Саламандра», який займає цілий квартал в середмісті між Сумською та Римарською вулицями, може стати або блискучою творчою резиденцією, або прибутковим міні-готелем (а підстави для цього є) і втратити свої рідні інтер’єри 1910-х років. Втім, критичний читач скаже, що помешкання не є чимось аж надто важливим, адже є лише функціональним атрибутом для найголовнішого: творчої діяльності митця чи науковця. І буде правий. Але не до кінця.
Кілька важливих фактів про харківський період життя Юрія Володимировича в будинку «Саламандра».
Родина Шевельових (Шнайдерів) в’їхала до будинку страхового товариства «Саламандра» 1915-го року і майже безперервно мешкала там до 1943-го року, займаючи меншу чи більшу кількість кімнат: влада рад уже на початку 1920-х років ущільнила життєвий простір Юрія, Віри та їхньої матері Варвари Шевельових до 8 метрів квадратних, відвівши їм кімнатку для прислуги. Але і це був непоганий варіант, адже родина залишилася у власній квартирі.
У спогадах Юрій Шевельов згадує важливі події свого життя, що були пов’язані з місцем мешкання: дитяче знайомство зі світом і підліткові протести, перші особисті переживання та невпевнені кроки у науці.
Аристократичність будинку «Саламандра» для Шевельова полягала не в наявності гарячої води чи високої стелі, а у збереженні свого світу цінностей, що як острівець лишився в умовах нової радянської дійсності, яку родина Шевельових так і не змогла прийняти.
Помешкання стало дзеркалом соціально-політичних процесів, що відбувалися в УРСР в 1920-30-х роках: розкуркулення, зменшення приватного простору і врешті решт нівелювання волі громадянина.
Отже, в цій історії — помешкання наскрізно антропологічне, органічно переплетене із долею інтелектуала, що жив у столітті катастроф.
Маючи фундаментальні розбіжності із радянською владою і зберігаючи своє життя, Юрій Шевельов змушений був емігрувати. Але за кордоном досягнув такого рівня визнання та отримав такі наукові результати, яких, вочевидь, не мав би в СРСР. У 1948 р. в передмові до твору Леоніда Лимана «Повість про Харків» Шевельов буде аналізувати етапи розвитку рідного міста: перший — козацький Харків, другий — російсько-імперський, третій — Харків доби національного відродження, четвертий — радянський Харків, і мріяти про появу п’ятого Харкова «який мислитиме і поводитиметься велично і суверенно, який поруч Києва і Львова, Одеси і всієї незчисленної маси міст і сіл українських почуватиме себе осередком української ідеї і тому — духовною столицею».
Пройшов час і Юрій Шевельов «повернувся»: зі своїми мовознавчими працями, блискучими есеями, концепцією «П’ятого Харкова» і з проблемою збереження його помешкання. Повернувся як genius loci, хранитель такого Харкова, який долає провінційність і живить творчою енергією, Харкова, який відкритий до діалогу культур і зберігає своє українське єство.
«Повернення» Шевельова — виклик своєму рідному місту і харківцям.
Від редакції. За словами ініціаторів ідеї створення квартири-музею Шевельова у Харкові, викупити квартиру, яка може бути продана будь-якої миті, без підтримки меценатів неможливо.
