16/05/2023 — 17:58 | АВТОРИ: ТЕТЯНА ФЕДОРКОВА, ВОЛОДИМИР НОСКОВ | ФОТО: ВАСИЛІСА СТЕПАНЕНКО

Початок повномасштабного російського вторгнення українська команда Associated Press — Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василіса Степаненко — застала у Маріуполі. З їхніх матеріалів світ дізнався про масштаби російських злочинів. Роботи команди AP здобули низку всесвітньо відомих премій, а 8 травня їх відзначив Пулітцерівський комітет. У подкасті «Герої Харкова» Василіса розповідає, як працювали під обстрілами у Маріуполі, що допомагало триматися в облозі і де ховала від російських окупантів картку пам'яті парамедикині «Тайри» під час виїзду з міста. 

Слухайте подкасти mediaport.ua

• Apple Podcasts, Google Podcasts, YouTube, «Накипіло»

Володимир Носков: Василісо, яким є ваше ставлення до цієї перемоги, Пулітцерівської премії? Знаєте, я розмірковував, з одного боку це радісно, з іншого — це далося такою страшною історією, подіями, це був якраз початок повномасштабного російського вторгнення.

Василіса Степаненко: Звісно, коли ти чуєш слова «Маріуполь», «Україна» — це те, заради чого ми працюємо: щоб світ знав правду, щоб він пам'ятав про ці злочини, про людей, яких, на жаль, більше немає. Ми тут у Києві зібралися нашою командою Associated Press, дивилися трансляцію, і коли я побачила нашу номінацію — «За служіння суспільству», мені було дуже приємно, тому що я вважаю, що журналістика — це служіння суспільству, для мене так є і.

З іншого боку завжди, коли ми отримуємо відзнаки, нагороди або якщо їдемо на якийсь захід за кордон, це емоційно важко, тому що ти бачив ці жахи і хочеться, щоб такої війни не було. Отримувати нагороди за це — дуже емоційно важко. Ти одразу згадуєш все, що ти бачив, емоції, людей. Але важливо про це говорити та пам'ятати. Пам'ятати про те, що війна триває сьогодні. І сьогодні люди гинуть, журналісти працюють, і ця робота дуже важлива.

Тетяна Федоркова: Я дотепер мало слідкувала за вашою творчістю. Але зі слів колег знаю, що ви були дотичні до модельного бізнесу, до кіновиробництва, здається, знімалися у кіно чи серіалах? Ваша діяльність розвивалася і в цей бік. І коли почалася війна, ніхто не очікував від вас абсолютно іншої вашої сторони. Чи так це? Можете розказати, як ви змінилися взагалі за цей час? 

Василіса Степаненко: Так, дійсно, моє життя змінилося повністю. Було життя до Маріуполя та після. Мені здається, я завжди була такою людиною: я не боюсь, якщо йдеться про людей, про справедливість, про важливі речі. Звісно, я ніколи не боюся і для мене таке рішення не було...

Тетяна Федоркова: Несподіваним. 

Василіса Степаненко: Так. Коли я закінчила школу, пішла навчатися на журналіста, я вже з другого курсу зрозуміла, що хочу працювати. Тому що мені хотілося писати, знімати. Я пішла працювати у новини «Об'єктив» у Харкові. Мене прийняли і я була дуже рада, що мені дали шанс. Тому що на той момент, мені здається, я нічого не вміла. І майже три роки я працювала у Харкові, висвітлювала новини. Для мене завжди були дуже важливі соціальні теми, і сторії людей, я працювала з темою дітей з рідкісними хворобами...

Володимир Носков: Навіть фільм був у вас про дітей з інвалідністю, тяжкими порушеннями здоров'я. Таню, ти насправді торкнулася цікавої теми — сприйняття людини. Раз, бах! І всі побачили Василісу з іншого боку, що вона займається військовою журналістикою. А в Associated Press ви потрапили незадовго до початку повномасштабного вторгнення, так? 

Василіса Степаненко: Так, з Associated Press я почала працювати за кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення. Ми працювали у Харкові, моєму рідному місті та в рідному місті Мстислава, робили історію про те, як люди почуваються на тлі цих новин по світу, що, можливо, розпочнеться повномасштабна війна. Я почала працювати як продюсерка. І моя робота була досить звичайною: шукати героїв, організовувати зйомки, робити план, допомагати з інтерв'ю, монтувати.

Потім ми поїхали до Бахмута. Вперше я поїхала на Донеччину. Це було за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення. Там ми вирішили їхати до Маріуполя, тому що розуміли, що, напевно, якщо війна станеться, Маріуполь буде надважливим містом для росії. І, можливо, це буде небезпечно. Тому в ніч з 23 на 24 лютого ми поїхали до Маріуполя і приїхали туди за годину до початку повномасштабного вторгнення.

Володимир Носков: Я хочу, щоб ми з вами порівняли відчуття. Мені доводилося за сприяння Харківської правозахисної групи записувати інтерв'ю з людьми, які пережили трагедію Маріуполя. І у мене склалося відчуття, що попри те, що люди жили недалеко від фронту, все одно вони не очікували масштабної війни, що для них 24 лютого і все, що відбулося, було, як грім на голову. У вас таке саме відчуття було? Ну добре, ми тут в Харкові, місті доволі тихому і мирному усі вісім років російсько-української війни, а там люди до цього ж наче звикли? Вони бачили війну.

Василіса Степаненко: Для мене це було несподівано. Я правда не думала, що така жорстока велика війна розпочнеться, тому що раніше, коли я жила у Харкові, я не розуміла, що таке бойові дії, що таке вибух, обстріли. Це здавалося чимось таким далеким, нереальним, хоча і війна була недалеко. Але з 24 лютого з самого ранку мені почали телефонувати мої рідні, близькі, друзі з Харкова, казати, що вони зі свого балкону бачать дим, вибухи. У цей час у Маріуполі ми вибігали на вулицю, щоб знімати, документувати все, що відбувається навколо. І тоді вибухи вже були, але вони були десь далеко, на фронті. З часом їх ставало все більше, поки не почалися обстріли самого міста.

Володимир Носков: І люди, населення, було заскочене, так? 

Василіса Степаненко: Так, звісно, хтось був шокований, хтось біг просто вулицею і не знав, що робити. Дуже багато людей було на заправках, багато машин, люди у величезній черзі. Я пам'ятаю, що розмовляла з одним чоловіком, який сказав мені: та все буде нормально, Маріуполь таке вже переживав, ми це знаємо. В цей час я вже чула вибухи. Хоча і в той момент я, здається, не розуміла, наскільки все серйозно, страшно.

Тетяна Федоркова: Ви раніше сказали, що для вас важливі історії людей. Коли ви там перебували, ви теж намагалися якнайбільше схопити цих історій, так? Як ви працювали?

Василіса Степаненко: Так, дійсно. Ми хотіли надати голос всім людям, яких ми зустрічали. І у перші дні це просто було документування всього, що відбувалося навколо. З часом ставало все складніше. І одна з перших історій, коли дійсно стало зрозуміло, що війна почалася — коли до лікарні, де ми працювали, привезли першу поранену дитину, дівчинку, яка, на жаль, загинула. Я пам'ятаю, як її мати кричала в коридорі, як лікарі виходили зі сльозами на очах. У цей момент я зрозуміла, що війна почалася...

Володимир Носков: Що це інша війна, так? Новий виток війни.

Василіса Степаненко: Так, що діти гинуть. У цей момент дуже хотілося дати розголос, дати голос людям, усім, щоб вони могли говорити про це. І є момент у відео, коли лікар каже: покажіть очі цієї дитини Путіну. Це був такий крик про допомогу.

Володимир Носков: У попередніх інтерв'ю, згадуючи цей момент, ви казали, що до цього часу інакше ставилися до смерті, а після того, як побачили лікарню, пологовий будинок, все по-іншому сприймається. Це можливо для себе прийняти?

Василіса Степаненко: Дійсно, ти постійно думаєш про те, що смерть може прийти до тебе кожну хвилину у кожний момент, поки ти працюєш. Напевно, нормально про це думати і розуміти це. У Маріуполі таких моментів було дуже багато. Я думала про те, що ми не зможемо виїхати, не зможемо вижити, але я розуміла, що я роблю свою роботу. І для мене це надважливо. У цей момент я не боялася смерті, тому що, мені здається, краще померти гідно, виконуючи справу твого життя, ніж нічого не робити і жити дуже довго. У мене була така позиція, але смертей було дуже багато. Ти щоразу на це дивишся, це дуже важко і як людині, і як журналісту.

Тетяна Федоркова: Пулітцерівська премія — це найвища журналістська нагорода. Як ви почуваєтеся, розуміючи це? Що далі?

Василіса Степаненко: Далі працювати, тільки працювати, продовжувати, як ми весь цей час робимо. Моє життя змінилося. Раніше було більше часу на якісь гарні речі, гарно одягнутися, кудись піти і гарно провести час. Зараз, здається, все моє життя — це робота. Я просто весь час працюю.

Володимир Носков: Але треба дозволяти собі розслабитися, відволіктися, переключитися. Інакше мозок вибухне.

Василіса Степаненко: Така змога теж є. Іноді перемикаєшся, але все-таки дуже багато концентрації на роботі, тому що дуже багато подій відбувається. Ми постійно повинні за ними слідкувати, висвітлювати. Я хочу сказати, що ніколи такої мети в принципі не було — отримати премію, нагороду. Я ніколи про це навіть не мріяла і не думала. Дуже приємно з професійного боку отримувати визнання цієї роботи, з боку такого високого журі, таких людей, але все-таки найголовніше — це те, що говорять про Маріуполь, про Україну та про тих людей, які є в цих історіях, знімках, на відео.

Володимир Носков: Цікаво почути про роботу продюсера. Більше відомо, чим займалися ваші колеги Мстислав Чернов і Євген Малолєтка. А продюсер на війні — це той самий журналіст? Ви теж інтерв'ювали, записували. Менше якихось організаційних моментів з вашого боку, тобто обов'язки залишаються тими самими чи все змішується і кожен універсальний солдат? 

Василіса Степаненко: З самого початку, як ми почали працювати, я зрозуміла, що у нас є один погляд на історії, на людей, на журналістику. Ми стали командою і працювали в одному русі. Моя робота, як я казала раніше, була звичайною. Я шукала героїв, організовувала зйомки, але в Маріуполі, коли зник зв'язок, усі умови для життя, навіть не те що для роботи, ми намагалися знайти місце, де можна зарядити камери та ноутбуки, ми одне одному допомагали в усьому.

І тоді вже пошук інформації був набагато складніший. Треба було бігати, шукати людину, щоб дізнатися, що сталося з нею, що сталося з дитиною. Потім треба було дуже багато робити інтерв'ю. Ми робили інтерв'ю разом. Просто сідали у лікарні і спілкувалися з лікарями під звуки вибухів. І навіть коли вже не було навіть надії, чи зможемо ми відіслати ці матеріали, ми все одно це продовжували робити.

Володимир Носков: Тобто до кінця навіть не знали, чи зможете ви відправити це все до редакції? Оскільки зв'язку не було, інтернету не було, електрики не було. Ви записуєте, але до кінця не зрозуміло, чи дістанеться воно адресата, так? 

Василіса Степаненко: Коли ми втратили зв'язок на кілька днів, ми дуже хвилювалися, що не зможемо надіслати матеріали. Єдиний зв'язок, який у нас залишався на той момент, це супутниковий телефон, але по ньому можна було відправити тільки SMS, що ми живі і що відбувається у місті. Але ми дуже просили нашу редакцію, щоб вони відправляли нам якісь новини, тому що людям дуже потрібна була інформація. Коли вони бачили нас у бронежилетах з написом Press, вони бігли і питали: що відбувається, які новини, розкажіть нам! У цей момент ми зрозуміли, що інформація набагато важливіша для людей, ніж їжа.

Володимир Носков: Це правда, мені теж про це говорили. І ще люди хотіли бачити на вулицях владу. Багатьом здавалося, що місто залишили. Ви бачили представників влади, чиновників, як люди справлялися з тими потрясіннями?

Василіса Степаненко: У перший день я була на пресконференції мера Маріуполя Вадима Бойченка. І я пам'ятаю, що тоді казали, що все буде нормально, все контрольоване. Я тоді навіть сама трішки заспокоїлася. Але після особисто я їх не бачила. Ми вже були в інших місцях, більшість часу ми пробули у лікарні, до якої привозили поранених людей, на підстанції швидкої допомоги, у найбільшому сховищі, де ховалися люди — це був спортзал, де у підвалах було понад 2,5 тисячі людей.

Володимир Носков: І до Драмтеатру ходили? 

Василіса Степаненко: Ми були біля театру, але всередині — ні.

Володимир Носков: На той час, як це все виглядало з Драмтеатром? Що може статися така трагедія.

Василіса Степаненко: Не здавалося, що будуть так щільно обстрілювати усі будівлі, сховища, все, що було навколо. Тобто було дуже страшно, коли у сховищі більше 2,5 тис. людей, дуже багато дітей, вагітні жінки. Навіть думка про те, що щось може трапитися з цим місцем — було дуже страшно.

Тетяна Федоркова: Василісо, я правильно пам'ятаю, що ви були однією з тих, хто зберіг флешку з відео парамедикині Юлії Паєвської («Тайри», яка потім потрапила у російський полон — ред.) і якось передали її, змогли вивезти?

Василіса Степаненко: Так, я точно не пам'ятаю, який день, але нам передали картку «Тайри», парамедикині. Вона нам передала по рації також інформацію, що ось ця картка, будь ласка, треба її вивезти. Ми взяли її і сховали, навіть не знали, що на ній, не дивилися, поки були у Маріуполі. Але в той день, вже коли прийняли рішення виїжджати, ми сховали всі картки, тому що у нас було понад 30 годин відео. Ми сховали ноутбуки, картки. І цю маленьку картку «Тайри» я сховала у тампон, тому що не знала, що буде далі. Мені здавалося, що це буде найбезпечніше місце. І після цього ми проїхали 16 російських блокпостів. Дуже хвилювалися, що можуть знайти. Я розуміла, що саме ця картка може бути дуже важливою.

[Відео з нагрудної камери Юлії Паєвської, на якому зафіксована її робота у Маріуполі, AP оприлюднило у травні 2022, коли волонтерка-парамедикиня вже була у полоні; її звільнили у червні 2022]

Володимир Носков: Василісо, ви кажете, що були єдиною закордонною групою журналістів. Росіяни про це знали? Це якось відобразилося потім під час оглядів на блокпостах?

Василіса Степаненко: Ми розуміли, що може бути небезпека, тому що після матеріалів з пологового будинку у російських медіа почали писати, що ці журналісти — інформаційні терористи, пропагандисти, що жінки у пологовому будинку — актриси, нереальні. Ми розуміли, що був ризик і великий. На цій війні кожен журналіст у небезпеці, кожна людина у небезпеці. Журналісти стають ворогами, тому що вони показують правду. Коли ми виїжджали, дуже хвилювалися і боялися. На той момент, 15 березня, у нас була повністю потрощена машина. Нам допомогла виїхати цивільна родина, яка просто нас взяла до себе в машину. І так ми виїжджали. 

Володимир Носков: Вони до кінця не розуміли, хто їде всередині? 

Василіса Степаненко: Так, все було сховано. А далі вже у наступні дні почалися більш жорстокі перевірки.

Володимир Носков: Кажуть, з двадцятих чисел почалися жорсткі перевірки, фільтраційні табори почали організовувати, тобто вам, можна сказати, пощастило виїхати вчасно.

Василіса Степаненко: Так, вже роздягали чоловіків, перевіряли телефони, дуже щільно перевіряли. Нам пощастило зберегти ці матеріали і вивезти їх. 

Володимир Носков: Про пологовий будинок. Те, що ви опинилися у момент обстрілу у пологовому будинку, це чиста випадковість, так? Ви там працювали. Це все сталося на ваших очах? 

Василіса Степаненко: Ми були досить близько до цієї лікарні. Були біля будинків і спілкувалися з людьми. Але потім ми почули літак і сховалися біля будинку, до нього притислися. Це також є на відео, а потім ми почули два авіаудари. Після цього ми піднялися нагору в одному з будинків, щоб подивитися, що саме вдарило, і побачили дим. І тоді люди сказал, що це лікарня. А потім вже всі бачили, що відбулося, всі бачили знімок нашого Євгена Малолєтки, який отримав World Press Photo, з 32-річною Іриною Калініною, яка втратила дитину, а потім померла сама. 

Фото: Євген Малолєтка/AP

Володимир Носков: Робота на регіональні ЗМІ, українські ЗМІ і закордонні — абсолютно різні речі. Ви у групі у себе обговорювали акценти, цілі, які ви повинні досягати? Як ви ставили ці точки так, щоб світ дізнався про те, що відбувається у Маріуполі якнайправдивіше і об'єктивніше.

Тетяна Федоркова: Я ще доповню це питання. Ми усвідомлюємо, що у міжнародних медіа є чіткі рамки, стандарти, які не можна порушувати, скажімо, не можна називати русню русньою. Як ви для себе внутрішньо вирішували такі питання, розуміючи, що насправді відбувається? 

Василіса Степаненко: Ми насамперед показували те, що бачили, факти. Ми все це надсилали і не мали якихось думок, що, як це, що буде далі або як це вплине. Це просто були факти того, що відбулося. Потім, коли вже ми покинули Маріуполь, ми побачили, як це вплинуло на весь світ. Про це ми не думали. Просто  знімали все, що бачили. І навіть зараз у нашому фільмі «20 днів у Маріуполі», режисером якого є Мстислав Чернов, він показує ширше, як це відбувалося. 

Нас часто питають, ви українські журналісти, наскільки важко ці стандарти зберігати, але ти розумієш, що є довіра світу, тому ти завжди намагаєшся їх дотримуватися, завжди працюєш за стандартами. Люди бачать, що відбувається. І факти, мені здається, говорять самі за себе. 

Володимир Носков: Тобто ваша ціль була просто бути очима і вухами. Більше слухати, більше бачити, як люди живуть, як ховаються у підвалах, шукають їжу, так? 

Василіса Степаненко: Звісно, ми просто хотіли бути очима, вухами та голосом маріупольців. Дати зрозуміти, що їх чують, що їм допоможуть, що про них не забудуть. Вони думали, що чогось про нас забули, не пам'ятають, і хотілося дати їм відчуття, що вони не самі, що весь світ знає про це.

Володимир Носков: А де ви самі мешкали весь цей час?

Василіса Степаненко: Ми постійно змінювали місця, де перебували. Спочатку у нас була квартира, яку ми знімали, але потім довелося знайти інше місце. Це вже був готель, де був генератор та бомбосховище. Ми туди переїхали, але я не розуміла, навіщо потрібно бомбосховище та генератор. Я не вірила в те, що нам це буде життєво необхідно. Потім тривалий час провели у лікарні, ночували серед пацієнтів, поранених.

Вночі єдине світло, яке в лікарні було, це світло від дому, який горів поруч з лікарнею. І було дуже багато поранених людей. Вони спали прям в коридорі, на підлозі, ми спали на підлозі, і ще було кілька місць, де ми залишалися, де намагалися знайти електроенергію, щоб зарядити ноутбуки та камери.

Тетяна Федоркова: Як ваша родина реагувала на те, де ви, чи були у вас думки, що ви вчинили невірно, що не варто було б їхати?

Василіса Степаненко: Моя родина, мої друзі дуже-дуже переживали, звісно. Особливо моя мати. Навіть коли ми вже поїхали з Маріуполя, ми з нею не могли кілька днів поговорити. Мені загалом не хотілося ні з ким говорити, тому що було важко зрозуміти, що ми вижили, виїхали. Я не вірила, що ми зможемо виїхати. Дуже важко було. І потихеньку друзі почали писати, потім з родиною я почала розмовляти. Але досить багато друзів написали тільки за пів року, писали: «Ой, мені було страшно тобі писати».

Володимир Носков: У вас була серйозна розмова з мамою, коли ви виїхали. Вона сказала: я вже і не знала, чи дочекаюся, що буде, так? І ви якраз у той момент їй пояснювали, наскільки для вас було важливо працювати там. Що є лікарі, які лікують, є військові, які воюють, а ми фіксуємо. Так це виглядало?

Василіса Степаненко: Так-так. Звісно, мама думала також, що я не повернуся. І вона мені сказала щось типу: а може вистачить вже? Я кажу: мамо, я буду продовжувати працювати. Треба було хвилюватися, коли я обрала цю професію. Як для журналіста для мене це, напевно, найважливіший і найвідповідальніший момент у житті, тому для мене не було іншого варіанту. Я просто почала працювати. Мені пощастило працювати і продовжувати працювати з надзвичайною командою, яка дуже підтримує і допомагає.

Володимир Носков: Як відчуваєте, мати зрозуміла вас? Адже Маріуполь був не останнім небезпечим відрядженням. 

Тетяна Федоркова: І далі ми пам'ятаємо, що у вас не було навіть відпочинку, ви поїхали далі працювати на деокуповані території, були в Ізюмі.

Василіса Степаненко: Моя родина продовжувала дуже хвилюватися, телефонувати, постійно охали, ой-ой, а як ти, як ти? Я їм пояснювала щоразу одне й те саме: я буду продовжувати, в мене немає іншої думки, я її не зміню. Це моя робота. І я буду продовжувати, поки я зможу це робити. І потім вони вже це прийняли, нещодавно, мені здається. До цього вони дуже важко це сприймали. 

Ми також продовжили працювати над розслідуваннями. У нас було велике розслідування після Маріуполя щодо Драмтеатру. Коли ми поїхали, якраз сталося бомбардування, ми намагалися відтворити весь масштаб цієї трагедії, щоб показати усьому світу і міжнародному суспільству. І ця робота також увійшла у конкурсні роботи Пулітцерівської премії. Це було паралельно з роботою у полі.

Володимир Носков: Як ваш маршрут склався після Маріуполя?

Тетяна Федоркова: І ще я уточню: як у вас розподілені ролі в команді? Чи є у вас хтось головний? Чи навпаки все відбувається у взаємодії одне з одним? 

Василіса Степаненко: Ми один одного дуже поважаємо. Робота в команді дає відчуття одне одного, це також дуже інтуїтивна робота. У когось є одна думка, у когось інша, і далі ми знаходимо шлях до іншої думки, яка нам допомагає зробити той чи інший матеріал, відкрити того чи іншого героя, знайти якийсь факт.

Наприклад, робота в Ізюмі була досить інтуїтивною. Коли ти заходиш у деокуповане місто, там дуже багато чого відбулося за ці шість місяців, то намагаєшся знайти все. І ти йдеш від людини до людини, знаходячи нові факти, нову інформацію, тут дуже важлива командна робота. Зазвичай ми працюємо обов'язково: фотограф, відеограф, іноді буває продюсер, іноді буває райтер. І важливий зв'язок, постійна рефлексія, думки, куди далі йти. 

Після Маріуполя ми поїхали до Харкова, кілька місяців там працювали. Я також працювала потім у Києві, ми вже міняли нашу команду. Я почала ще знімати, стала відеожурналісткою. 

Володимир Носков: Яким тобі тоді видався Харків?

Василіса Степаненко: Я пам'ятаю момент, коли заїхали до Харкова, я побачила дим на горизонті. Стало зрозуміло, що війна триває. Я ніколи не бачила Харків таким порожнім, понівеченим. Коли я побачила розбиті будівлі, адміністрацію в центрі, мене це шокувало, тому що я не могла уявити, що це може статися у Харкові.

Коли ти звик ходити по цих вулицях, працювати тут щодня, а тут ти бачиш, що воно повністю розтрощене... Також було дивне відчуття, що я не могла поїхати до себе додому. Я раніше жила у П'ятихатках і на той момент туди поїхати було дуже небезпечно. Це були дуже важкі відчуття.

Коли ми вже працювали, я ніколи не думала, що буде страшно їхати на Салтівку. Раніше у мене там жив брат, все було чудово. І ти їдеш, розумієш, що йдуть справжні бої, летить, я навіть пам'ятаю, що поруч з нами «Гради» вибухали, ми ховалися. Це дуже складні відчуття, ти не можеш це просто прийняти, як це може відбуватися?

Володимир Носков: Якими ти зафіксувала очі людей, їхні переживання, думки? 

Василіса Степаненко: Я пам'ятаю людей, які просто з'їхали з глузду. Наприклад, на Салтівці чоловік плакав, завів до себе додому і показав кімнату, а у кімнаті на шостому поверсі була діра до першого поверху. Він плаче, показує це, не може нічого сказати. Це було дуже емоційно важко. Я пам'ятаю в метро дітки навчалися. Ми робили історію про те, як вони навчаються. Була начебто і наляканість, з іншого боку і надія, що, так, все зруйновано, складно, але люди продовжують жити і не покидають місто. Вони вірять в те, що війна закінчиться, і що життя буде мирним, гарним, все буде добре.

Тетяна Федоркова: Як психологічно вам зараз після всього, що ви бачили? І коли повернулися, чи одразу побачилися з мамою? 

Василіса Степаненко: Моя родина евакуювалася до Німеччини. Вони були у П'ятихатках, але зв'язку у мене з ними не було. Коли ми виїхали із Маріуполя, з одного боку ти дуже радий, що ти можеш жити, з іншого відчуваєш дуже великий сум, тому що ми не хотіли їхати. Дуже багато людей там залишилося і потім ще багато жахливих подій сталося. І ти намагаєшся жити з цим.

Я пам'ятаю, що ми продовжили працювати. Я нікого з друзів не бачила, рідних не бачила. Першим тільки брата побачила у Харкові. Це була дуже тепла зустріч. І ми дуже зраділи одне одному. Маму і свою родину я вже побачила, коли перший раз поїхала до них. Це знову-таки було важке почуття, їхати за кордон... Ти їдеш бачиш, наприклад, у Польщі мирне небо, дітки грають, їм нічого не загрожує, вони можуть грати, бути на вулиці. Це мене так дуже розчулило. Я плакала, коли їхала.

Володимир Носков: Взагалі часто плачете?

Василіса Степаненко: Я рідко плачу. Навіть у Маріуполі, я пам'ятаю, що дала таке слово, що буду сильною. Я була в команді набагато досвідченіших журналістів, я не хотіла давати своїм емоціям таку волю, щоб вона заважала нам працювати. Але вже в останній день, коли ми їхали, я вже собі це дозволила.

Тетяна Федоркова: Наостанок, Василісо, хочу спитати про те, які зараз до вас надходять відгуки. Я бачу у вас на сторінці привітання. Як ви це сприймаєте? Хто вам вже дзвонив? Чи радієте ви такій реакції?

Василіса Степаненко: Мені дуже приємно, що люди підтримують нас. Ця підтримка дуже-дуже багато значить. Якось ти вже не сприймаєш це так, як до війни. Я пам'ятаю один момент, коли я отримала нагороду Royal Television Society як молодий талант року. Я пам'ятаю, що сказала там пару слів, а потім весь зал до мене підходив, встали і аплодували. Я отримала таку сильну підтримку! Я розумію, що люди чують, це потрібно. І це дає тобі нові сили та натхнення, щоб працювати.

Я навіть не знаю, чи можна про це казати, але мені написав Андрій Хливнюк з «Бумбоксу»... Я якось йому написала в Instagram давно, напевно, коли він якраз заспівав «Червону калину». Написала повідомлення про те, що це меганеймовірно. А він мені написав: «Оце неймовірно!» І навіть ще зателефонував, при тому, що він на фронті. Це було дуже приємно.

Дивлячись на багатьох своїх знайомих, соцмережі, я бачу, що багато людей розуміють, що війна триває і сильно переживають, тримаються. Але коли ми працюємо у Донецькій області, а потім повертаємося до Києва, це вже дуже великий контраст по настрою людей. Там ти відчуваєш, що війна триває, а потім бачиш, що дуже багато людей вільно почуваються. З іншого боку я також думаю, що дуже важливо продовжувати жити, відновлювати все, почувати себе добре. Я дуже сподіваюсь, що Україна буде щасливою країною, демократичною, вільною, такою, щоб люди могли відчувати себе щасливими, жити своєю найкраще життя. Про це також не потрібно забувати і вже зараз будувати це майбутнє. ■