Історія

Дурдом якийсь, їй-Богу! І навіть не якийсь, а цілком конкретний. Абсолютно непоміченим пройшло століття визначної події — перейменування Сабурової дачі в «Советскую психоневрологическую больницу имени Свердлова».
Поєдинок між силовими структурами — завжди захоплююче видовище. Але спостерігати за ним краще з безпечної відстані. Років так у сто. Або близько до того.
Овіяна похмурими легендами перша харківська ЧК з відстані у сотню років видається збіговиськом монстрів. Одначе, і її співробітникам ніщо людське не було чужим. Ті з них, які примудрилися досягти похилого віку, схопилися за перо.
«Нікого так не шанували й не шануватимуть, як Шевченка, бо це шанування не отруєно анітрохи отрутою офіціальщини», — писав у 1914 році Сергій Єфремов. І гірко помилявся, як виявилося згодом.
Більшовик Степан Саєнко, комендант першого харківського концтабору, міг би запросто очолити будь-який список знаменитих земляків. Коли б туди записували не за досягнення, а за гріхи.
22-24 лютого 1922 року на майдані Тевелєва вирували пристрасті: Радянська влада передавала собор св. Миколая Українській Автокефальній Православній Церкві. Під свист, прокляття і дике матюччя прихильників московського патріарха Тихона.
Дев’яносто років тому, у 1929-му, столичний Харків вшановував працівників правоохоронних органів. Парадом, урочистими зборами та роздачою нагород. І ще й аеропланом «Червоний міліціонер», збудованим «на кошти трудящих».
Начитаєшся старих газет і засумуєш за сталінським Харковом. От же ж люди залізні були: у люті морози в захмарні висоти дерлися! І не бурульки льодяні знімати — дзвони та хрести.
У січні 1919-го в Харкові, що тільки-но став радянським, розгорнула бурхливу діяльність одна цікава структура. Не тільки незаслужено забута, а ще й… двічі пограбована. Бо як подвиги її, так і злочини, пізніша традиція приписала чекістам.
3 січня 1919 року, вранці, війська Директорії УНР залишили Харків. А приблизно о 17.00 з Білгородського шосе на Сумську вступили загони «Советской Украинской армии».