24 березня 1935 року тільки-но упокорена голодом радянська Україна отримала від влади розкішний подарунок — у Харкові відкрили пам’ятник Тарасу Шевченку.
За кілька десятиліть, що минули відтоді, всі можливі компліменти його авторам — Матвію Манізеру і Йосипу Лангбарду, були відважені. Не раз і не два поіменно називали акторів, які позували скульптору, зображуючи героїв Тарасових віршів. А про 400 тонн волинського лабрадориту, що пішли на п’єдестал, не писав хіба що ледачий.
Натомість значно менше уваги приділяли самим урочистостям. Тому, вибачайте на слові, «месиджу», який вони несли. А ось він — у всій своїй красі. Чітко і недвозначно відбитий обласною комсомольською газетою.
Головний, начебто, герой урочистостей — далеко внизу. А зверху, крупним планом — герої справжні. Серед яких, зауважте, жодного українця. Дивно, чи не так?
Здивування лише посилиться, коли глянути, що писав про пам’ятник напередодні його відкриття «Харьковский рабочий»:
«17 разнообразных фигур, сложная композиция, сложные художественные детали. И на все это будут смотреть миллионы трудящихся страны. Они съедутся со всего Союза посмотреть не только на торжество ленинско-сталинской национальной политики, но и на высокое мастерство литейщиков».
Тут просто гріх не спитати: а сам по собі Шевченко хоч когось мав зацікавити? Правильна відповідь — ні! Вшанування поета від початку було не метою — лише засобом. Для демонстрації успіхів радвлади у вирішенні національного питання. А величний монумент мав стати потужною зброєю для боротьби з ідеологічними противниками більшовизму.
Під час його відкриття промовці та журналісти не так хвалили Тараса, як лаяли «українських націоналістів» і «ундо-фашистську банду» за «фальсифікацію революційної творчості поета».
Змушений був долучитися до загального хору і галичанин Амвросій Бучма, який позував для двох фігур на пам’ятникові: «Пам’ятник Шевченкові у Харкові є гідна відповідь нашої партії, всієї трудящої людності Радянської України на всілякі націоналістичні наклепи».
Чи були такі насправді — Господь відає. А от наклепами комуністичними тодішня преса просто рясніла.
Перший секретар Харківського обкому Микола Демченко:
«Заходи радянської влади для вшанування пам’яті великого поета-кріпака зустріли також шалений опір з боку українських націоналістів і їх агентури в комуністичній партії — шумськістів та скрипниківців, які весь час боролися проти ленінської національної політики, робили все, щоб зірвати і перешкодити рішення радянського уряду про вшанування пам’яті Шевченка».
Начальник будівництва Рудяков ще й не таку дурницю зморозив:
«Контр-революціонери-націоналісти, що ховалися за спиною Скрипника, весь час саботували побудову пам’ятника Шевченкові».
Як саме вони ховалися, знають хіба що дослідники паранормальних явищ. Бо Скрипник застрелився 7 липня 1933 року, а котлован під пам’ятник почали копати лише 10 березня 1934-го.
Але мертвого Скрипника і ув’язненого на той час Шумського згадали геть не випадково: треба було призначити винних у ганебному зриві анонсованих раніше термінів відкриття монументу. Адже публіка не забула, що 12 березня 1934 року «Харьковский рабочий» урочисто проголосив: «Все работы по сооружению памятника будут закончены к 17 годовщине Октября». Тобто не пізніше, ніж 7 листопада 1934 року.
З листопадом не склалося. Тому придумали нову «прив’язку»: «На відзнаку 121 роковин від дня народження Т. Г. Шевченка». Але і тут намалювалася двотижнева дірка! Бо Шевченко народився 9-го, а не 24 березня.
Публічно озвучити реальну причину затримки ніхто не насмілився. Оскільки сувора правда прямо суперечила тому, про що кричали харківські газети: пам’ятник є символом непорушної дружби українського та російського народів.
Не було її вже тоді — одне лише співробітництво. І геть не взаємовигідне, як показали матеріали перевірки будівництва, здійсненої у лютому 1935-го.
Підрядчиками виступали, дійсно, росіяни. Каменем займалася ленінградська промислова артіль «Мрамор-Гранит», а бронзо-ливарні роботи провадив Комбінат наочної агітації Ленінградської міськради.
Договір з ними був укладений дуже цікаво: будівництво зобов’язувалося «не использовать свои права в части взыскания неустойки за невыполнение работ в срок». Тому артіль «Мрамор-Гранит» дозволила собі зірвати роботи на місяць (грудень 1934 –го). Що обернулося для будівництва додатковими витратами у сумі 66 680 карбованців.
14 лютого 1935 року харківський «Держбудконтроль» знайшов і ще одну цікавинку:
«Контора строительства и артель «Мрамор-Гранит» не ведут журнала выполненных работ, вследствие чего установить количественный объем выполненных работ на 1/I – 1935 г. невозможно. Насколько он преуменьшен или преувеличен за счет повторных переделок, установить также невозможно… Кроме того, часть бухгалтерских документов переслана в Ленинград».
І кінці у воду!
Натомість точно були встановлені… вияви націоналізму. На відміну від газет, компетентні органи побачили на будівництві не дружбу, а «антагонизм между украинцами и русскими». І причину його визначили чітко: «русским дают лучшую работу».
Згідно з матеріалами перевірки, ленінградські робітники отримували по 700-800 карбованців на місяць. В той час, коли середньорічна зарплатня на будівництві у межах УСРР складала 1484 карбованці. Розділи на дванадцять і відразу станеш лютим націоналістом!
Від гіркої образи українські будівельники пиячили. Самі, а чи з ленінградцями — достеменно невідомо. Але збереглися догани, оголошені каменяреві Стеценку і полірувальнику Войтенку за появу на роботі у нетверезому стані.
На щастя для майбутніх істориків, спорудження монументу припало на час всесоюзної партійної чистки. Гори документів, що зашилися від неї, дозволяють стверджувати: особливого піднесення у зв’язку з отриманням відповідального завдання, серед робітників не спостерігалося і близько. Газети брехали!
Зате на будівництві ходили «контрреволюційні анекдоти», працювали «класово чужі» і, звісно ж, квітнуло стукацтво. Бо звідкіля б іще ми про все це дізналися?
Але і у пресі знайшлися несподіванки! 23 березня 1935 року «Харьковский рабочий» впевнено прорік: «Сегодня закончены ВСЕ работы по постройке памятника Т. Г. Шевченко». Та 5-го липня (!!!) газета змінила свою думку: «На площадке вокруг памятника грязно, разбросан щебень, камни и прочее».
Прозрінню посприяв той факт, що повз пам’ятник випадково проходив працівник харківського корпункту московської «Правды». Ошелешений побаченим безладом, він накатав критичну статтю до головної газети Радянського Союзу. Харків’янам накрутили хвоста, і майданчик біля монументу почали приводити у належний вигляд. Орієнтовно 7-8 липня. Між урочистим відкриттям пам’ятника і фактичним закінченням робіт пролягла відстань у три з половиною місяці.
Між реальною харківською історією і нашими уявленнями про неї — вона ще більша. Там просто прірва, яку конче треба подолати.
Читайте також: Як Тарасу Шевченку місце підшукували: хроніка давньої суперечки
