fbpx Харківське почервоніння: як це починалося - MediaPort
Аватар пользователя Едуард Зуб

Харківське почервоніння: як це починалося

Дурдом якийсь, їй-Богу! І навіть не якийсь, а цілком конкретний. Абсолютно непоміченим пройшло століття визначної події — перейменування Сабурової дачі в «Советскую психоневрологическую больницу имени Свердлова».

30 березня 1919 року, спеціальною постановою, президія губвиконкому успішно подолала межу здорового глузду! Так само легко і невимушено, як перед тим потопталася по історичній спадщині міста.

Безвинна лікарня була вже другим «жертвоприношенням» покійному голові Всеросійського центрального виконавчого комітету. Оцініть оперативність: на зустріч з нечистим товариш Свердлов відбув 16 березня, а вже 18-го та сама президія широким жестом подарувала йому найвеселішу харківську вулицю — Катеринославську: ресторани, театри, борделі. Лютував, напевне, у пеклі Яків Михайлович: начебто, своє, а не дістанеш!

Штамп такий красномовний, що коментарі зайві

Штамп такий красномовний, що коментарі зайві

Могли б і на Сумську розщедритися заради такої персони, але її ще у січні іншому чужинцю віддали — товаришу Карлу Лібкнехту. Про якого пересічний харківець знав лише те, що його за віщось там убили в далекій Німеччині. Разом з якоюсь жіночкою, Розою Люксембург, котрій через цю пригоду Павловський майдан відписали.

То ж як би хто не ставився до української «декомунізації» з її перегинами та суперечностями, варто визнати очевидне: перша ґрунтовна зачистка символічного простору в Харкові була організована ще гірше. Хоча між подіями, розділеними століттям, знайшлося і багато спільного. Бо тоді теж з «народної ініціативи» починалося…

Першим із символів «клятого царату» постраждав величезний гіпсовий орел, що «гніздився» на Соборному майдані, під дахом будинку урядових установ. Збереглися спогади архімандрита Веніаміна (Федченкова), про те, у як дні Лютневої революції 1917 року якийсь солдат величезним дрючком відбив тому орлові голови та корони. А тіло залишив! Під ним потім приліпили здоровенні літери С, Р та Д — «Совет Рабочих Депутатов». Виглядало так, буцімто назва нової влади злітає угору на крилах старої.

Цікаві особливості полювання на двоголових мутантів підмітив більшовик Іван Міхно. Найбільшу лють у «повсталого пролетаріату» викликали бронзові орли. Бо їх можна було вигідно здати на брухт. Швиденько прибрали і дерев’яних: пішли на паливо. Натомість, справжніми довгожителями виявилися герби намальовані: подекуди ще й у середині двадцятих на вивісках траплялися.

Знамениті кролевецькі рушники з вишитими царськими орлами продавалися по харківських крамницях аж до кінця НЕПу. Лише у 1929-му Державний кондитерський трест змусили прибрати з шоколадних обгорток романовську корону та напис «Поставщик Двора Его Императорского Величества». Жодної політики, до речі. Чистий бізнес: товар з такими малюнками краще продавався.

Посередині — «ідеологічно шкідливий» рушник

Посередині — «ідеологічно шкідливий» рушник

А от «сокрушения идолов», подібного до недавнього, у Харкові фактично не було. Через відсутність «ворога»: буремний 1917-ий місто зустріло лише з чотирма пам’ятниками. І не тому, що за царя не розуміли значення монументальної пропаганди. Якраз навпаки: розуміли добре. Тому й довго думали, перш, ніж щось встановити.

У підсумку, Пушкін, Гоголь і Каразін, хоча й не без пригод, успішно дожили до ХХІ століття. А знесли тільки один, з дозволу сказати, пам’ятник — кам’яний стовп із двоголовим орлом, що стирчав на Павловському майдані.

Табуйованим став не лише герб, а й саме ім’я останнього російського царя. 21 грудня 1917 року харківська газета «Нова громада» повідомила про вельми цікаве рішення ради Миколаївської лікарні (теперішня 17-та). Без жодної іронії, зауважте: «Виявилося, що лікарня була названа колишніми будівничими «Миколаївською» через те, що нібито колись Господь помилував бувшого царя від хвороби. Тепер ся назва пам’яті одкидається, і лікарня хоча і буде лічитись теж «Миколаївською», але носитиме пам’ять св. Миколая Чудотворця».

Двічі Миколаївська лікарня

Двічі Миколаївська лікарня

За сто років потому подібною пропозицією відзначився відомий харківський історик: перейменуємо Дзержинський район на Дзержинський, а Фрунзенський — на Фрунзенський. Бо засновник ВЧК мав брата-лікаря, а червоний полководець — сина-льотчика. Але хитрість, як відомо, не спрацювала.

Не довго вона рятувала і попередників сучасного хитруна. 10 квітня 1919 року президія губвиконкому постановила «Переименовать Александровскую больницу в Первую городскую советскую больницу, а Николаевскую — во Вторую городскую советскую больницу».

Таким чином, через кляту політику, назви харківських лікарень були збільшені удвічі — з двох слів до чотирьох. Та живе мовлення швидко скоригувало явний ляп: залишило тільки одне — кострубате «совбольница» з обов’язковим додаванням номеру.

Пізніше, у 1927-му, харківське багатослів’я перших революційних років дотепно висміяв фейлетоніст Кость Котко: «Не було в нас хіба що «вулиці Моністичного погляду на історію» або «вулиці Прокляття убивцям К. Лібкнехта й Рози Люксембург».

Та сама людина, якій «подарували» Сумську

Та сама людина, якій «подарували» Сумську

«Прокляття», дійсно, не було. Але, крім Сумської, убієнному Карлу в 1919-му ще й кінотеатр подарували, колишній «Ампір». А ім’ям його подруги Рози інший синематограф назвали — «Модерн». За компанію і «Мішель» перехрестили — в «Театр имени ІІІ Интернационала». Фактично, одні іноземні слова замінили іншими.

5 березня 1919 року в театрі імені Лібкнехта, що знаходився на вулиці імені Лібкнехта, ще й пам’ятник Лібкнехту відкрили. Роботи скульптора Елеонори Блох. Подиву гідна оперативність: і двох місяців не пройшло, як Карла з Розою убили!

А от для того, щоб чужоземне ім’я прижилося, і двадцяти років не вистачило. Харківці вперто називали Сумську Сумською, часто-густо — навіть в офіційній документації. Допоки «червоного» німця не стерли з мапи міста німці «коричневі».

Геть не випадково саме 1919-ий став переламним в процесі харківського почервоніння. Від «орлопаду» часів Лютневої революції більшовики встигли не лише зрозуміти значення символіки, а й обрости покійниками, яких конче треба було увічнити. В чому їм суттєво допомогли німці, гетьманці та петлюрівці.

Назва військового підрозділу – прекрасний зразок більшовицького «креативу»

Назва військового підрозділу – прекрасний зразок більшовицького «креативу»

12 січня 1919 року, за дев’ять днів після вигнання з міста військ Директорії УНР, на Соборному майдані урочисто поховали двадцять одну жертву «петлюрівско-німецького терору». Саме на їхній могилі і встановили перший документально зафіксований радянський пам’ятник у Харкові. Виготовлений з фанери та тканини.

На превеликий жаль, не зберіглося жодної його фотографії. А про сам пам’ятник годі і говорити: його вщент рознесли денікінці вже наприкінці червня. Відразу після того, як захопили місто.

І от що цікаво: поки «білі» зачищали Харків від «червоної» спадщини, Радянська влада займалася… тим самим. Тільки з іншим ідеологічним ухилом і трохи північніше.

Губернське керівництво, рятуючись від денікінців, отаборилося в Сумах. Де й додивилося, що тихе повітове місто спокійно собі живе зі старою символікою «в момент наибольшего напряжения сил пролетариата». Неподобство!

Голова президії Харківського губвиконкому Павло Кін – борець із ворожою символікою

Голова президії Харківського губвиконкому Павло Кін – борець із ворожою символікою

11 липня 1919 року голова Харківського губвиконкому Павло Кін віддає місцевій владі розпорядження: «Предлагаю вам немедленно принять меры к снятию корон, вывесок с гербами Царского Правительства и т.д., как с советских учреждений, училищ, так и частных домов, и магазинов. Одновременно предлагаю снять иконы и другие предметы религиозного культа с помещений Советских учреждений».

Неймовірно, якщо взяти до уваги тодішню обстановку: до міста вперто пробиваються частини Добрармії, «червоні» люто огризаються. Радянська влада в Сумах живе, мов на вулкані, найбільш меткі її представники вже салом п’яти мажуть. А тверезий реаліст і до нутрощів прагматик товариш Кін вирішив чомусь з картинками поборотися!

…Коли трапиться нагода, розкажіть про це тим, хто й дотепер вважає, що українська «декомунізація» була «не на часі».

Редактор: 
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.