Ну от вам історія для затравки. Добре відома у Харкові студія Aza Nizi Maza привозить свою виставку «Мама, включи свет!» (авторам — від 6 до 16 років) до мукачівської державної дитячої художньої школи — під час форуму «СлободаКульт», який презентував культуру Слобожанщини на Закарпатті. Директор школи, дивлячись на роботи, видає меми обома мовами: «Ще зовсім нещодавно за такі виставки відправляли на заслання», «Дітям довіряти не можна», «Дітям не можна давати свободу творчості» та «Програма художньої школи має бути затверджена державою, має бути контроль».
Типова державна школа, що працює в тоталітарному наративі (що видає себе за «академічний») не може змиритися з діалогом між наставником і учнем на рівних. Відсутність формальних оцінок вибиває їй ґрунт з-під ніг. Aza Nizi Maza у свою чергу виходить з того, що «світ мистецтва відкритий для нових висловлювань», а задача наставника — показати дітям максимально широку палітру існуючих у світі технік, сюжетів, ідей і людей, а обиратимуть діти самі.
Настанова «не довіряти дітям» звучить і в історії з харківськими режисерами Юлією Тараненко та Ярославом Подшиваловим, котрі ставили виставу з дітьми з театральної студії в Мукачеві: сучасний театр, що базується на живих історіях.
Коли спершу шоковані («коли ви нам роздасте слова?!») діти зрозуміли, що зі сцени вони зможуть говорити про те, що їх справді хвилює, — процес пішов, дітям важливо бути почутими. Та далі з’являються керівнички студії і дарують нам ще один мем: «Вистава має вкладатися в концепцію добра».
Як виявляється, в «концепцію добра» не вкладаються атеїсти, геї і чесна розмова про стосунки дітей із батьками. Виникає прохання прибрати історію про дівчинку, яку батьки образили і вона пішла з дому, бо — «дитина не усвідомлює, що сама винна!».
Затуркані дорослими діти транслюють якусь нісенітницю про «говорити зі сцени про релігію і політику — це табу!», а дорослі вимагають говорити про те, що «Мукачево — зелений край! У нас жодних проблем! Дві церкви на кожній вулиці, і всі одне одного люблять!». Хоча у тому зеленім краї діти (як і в цілому по країні) розповідають історії про дискримінацію у школі і проблеми в родинах.
Ну, зізнавайтеся, ви відчули в цей момент «приємне» збурління з відчуттям «Боже мій, дикий край! Щастя, що я живу в прогресивному європейському Харкові!?»
Харків справді у багатьох речах крутий, прогресивний, і боятися себе похвалити було б точнісінько таким самим проявом «тоталітарного генокоду».
Так, авангардисти 20-х залишили нам у спадок потужну школу, і Харків сприймає сучасне в мистецтві дещо простіше, ніж міста, де такого імпульсу не було. Чи здатна на такий же прорив когорта сучасних митців (окрім беззаперечного Павла Макова) — залишу питання експертам.
Так, у місті є низка проектів, які ламають пострадянську модель виховання й опіки. Побіжно: вже згадана Aza Nizi Maza, (не)конференція учительства EdCamp, Платформа театральних ініціатив, Наукові пікніки, проекти Харківської експертної групи підтримки медреформи, Будинок дитини №1, художня студія Віри Толмачової, дитячі акції в ДК ArtArea, освітні програми ЛітМузею і таке інше. Вони ще з'являться в цьому тексті.
Але от яка штука. Коли діячі культури з великого міста розповідають історії про містечко, в двадцять разів менше за населенням, може скластися хибне уявлення, ніби ці, приїжджі, прогресивніші, більш просунуті. Та ця ілюзія не витримує перевірки.
Ну, наприклад: в Ужгороді з населенням в 120 тисяч чотири постійно діючих цікавих галереї. У Харкові на майже 2 млн людей — за великим рахунком, ті самі чотири. (Не враховуючи розтикані по центру інституції консервування, що видають себе за галереї).
А ще у прогресивному Харкові прямісінько у центрі міста стоїть Художній музей, який не працює із сучасним мистецтвом. Почавши з вигнання Бориса Михайлова у 95-му році, продовживши вигнаним Рідним у 2009-му, вони «міцно стоять на своїх позиціях». Шаленим викликом для харківських державних інституцій культури стане участь у загальнонаціональній Бієнале сучасного молодого мистецтва, котру Харків прийматиме в 2019 році.
І в тому самому Харкові невеличка групка радикалів бігає містом, розганяючи акції феміністок та ЛГБТ-спільноти, а переважна більшість «прогресивних» у цей час сидить удома, бо їх це все «не стосується». І так, ці дві речі пов’язані між собою. (Для чесності: коли 8 березня в Ужгороді та Києві радикали розганяли феміністичні акції, харківський Марш жінок зібрав триста учасниць, які спокійно пройшли центром міста).
Історії про те, як батьки й учителі не готові до дитячої чесності зі сцени, є і у харківському матеріалі. Коли діти починають говорити про війну, страхи, смерть, а ще гірше — байдужість дорослих, знущання сильних над слабкими і не дуже розумних викладачів — багато хто з учителів і батьків звинувачує режисерів «у провокації». Такі історії є, зокрема, у «Школи магії театру» та у фестивалю ««АртТЮЗарТ».
Державні інституції все ще схильні використовувати дітей як «корейських солдатиків»: згадайте щорічне «свято» «захисту» дітей на площі Свободи. Там немає й натяку на індивідуальність, а є збудований за всіма тоталітарними канонами «масовий захід», де кожна дитина — піксель.
Лякає і відірваність доброї половини «богемки» від соціальних реалій. І начебто ж мистецтво нікому нічого не винне, та, як влучно зазначив Сергій Жадан на зустрічі, що формально була присвячена його останньому за часом роману, а стала обговоренням трансформації інтернатної системи, – «раніше ми могли сидіти герметичним колом і до опупіння обговорювати постмодерністські виверти, а зараз так уже не працює, говорити про мистецтво у відриві від реального життя — вже не виходить».
Є ще питання про відірваність культурних інституцій одна від одної, запитання художників про те, чи знають куратори та галереї, чим ті художники сьогодні направду живуть і як, — але це, можливо, історія для вужчого кола.
Так от, повертаючися до форуму «СлободаКульт»: якщо використовувати таку поїздку як дзеркало і дивитися на себе в нього чесно — можна зрозуміти одну незручну річ. Консервативність, плекання безпідставних міфів про себе, невміння говорити одне з одним, закритість державних установ — спадок, спільний на всю країну.
Закарпатський художній музей не горить щастям приймати виставку «СлободиКульт», бо роботи сучасного мистецтва можуть бути незручні? Дирекція експозиційних залів замку Паланок просить прибрати відсотків 70% робіт з виставки Харківської школи фотографії «Політика тіла»?
Ну так а в Харківському художньому просто немає що взяти на таку виставку. Найсучасніший там, боюсь припустити, Петров-Водкін. До речі, ви його точно бачили? Так сходіть, він хороший.
Поки йтимете залами, подумайте, чому Харків не готовий говорити про свою провінційність.
Є таке цікаве російське слово: «тетешкать». По-нашому то «плекати, випещувати». Але Харків оту свою провінційність саме «тетешкает»: розкачує з боку на бік, наспівуючи. Тулить до кожної стінки «перша столиця», страшно любить будь-що «найбільше». Дуже любить вираз «город в стране не первый — но и не второй!». Я не математик, я не розумію — «полуторный»?
Між тим, як влучно нагадує кураторка літературно-дискусійної програми «СлободиКульт» Тетяна Пилипчук, провінція — територія, яка не створює, а відтворює.
Провінційність одночасно схиляє бути закоханими виключно в своє — начебто ні до нас, ні водночас із нами нічого не існувало і не існує, — і в той же час толком цього свого не знати.
Викладачі закарпатських мистецьких кафедр розповідають студентам винятково про закарпатську школу живопису. В результаті ті не здатні назвати жодного митця, скажімо, з Харкова: ані Макова, ані того ж Михайлова.
А тепер вийдімо на вулиці і запитаймося в перехожих про те саме — про видатних харківських митців сучасності.
Я цей експеримент проводжу щороку зі студентами і завжди чую рівно два прізвища: Жадан і Бабкін.
Висновків робити не буду, аналізуйте самі.
Ми часто жаліємося, що центральні телеканали не схильні повідомляти про культурні події в Харкові. Та якщо чесно — що з наших подій справді Створює, а не — Відтворює. І створює не просто подію, а контекст, діалог — масштабу загальнонаціонального або хоча б такого, що змушує регіон переосмислювати себе і діяти?
За останні пару-трійку років ми брали участь у якійсь незліченній купі розмов (від диванних до форумних) про «Харків, Харків, де твоє обличчя?» (а між іншим, це ще Тичина).
Але по-справжньому цей діалог досі не розпочався.
Ми схильні виносити на транспарант здобутки попередніх поколінь («Харків — культурна столиця!», «Харків — центр вищої освіти!») або видавати за видатні досягнення звичайний ремісницький процес («Харків — столиця ІТ!»). Але не завжди помічаємо свої несподівані, та по-справжньому сильні сторони.
Згадана Aza Nizi Maza створила не просто альтернативну студію, а — філософію, цілісну Школу. Вони змусили запрошувати восьмирічних художників до своїх виставкових залів — інституції й проекти рівня Мистецького Арсеналу.
Багато хто працює з альтернативною освітою для дітей або робить «курси підвищення кваліфікації» для вчителів. А зароджений у Харкові український EdCamp задався амбітною метою підвищити статус учительства, яке здатне саме себе підживлювати, оцінювати й спонукати.
Харківські педіатри Андрій Пеньков та Євген Комаровський зламали парадигму підходів до лікування та виховання дітей, створили тренд на медичне просвітництво.
Саме в Харкові відбувся перший в Україні форум, який підняв питання необхідності мультидисциплінарної роботи з дітьми з особливими потребами [Вчимося жити разом, осінь 2017]. Тут об’єдналися люди з цілковито різних сфер, від реабілітологів — до юристів.
Практично та сама команда (ILF, Харківська експертна група підтримки медреформи, Педіатр+) займається стратегією дитячої паліативної допомоги і трансформації інтернатної системи, в тому числі — фінансової моделі.
Харківський будинок дитини №1 одним із перших в країні перейшов на роботу в форматі сервісного центру, а не закритої інституції тюремного типу.
Це все — проекти, які справді Створюють, а не Відтворюють.
І, важливо, це все — проекти, спрямовані у майбутнє.
І якщо у нас так круто виходить із дітьми — то може, це дає нам якесь страшно важливе знання для вже давно назрілий Діалог про Місто?
P.S.: Проекти, пов’язані з дітьми, — лише одна з тих сильних сторін, про які ми мало говоримо, а вони істотно вирізняють нас з-поміж інших. І я буду страшенно рада, якщо хтось слідом за мною напише про інше поле, в якому ми створюємо щось, чим можемо насправді поділитися з країною.
Читайте також: «Он ничей, Харьков» и «Пора производить идею города»
