Від редакції. Цей текст є суб'єктивним поглядом на діяльність громадських організацій у їхній взаємодії із владою. Деякі провокаційні і навіть цинічні тези автора можуть справедливо зачепити представників громадськості. Незгода з викладеними, втім, мотивує до дискусії, що і було визначним аргументом для «МедіаПорту» при публікації.
Громадськість і як із нею боротися. Короткий посібник для представників влади
Подяка
Написання цього тексту не було б можливим без унікального досвіду протидії громадянському суспільству та недержавним громадським організаціям із боку влади протягом усього часу їхнього існування. Описане не є унікальним для якоїсь конкретної країни, хоча й очевидно, що національні культурні особливості роблять свій внесок до методології цієї протидії — від насильницької, котра відходить у минуле, до майстерної сучасної, яка ґрунтується на вишуканому саботажі.
Другою стороною, яка допомагала при написанні, були саме НДО, образ мислення та апарат дій яких часто доповнює зусилля влади, наче деталь конструктора лего. Саме тому хотілося б висловити величезну подяку власне третьому секторові, який легко стає жертвою маніпуляцій.
І оскільки в нас не танго (для нього потрібні двоє), а радше ритуальні танці з нульовою сумою, то хотілося б згадати й таку надихаючу силу, як донори, котрі посилено працюють над вдосконаленням недосконалих суспільств — без грошей платників податків, якими ви розпоряджаєтесь, цей карнавал не зміг би повторюватися нескінченну кількість разів.
Вступ
Як і багато хто з вас, я добре пам’ятаю ті часи, коли в деяких країнах Європи навіть спілкуватися з незалежним громадським активістом було ризикованою справою, яка могла зіпсувати кар’єру, репутацію та довести до в’язниці чи психлікарні [1]. Тоталітарне суспільство, в якому поколіннями вимушені були жити цілі народи, створювало свою картину світу, де озвучувати правду або критикувати державу було неймовірною сміливістю. Однак наприкінці 1970-х ці люди стали визрівати в нову силу — яка не пов’язана з політикою та не претендує на владу чи ресурси. При підготовці цього посібника я суттєво спирався на прекрасне есе «Сила безсилих», автором якого є один із найвидатніших ідеологів третього сектора — чех Вацлав Гавел. Він був із покоління громадських діячів, яких називали «дисидентами» і діяльність яких була самовідданою — вони руйнували «світ ілюзій» і показували «справжнє обличчя влади» у тоталітарному суспільстві. Їхня робота день за днем змінювала порядок речей і життя майбутніх поколінь, але пройшли десятки років, перш ніж звичайна людина стала бачити в них тих, хто стоїть за неї і захищає її інтереси. Та навіть це люди «бачать» тільки тоді, коли хочуть. Сам Гавел із жалем відзначав «воістину жорстокий парадокс — що більше деякі громадяни вступаються за інших громадян, то частіше вони позначаються словом, яке їх від тих, “інших громадян”, відокремлює» [2].
Сьогодні «громадський активіст» — це вже не людина «від землі». Це не робітник, який у вільний час вийшов на протест, щоб відстояти свої права на восьмигодинний робочий день, і не фермер, який приїхав до столиці та вимагає справедливої ціни на зерно. Усе частіше громадський активіст — це професія, яка приваблює молодих, активних і час від часу освічених людей. Щодня з’являються нові організації — дедалі більше вузькоспеціалізовані. Часто вони вже за жодною з ознак не є представниками груп, від імені яких виступають — вони фахівці, які роблять роботу, оплачену з фондів, так само не пов’язаних із цільовими групами. Глобальним трендом є те, що відбувається поступова професіоналізація третього сектору, а за нею — зростання впливу громадських активістів на політиків і політику [3].
Чимраз частіше НДО (недержавні організації) вступають у конкурентну боротьбу з державою, хоча при цьому самі уподібнюються до держави зі своїми бюрократією та неефективністю. Незважаючи на це, фактичними замовниками послуг громадських активістів можуть бути також і сама держава, і донорські організації, і бізнес, і партії, і громади, і вузькі групи осіб. Попит на громадських активістів значно залежить від того, чи буде їм довіряти суспільство. Тільки в цьому випадку їхня робота буде сприйматися корисною для «замовника». У цьому сенсі представники державних структур фактично грають на одному полі з громадськими організаціями та повинні або співпрацювати з ними, або боротися за обмежений ресурс довіри суспільства. До речі, новітня історія знає чимало прикладів успішної взаємодії держави з третім сектором — як для відповіді на виклики, спричинені стихійними лихами, так і для реформування різних сфер. І це, вочевидь, найкорисніший шлях для розвитку суспільства. Однак мова піде про інше.
Розділ 1. Вони тут. Не опирайтесь
Коли трапляються невдачі й труднощі, недостатньо просто не хвилюватися. Коли виникають труднощі, потрібно сміливо та радісно кидатися вперед. Долаючи перешкоди одну за іншою, ти будеш діяти відповідно до прислів’я: «Що більше води, то вище корабель» [4].
Олексій Маслов «Письмена на воді. Перші наставники Чань у Китаї»
Правило ведення війни каже: якщо в тебе сил в десять разів більше, аніж у супротивника, оточи його з усіх сторін; якщо в тебе сил у п’ять разів більше, нападай на нього; якщо в тебе сил удвічі більше, розділи його на частини; якщо ж сили рівні, зумій із ним поборотися; якщо сил менше, зумій оборонитись від нього; якщо ж у тебе щось геть гірше, зумій ухилитися. Тому ті, котрі упираються з малими силами, стають полоненими сильного супротивника [5].
Сунь-дзи «Мистецтво війни»
Ось і настав цей день. День, коли ваше рутинне й комфортне існування було перервано. Спосіб не має значення — публікація в ЗМІ, допис у соціальній мережі, пікет під вікнами, група осіб, яка прагне ввійти до кабінетів — громадські активісти порушили ваше звичне існування, і з’явилось відчуття, що ви опинилися під прицілом. Ще вчора ви планували відпустку, готувалися до наради, організовували зустрічі з майбутніми «переможцями тендеру», підраховували можливі прибутки від допомоги у «вирішенні питання», міняли заощадження на щось твердіше або просто лічили дні до пенсії, а сьогодні Вам уже не до цього. Почуття, що на вас направили прожектор і приціл, одночасно змішується з гострим почуттям несправедливості. Ну справді, чому Ви? По-перше, Ви всього лише невелика (навіть якщо Ви обіймаєте високу посаду) частина величезної системи, яка живе за власними правилами. Існування всередині системи поза цими правилами просто неможливе. По-друге, те, що робите Ви — неважливо, чи це корупція, зловживання або просто неефективність — не є чимось унікальним. У вашому світі так чинять усі. То чому ж ви? По-третє, і що, мабуть, найголовніше — хто? Хто вони такі, щоб ви перед ними звітували або погоджували з ними будь-які свої дії? Ані повноважень, ані практичного досвіду, ані профільної освіти вони не мають. Вони не обіймають посад, не підпорядковуються інструкціям і наказам та, відповідно, не несуть відповідальності. Де написано, що ви їм щось винні?
Перше бажання, яке виникає — дати їм відсіч та якомога жорсткіше. Нехай охорона їх вижене або натовче, подати на них до суду за наклеп, заблокувати допис у Facebook, наслати на них силовиків, вв’язатися в суперечку на ТБ або що-небудь ще. Справді, за кого вони себе мають?
Інша, стриманіша реакція — ігнорувати. Хочуть покричати? Ну, нехай кричать. Рано чи пізно запал вичерпається, відпрацюють заплановане, і все повернеться на свої місця.
Однак, попри те, що обидві наведені стратегії час від часу спрацьовують, вони є хибними та мають безліч стратегічних ризиків.
Перша стратегія — назвемо її «боротьба» — надто неконструктивна й потенційно веде до ескалації протистояння. Це спричинює привернення уваги як до громадських активістів, так і до вас. Ваш опір — це їхнє паливо, і що більше ви скажете або зробите в якості реакції на їхні дії, то більшу значимість матимуть вони та ці дії.
І якщо громадський діяч буде тільки радий увазі до своєї особистості — із задоволенням дасть інтерв’ю, проштовхне на публічний рівень свою думку та свою версію подій, виступить коментатором Ваших дій і подій, поступово стане медійним обличчям, набере соціальний капітал та (варто визнати) фактично буде просуватися за наміченим (якщо навіть інтуїтивно) шляхом, то ви — навпаки. Вплутавшись у відкриту боротьбу, нехай навіть із великими ресурсами на своїй стороні, Ви привертаєте зайву та абсолютно непотрібну увагу до себе, своїх зв’язків, своїх дій. На відміну від громадського активіста вам потрібно уважніше ставитись до сказаного й зробленого, оскільки це зачіпає не тільки ваші інтереси та репутацію.
Тим паче для вас невигідно, якщо хайп навколо створеного конфлікту приверне увагу як до Вашого майнового стану, так і до Вашої ефективності. Опинитися під мікроскопом, та ще й доводити, що Ви не верблюд — воно вам треба?
Друга стратегія — назвемо її «ігнорування» — на перший погляд мудріша, але насправді не набагато краща. Так, іноді, якщо на громадськість не реагувати, вона дійсно «розсмоктується», проте не варто сподіватися, що так відбувається завжди. Це подібне до незрозумілих симптомів — Ви відчуваєте біль і можете почекати, що воно «саме пройде», а можете, не зволікаючи, пройти діагностику. Який із варіантів, на Вашу думку, має більше шансів на результат? Отож-бо й воно. Із болем не жартують. Ігноруючи громадського активіста, Ви даєте йому можливість закріпитися на початково захоплених територіях і, влаштувавшись там, просуватися далі. Якщо Ви не будете з усім цим працювати, то звинувачення або ярлики, які на Вас навішали, закріпляться і стануть Вашими публічними атрибутами. Погляди, які просуваються активістами, за відсутності альтернативних будуть взяті за основу та в подальшому стануть вашою характеристикою. Це все — небезпечний багаж, який спливе при просуванні по службі, балотуванні на пости, розслідуваннях діяльності. Тримати дулю в кишені, коли вас публічно таврують — хіба це вихід?
Гарна новина полягає в тому, що громадські діячі — не смертельне захворювання. Із ними можна жити, із ними можна боротися, їх можна перемагати та навіть змусити працювати на себе. Ваша справа не безнадійна — відповідно, ані гнів, ані заперечення не є необхідними стратегіями. Просто сприймайте їх як належне — як те, що Ви звично сприймаєте — спеку чи холод, ваше місце в бюрократичному харчовому ланцюжку, неприязнь і заздрість простих людей, зарозумілість тих, хто вище на сходинку, настирливість перевіряючих із різних інстанцій. Ви навчилися із цим жити й навіть використовувати це як паливо для власного розвитку — навчитеся жити і з третім сектором. Найчастіше вони не святі, не фахівці, не такі вже й впливові — а це означає, що вони загалом такі ж люди, як і Ви, просто які стоять не на потоці, а поруч із ним. Але на відміну від мовчазної і покірної більшості вони мають сильну сторону — вони щось про вас знають (іноді лише думають, що знають), готові говорити вголос і діяти. Незалежно від їхньої мотивації (вона дуже різноманітна) це може спричинити великі неприємності — гроші й посади люблять тишу. Тому треба йти назустріч — вивчити їх, виявити слабкі сторони та нейтралізувати. Не битися рогами, немов олені, навіть якщо дуже хочеться, і не ховати голову в пісок, а швидше осідлати. Не чиніть їм опір у жоден спосіб — принаймні на першому етапі. Повірте, у вас ще буде можливість звести нанівець усі їхні зусилля або навіть зробити так, щоб вони самі пішли з вашого життя, просто це потребуватиме трохи більше часу та певних зусиль.
Прийміть той факт, що громадські активісти під вашим вікном — неприємний, але неминучий сигнал того, що світ змінився — люди змінились, і це торкнулося вас. Як приховане, так і приватне перестало існувати, велика частина життя будь-якої людини може спливти на поверхню, іноді в найнепривабливішому вигляді, і стати доступною для всіх. Камера в кожній кишені, комп’ютер у кожній руці, і всі ми вже третій десяток років перебуваємо в торнадо із потоків, які перетинаються — електронних слідів будь-якої дії і неможливості довіку зберігати їх у вузькому колі. Момент, коли прожектор буде націлений особисто на вас, а завіса над вашими діями, життям і доходами буде піднята й уся білизна буде виставлена напоказ, не є неминучим, але є цілком можливим. Це залежить від такої кількості обставин, що не може бути передбачене. І саме тому до цього потрібно готуватися заздалегідь.
Тож ключове питання — що із цими активістами робити?
Продовження читайте за тиждень.
[1] У багатьох країнах, які з’явилися після розпаду СРСР, ці часи так і не закінчились (прим. автора).
[2] Вацлав Гавел. Сила безсилих / пер. із чеської Т. Окопна. Київ : Чеська бібліотека, 2016.
[3] Arundhati Roy. The NGO-ization of resistance. http://massalijn.nl/new/the-ngo-ization-of-resistance.
[4] Маслов А. А. Письмена на воде. Первые наставники чань в Китае. Москва : Сфера, 2000.
[5] Сунь-Цзы. Искусство войны. Москва : АСТ, 2014.
