«Червоний терор»: несподівані відтінки

Аватар пользователя Едуард Зуб

9 жовтня 1920 року Харківська ЧК оприлюднила черговий розстрільний список. Довжелезний, на тридцять п’ять пунктів. І вельми цікавий, яким би цинічним не здавалося таке визначення.

Короткі коментарі, вміщені поруч з прізвищами убієнних, дозволяють зробити майже єретичний, як на нинішні часи, висновок: геть не за кожною жертвою «червоного терору» варто проливати сльози.

Різноманітної «контри» (що тільки не підводили під це визначення!) у списку найменше — дев’ятеро людей. А перед ведуть кримінальні злочинці — цілих п’ятнадцять.

«Послужні списки» деяких аж просяться до сценарію крутого бойовика. Як от у Грабовського Миколи Степановича, розстріляного за збройне пограбування каси… Катеринославської ЧК.

От такими заголовками харківців лякали аж до 1922 року

Феміністкам на втіху, можемо назвати жінок, які анітрохи не поступалися чоловікам. Громадянки Віра Ругальова та Олександра Кушнаренко відправилися до пекла «за активное участие в шайке бандитов, совершившей ряд грабежей и налетов». І ще й з доважком: «при облаве на «малину» оказали вооруженное сопротивление милиции».

Але найцікавішою видається третя категорія жертв — 11 людей, розстріляних за посадові злочини. Коли б не дата вироку, можна було б подумати, що мова йде про наших сучасників.

Виявляється, сумнозвісні «откаты» існували вже на зорі радянської влади. От тільки боролася вона з ними рішучіше, ніж нинішня. Через що і стали обличчям до стіни харківський комунальник Веніамін Басіс і його катеринославський колега Григорій Новіньков.

Перший очолював підвідділ заготовок Губкомунгоспу і, як сказано у вироку, «покупал у спекулянтов для нужд коммунального хозяйства товары по спекулятивным ценам, оплачивал дутые и несуществующие счета и делился с ними разницей».

Ще цікавіше вийшло з Новіньковим, який прибув до столиці УСРР з метою закупівлі матеріалів для водогону та електростанції. Тут хіба що лихий розбереться, чи то він Басіса підставив, чи то Басіс його.

За даними слідства, з нехитрою схемою заробляння грошей наївного катеринославця познайомив саме харківський комунальник. Звісно ж, не без вигоди для себе. Та, на горе обом, Новіньков спробував ту схему удосконалити: зайвий раз перестрахувався.

Раритетна схема: структура Харківського Губкомунгоспу у 1920 році. Другий зверху прямокутник у лівій частині листа очолював Веніамін Басіс

У 1920-му існував цікавий порядок: кожен рахунок, виставлений державній конторі, мав затвердити перед сплатою працівник робітничо-селянської інспекції. Аби уникнути цілком можливих зловживань.

Тому, передаючи інспектору папірець з явно завищеними цифрами, Новіньков вирішив, про всяк випадок, полегшити отримання дозволу за допомогою хабаря. Хто ж знав, що чиновник виявиться не лише чесним, а й з біса кмітливим?

Запропоновані йому гроші інспектор охоче взяв. Та тільки за Новіньковим закрилися двері, пішов з тими грошима до губернської ЧК. Там щиро подякували пильному громадянину і запропонували продовжити «співробітництво» з катеринославцем. Допоки всі його «контакти» не засвітяться. Отак і на Басіса вийшли.

Заслуговує на окрему згадку №29 розстрільного списку — Гуревич Янкель Лейбович. Уже тому, що він ціною свого життя підтвердив вічну актуальність гоголівського «Ревізора». Пам’ятаєте хвальковитий лист Хлєстакова до «души Тряпичкина»? От щось подібне, з докладним описом своїх загулів, і Гуревич написав. Та лист його потрапив не до друга, а до міцних чекістських рук.

Виявити джерело прибутків, які дозволяли раювати у голодний рік, було справою геть не складною. Гуревич працював агентом у люботинському відділі Гублісу. І, маючи доступ до сейфа завідуючого, періодично брав звідтіля печатку контори. В умовах дикого дефіциту палива, це було навіть краще, ніж машинка для штампування грошей. Бо гроші знецінювалися, а от дозволи на вирубку та вивіз лісу — навпаки.

Дорожчими за них були хіба що… міліцейські посвідчення. У будь-якому сенсі слова дорожчими: і заробляти дозволяли більше, і їхнім власникам надто дорого обходилися. Ні багато, ні мало — семеро правоохоронців фігурують у розстрільному списку від 9 жовтня 1920 року. Деяких варто згадати поіменно.

Кутовий штамп Харківської губміліції 1920 року

Помічник начальника Богодухівської повітової міліції Федір Гарбуз торгував на базарі худобою. Не своєю — забраною у селян в порядку продовольчої розкладки. Тобто, дурив не лише їх, а й радянську владу. До речі, не надто напружуючи мозок.

Єдиним прикриттям, на яке спромігся Гарбуз, було залучення до афери свого друга Тимофія Шевченка. Той виступав фіктивним власником худоби, за що отримував відсоток від продажу. Тому і від ЧК отримав — те саме, що і Гарбуз.

Комуніста Олексія Малахова, співробітника Харківського губернського розшуку, відрядили до Чугуєва для проведення ревізії у повітових колег. Та, замість цього, він «занялся производством ненужных обысков и арестов, во время которых производил обмен валют, присваивал себе отобранные вещи, пользовался для личных надобностей вещественными доказательствами».

Ще більші дива творилися з речовими доказами у 10-му районі міської міліції (зона відповідальності — Кінний ринок). Вони то з’являлися, то щезали. Як і серйозні міліцейські папери. Через що керівництво району було розстріляне у повному складі: начальник Дмитро Писарєв та два його заступники — Степан Меньшов і Павло Потапенко. Хоча всі, як один, перебували у струнких рядах «керівної та спрямовуючої» партії.

Саме ця приналежність зіграла, як не дивно, фатальну роль у долі геть не святої трійці. Адже районне керівництво не лише пиячило, брало хабарі та фальсифікувало службові документи. Як слушно зауважив у наказі №239 начальник міської міліції Дерябін, його підлеглі ще й «дискредитировали Советскую власть и Коммунистическую партию». А це вже цілком тягнуло на «контрреволюцію»!

Ярославець Микола Дерябін очолив харківську міську міліцію у травні 1920-го. І цілий рік намагався навести в ній лад. Глухо!

Процес перетворення полум’яного більшовика на «контру» можна простежити за дивом вцілілою слідчою справою Дмитра Писарєва. Начальник 10-го району погорів на приховуванні забутого нині злочину — незаконного забою худоби.

«Гріхопадіння» комуніста сталося 6 серпня 1920 року, після того, як постовим міліціонером біля Кінного ринку «были задержаны два мужика, гнавшие четыре коровы, документов у которых не оказалось никаких».

Потрапивши до району, перелякані селяни відразу назвали прізвища перекупників, від яких встигли отримати 200 тисяч карбованців завдатку за ще не убієнну худобу. Але бажаючи швидше виплутатися з неприємної історії, вони передали начальнику 50 тисяч хабаря. Мало того, що через посередника — міліціонера Ковальова, так ще й у присутності свідків!

Хоча селяни відгетькувалися, Писарєв їм гроші повернув. Під розписку. Після чого затримані мужики стали арештованими: спроба підкупу посадової особи! У «книзі постанов» та «книзі арештованих» 10-го району були зроблені відповідні записи.

Харківський карикатурист про міліцейську добросовісність. 1922 рік

Буквально за годину знайшли і доправили до району перекупників. Геть не «акул тіньового ринку»: вісім людей складалися, аби купити тих чотирьох корів. Та досвід спілкування з начальством вони, очевидно, мали. Бо зміна, що заступила на чергування зранку 7-го серпня, зафіксувала чудо: щезли не лише корови, селяни і перекупники, а й документи, у яких була зафіксована пригода. Новому черговому дісталися дві новенькі, непорочно чисті книги.

Чекістське слідство швидко розтлумачило «паранормальщину». От тільки не змогло точно встановити ціну більшовицької принциповості Писарєва. Одні перекупники казали про 100, інші — про 150 тисяч карбованців. Натомість, не було розходжень стосовно суми, яку вони обіцяли селянам за корівок — 900 тисяч.

Поділивши її на чотири, отримаємо шокуючий результат: коров’яче життя, у будь-якому випадку, виявилося дорожчим за людське. Цілком собі звичайна картина для страшного 1920 року.

А от чи подолали розстрілами хабарництво — питання риторичне…