Червоне гніздо біля тихої річки: забуті історії з «революційного минулого»

Аватар пользователя Едуард Зуб

Фасад старого будинку на вулиці Фейєрбаха, 3 років зо три-чотири тому несподівано «прикрасили» перевернутим пісуаром. З коротким пояснювальним підписом: «Не фонтан».

Харківців тоді переконували, що це високе мистецтво. І дехто навіть повірив. Та знавці міської старовини думали інакше: відновлено історичну справедливість. Події, що відбувалися в цьому будинку у 1917-1919 роках, отримали, врешті-решт, належну оцінку. Які герої, така їм і меморіальна дошка!

Історичний будинок на Фейєрбаха, 3

Саме з Вознесенської, 3 (ім’я Фейєрбаха вулиця отримає пізніше) лилося фонтаном «полум’яне більшовицьке слово»: у другій половині 1917-го тут розміщувалася редакція газети «Пролетарий». Разом із Харківським комітетом РСДРП(б) та Міським районом червоної гвардії.

Колишня поміщицька садиба на час заселення туди «вірних ленінців» вже кілька років як здавалася в оренду. І попередники у більшовиків були дуже цікаві. До певної міри, символічні.

«Там помещалось какое-то научное медицинско-анатомическое учреждение, — згадував у 1933-му товариш Сильвестр Покко. — Об этом можно было судить по тому, что в подвале дома стояли котлы и валялось много человеческих костей, а во дворе в сарае стояли скелеты, сцепленные проволокой».

Може, хтось би й побоявся стартувати з такого місця у «світле майбуття». Але майбутній голова губчека не переймався дурними забобонами. «На кістках» мало постати друкарське обладнання, гроші на яке ще треба було знайти.

Товаришу Сильвестру Покко маємо дякувати за прекрасний опис більшовицького «офісу»

Певний час більшовики розміщували замовлення у приватного власника Шнеберга. Недалечко, на протилежному березі річки Харків. Та платили йому з тією ж ретельністю, з якою виконували всі інші свої обіцянки. А власне обладнання знадобилося тоді, коли у Шнеберга урвався терпець: почав вимагати «расплаты наличными и точно в срок».

Про це з невимовним обуренням згадував за 40 років потому колишній редактор «Пролетария» Давид Ерде (Райхштейн). От вже хто заслужив на персональний «не фонтан»! І через подиву гідну кількість написаного, і через його якість.

Давид Ізраїльович заслужено вважається одним з «батьків» радянської журналістики. Його численні спогади охоче і з насолодою цитували історики. Поки партійні клерки ховали у темні шухляди протести ветеранів: та заткніть же рота цьому брехунові!

Здається, старі партійці обурювалися небезпідставно. Ціна друкарського обладнання для «Пролетария» у спогадах Покко складає 40 тисяч рублів. У спогадах Ерде — 75 тисяч.

Редактор «Пролетария» Давид Ерде. Фото 1948 року

На перший погляд, що чекістському слову, що пропагандистському — ціна однакова. Коли не знати, що у 1920-му керівникові УКРОСТА товаришу Ерде довелося посидіти на Холодній Горі за підозрою у фінансових зловживаннях. І лише високе московське заступництво врятувало його тоді від солідного тюремного терміну.

Можливо, це була плата за добросовісну роботу у 1917-му. Під час перебування редакції на Вознесенській, 3 Давиду Ерде вдалося підняти наклад «Пролетария» удвічі — з 5 до 10 тисяч примірників.

Щоправда, з якістю текстів були серйозні проблеми. Головний редактор списував їх на нестачу кваліфікованих кадрів. Мовляв, усі розумні пішли до «буржуйських» газет. А більшовицька змушена була перебиватися аматорськими дописами робітників. «За кадром» лишилося те, що сам Ерде перед революцією навчався у Парижі.

Виручали «Пролетарий» передруки з більшовицьких газет Петрограду та Москви. І з Києва цікавий «позаштатник» приїздив. Ще один потенційний кандидат на особистий «не фонтан».

Від гідного пам’ятника більшовицькій пресі один лише підпис лишився. От, варвари!

Відвідував Вознесенську, 3 кореспондент «Голоса социал-демократа» Олександр Горвіц, майбутній керівник антиукраїнського заколоту на заводі «Арсенал». Такий самий «пролетар», як і Ерде: закінчив з відзнакою комерційне училище.

Останнє число «Пролетария» вийшло 22 вересня 1917 року. Але вже в листопаді тут же, на Вознесенській, більшовики започаткували новий, більш успішний проект — «Донецкий пролетарий».

Тільки тепер Харківський комітет РСДРП(б) спостерігав за ним з відстані. Тому що після жовтневого перевороту переселився на Різдвяну, 8, до приміщення Російсько-французького банку. 30 грудня 1917 року з’їхав з Вознесенської на Торговий провулок і штаб червоної гвардії.

Харківський комітет РСДРП у вересні 1917-го

Але нагріте «ленінцями» місце не залишилося порожнім. Там стала хазяйнувати «бундівська» структура — Єврейський робітничий клуб імені Броніслава Гроссера. Теж соціал-демократи, але не такі буйні. Ближчі за поглядами до російських меншовиків.

І вони формували збройні загони. Наприклад, із членів професійної спілки кравців. Та Вознесенська, 3 фігурувала у газетній хроніці ще й як місце проведення культурних заходів. Там відбувалися не лише «бундівські» збори, а й засідання єврейських художньо-літературних товариств.

У березні 1918-го в будинку біля річки намалювався ще один цікавий мешканець — редакція анархістської «Рабочей Мысли». Додумалася та «мысль» до унікального терміну — «русско-германо-гайдамацкая контрреволюция». Якраз для боротьби із нею на Вознесенській, 3 збирався тоді «организованный на строгой братской дисциплине» анархістський загін.

У цьому оголошенні — дух часу!

Хтозна, чи зібрався. Бо вже на початку квітня прихильникам безвладдя довелося тікати з Харкова: до міста наближалися українські та німецькі війська.

Натомість клуб імені Броніслава Гроссера функціонував за всіх політичних режимів. Там і в часи денікінщини висів портрет Карла Маркса, прикрашений червоною стрічкою. А бухарінську «Азбуку коммунизма» можна було взяти в бібліотеці так само вільно, як і «освагівські» брошури про «зверства чрезвычаек».

«Часто забредали, сверкая золотом погон, деникинские офицеры, — згадував комуніст Нухім Меклер. — И тогда бундовский актив повышенным тоном пел «Ди швуэ» и другие безобидные песни». Себто, фрондував у межах дозволеного.

Та ще частіше відвідували клуб глибоко законспіровані більшовицькі підпільники. Бо ж там «часто можно было выловить одиночек-коммунистов, приезжавших из других городов или прибывавших с поручениями к нам в ревком из Советской России».

Цікаво, що прізвища «виловлених», наведені добросовісним мемуаристом, фігурують у ще одному джерелі — «Протоколе освидетельствования трупов, вырытых из могил Григоровского бора и Карповского сада».Оскільки співробітники «білих» спецслужб теж навідувалися до «бундівського» клубу.

Відвідування клубу для декого закінчилося ось так. Розкопки жертв білого терору у Григорівському лісі. Грудень 1919-го

Суть подій, що відбувалися на Вознесенській, 3 у другій половині 1919 року, безмежно відвертий Меклер виклав однієї фразою: «Клуб как бы служил резервуаром, из которого мы черпали работников для ревкома, а контрразведка — свои жертвы».

Ось на що перетворили вітри історії колишню садибу старшинського роду Алфьорових! Та звинувачувати у цьому лише «фатальний сімнадцятий», напевне, не варто. Бо «точку неповернення» вона пройшла значно раніше.

Знаний дослідник Андрій Парамонов оприлюднив цікавий факт. Ще у 1879-му тодішній власник Вознесенської, 3, дворянин Юліан Борткевич відкрив на території садиби виробництво горілки.

То ж рано чи пізно там повинні були з’явитися «борцы за счастье народное»…

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.