fbpx Церковно-політичний детектив - MediaPort
Аватар пользователя Едуард Зуб

Церковно-політичний детектив

22-24 лютого 1922 року на майдані Тевелєва вирували пристрасті: Радянська влада передавала собор св. Миколая Українській Автокефальній Православній Церкві. Під свист, прокляття і дике матюччя прихильників московського патріарха Тихона.

Подія, як на ті часи, була небуденною. Відверто зловтішаючись, харківська преса описувала «дележ богов» з усіма подробицями — хто кого штовхнув, хто кого куди послав. А губкомівський «Пролетарий» навіть віршем з цього приводу розродився:

Ни конца толпе, ни краю.
Церковь «делят» там и тут.
Украинцы — забирают,
«Москали» — не отдают.

Не шедевр, звісно, зате суть події передано точно. Сторони конфлікту поіменовані не за конфесійною, а за національною ознакою. Бо ж православними були і ті, і інші. А мова йшла про здобуття українцями духовної незалежності від Москви. Але не тільки.

Величний храм у центрі міста, по вінця набитий сріблом-золотом, був ще й вельми ласим матеріальним об’єктом. І перехід його від одного орендатора до іншого мав супроводжуватися цілою низкою формальностей, про які не писали ані віршів, ані фейлетонів. А от доноси та протоколи допитів — аж бігом!

Саме ці, досить специфічні документи, дозволили зазирнути за лаштунки скандалу. І побачити там… фантастичну картину дикої безгосподарності, варту найсмішнішої комедії. Коли б не знати, що мова йде про 1922-ий — рік страшного голоду і гучної кампанії з вилучення церковних цінностей.

Перше Богослужіння українською мовою відбулося у Миколаївському соборі 17 березня. А вже за два тижні туди заявилися суворі товариші з відповідними мандатами: поділіться, святі отці, «презренным металлом»! Бо ж трудящі Великоросії голодують.

Вид на собор з Миколаївської вулиці (тепер — Короленка).

Вид на собор з Миколаївської вулиці (тепер — Короленка).

Собор був першим православним храмом Харкова, який відвідала комісія з вилучення. Тому всю процедуру допитлива преса описала вельми докладно. Назвали поіменно і членів комісії, і представників релігійної громади, які спостерігали за їхніми діями.

Прискіпливий «Пролетарий» ретельно перерахував всі забрані речі і вказав їхню загальну вагу. Дякуючи газеті, знаємо, наприклад, що один з десяти срібних хрестів, вилучених 1 квітня у Миколаївському соборі, врятував від переплавки мистецтвознавець Стефан Таранушенко, визнавши його музейною цінністю.

Та є підозра, що «Пролетарий» злукавив. Або ж був свідомо введений в оману членами комісії, коли зазначив, що під час вилучення віруючі пред’явили дореволюційну інвентарну книгу. Так, як того і вимагала сувора інструкція, затверджена Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом.

Трибунальські документи говорять дещо інше: опис церковного майна був «свіженьким», складеним у травні 1921 року. Але ВУЦВК геть не даремно вимагав «до 1917-го»! Бо ж ні для кого не становило секрету, що під час кривавої колотнечі та зміни влад у 1918-1920 роках, значна частина цінностей була втрачена. А більшовики дуже хотіли мати повний перелік того багатства, яке вони ж оголосили всенародною власністю. В ідеалі — ще й дізнатися, до чиїх рук поприлипали коштовності. Тому долею старого опису зацікавилися слідчі.

Щоб уявити, які цінності могли в ньому фігурувати, наведемо офіційні дані, що стосуються одного лише Миколаївського собору. 1 квітня 1922 року з нього винесли 59 фунтів і 13 золотників срібних виробів. 3 квітня — ще 53 фунти, 52 золотника. На загал — більше 46 кг срібла за два дні роботи.

Здавалося б, можна на цьому й заспокоїтися. Враховуючи, скільки ще церков мала обійти комісія у Харкові. Серед яких були, до речі, і значно багатші. Але саме за Миколаївський собор Радянська влада вчепилася хваткою розлюченого бульдога.

Саме з цим мандатом товариш Анохін трусив Миколаївський собор. Разом з Востровим, який його підписав

Саме з цим мандатом товариш Анохін трусив Миколаївський собор. Разом з Востровим, який його підписав

Належність його до автокефальної церкви, яку вважали «петлюрівською», здається, не грала тут жодної ролі. Причина посиленої уваги була не політичною – суто матеріальною. 3 квітня 1922 року до Харківського ДПУ надійшов донос: в соборі зберігалися, а, може, зберігаються й зараз казкові багатства. А ви знайшли лише жалюгідні крихти!

Невідомий сексот стверджував, що «до занятия Украинцами Николаевской церкви, в том месте, где находится масло и свечи» церковний староста Антон Стрельников (насправді – Скринник) ховав «7 штук икон золотых весом больше пуда чистого золота». Тобто, 16 кілограмів благородного металу!

Крім того, залишаючи посаду, Стрельников-Скринник, начебто, прихопив з собою два золотих хрести, загальною вагою 10 фунтів. До того ж, оздоблені коштовними перлинами. Але дещо залишилося й «Украинцам»: «В Николаевской церкви есть еще касса с золотом и серебром, но в каком месте, неизвестно».

Можливо, з огляду на явну фантастичність, цій інформації геть не відразу «дали хід». Тим більше, що донос мав ще й політичну складову. Попереднього, «тихонівського» старосту Миколаївської церкви (власне, собором вона стала вже за автокефалістів), стурбований сексот називав «шпионом и агитатором белых». Очевидно, спочатку перевіряли це.

А 6 червня слідчий революційного трибуналу Розанов звернувся з запитом до ліквідаційного підвідділу губ’юсту. Оскільки саме ця установа займалася обліком церковного майна та передачею його в оренду релігійним громадам.

Трибуналіст вимагав конкретних відповідей на цілу низку питань: чи приймав підвідділ від церковного причту дореволюційний опис? Коли так, то де він зараз знаходиться? А коли ні, то хто і за якими документами передавав гори різного добра від одного орендатора іншому? Чи не сталося так, що стару інвентарну книгу віддали автокефалістам разом з усім іншим майном?

Губ’юст відповів трибуналу, що дореволюційний опис, звісно ж, був. І згідно з ним «тихонівці» здавали, а українці приймали церковне добро. І опис той — живий-живісінький, зберігається серед справ ліквідаційного підвідділу. Начебто. Бо знайти його не змогли.

30 червня слідчий Розанов викликав на допит настоятеля отця Леонтія Юнакова. Той прочитав йому коротку лекцію про демократичний принцип управління автокефальною церквою. З якої витікало, що священник і не повинен перейматися описом. Бо усіма справами відає виборна церковна рада та її голова.

Допитали голову, Демида Хмельницького. Той сказав, що бачив лише новий опис. А де знаходиться стара інвентарна книга, повинен знати попередній, «тихонівський» настоятель, протоієрей Тимофій Буткевич.

Протоієрей Тимофій Буткевич

Протоієрей Тимофій Буткевич

17 липня Розанов викликав отця Тимофія. Від якого, врешті-решт, почув хоч щось конкретне: інвентарна книга, розпочата року Божого 1848-го, в церкві, дійсно, була. А от де поділася, не знав і він. Бо здавав майно інший священник, отець Максим Гришин.

Словам Буткевича можна було вірити. Не аби хто — солідна особа імперського масштабу, колишній член Державної Ради, ідейний лідер російського чорносотенства. До того ж такий, що вже мав сумний досвід спілкування з ЧК.

Свідчення отця Тимофія не тільки підтвердив, а й суттєво доповнив отець Максим. Сказав, що стару інвентарну книгу, розпочату у 1848 році, разом з усім іншим майном він передав автокефалістам.

Коло замкнулося. Автокефалісти вважали, що опис у «тихонівців», «тихонівці» ж казали, що він у автокефалістів. А підвідділ губ’юсту, який мав би знати його точне місцезнаходження, нічим допомогти не міг.

За таких умов слідчий Розанов вдався до нетрадиційного кроку: звів принципових ворогів в одну пошукову команду. І разом з нею 28 липня 1922 року взявся перетрушувати соборну канцелярію. А потім ще й до дзвіниці зазирнув, «где хранился всякий церковный лом».

Миколаївський собор підірвано. Залишилося розібрати. Не раніше 1930 року

Миколаївський собор підірвано. Залишилося розібрати. Не раніше 1930 року

Допитлива п’ятірка (двоє автокефалістів, двоє «тихонівців» плюс трибуналіст) спільними зусиллями зробила… наукове відкриття. Ну, майже. Знайшла серед усілякого непотребу не просто стару, а суперстарющу інвентарну книгу: останній запис у ній був датований 1826 роком!

В процесі пошуків виявилося також, що до нового опису чомусь не потрапила солідна церковна бібліотека. Тобто взагалі. Жодної книжки! Хоча серед них були й такі, що мали не лише духовну, а й серйозну матеріальну цінність.

Представник губернського відділу юстиції, який контролював процес передачі майна від «тихонівців» до автокефалістів, притомних пояснень цьому прикрому фактові надати не зміг.

А от опис, розпочатий у 1848-му, так і не знайшовся. Не вдалося, на жаль, відшукати і «оргвисновків», які мали б бути зроблені з цієї детективної історії. Бо трибунальська справа виявилася обірваною.

Знаємо лишень, що остаточний підсумок давній суперечці за Миколаївський собор Радянська влада підвела у 1930 році.

Яким саме чином, дивіться на фото…

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.