Власне, назва особисто для мене була єдиним «проблемним» питанням сприйняття, адже логічнішим було б назвати книгу за основною проблемою – «Тіло і душа». Можливо, така назва здалась авторові занадто банальною, адже сам текст засвідчує безумовно оригінальний талант молодого письменника, котрому вдалося подати власну інтерпретацію «вічної» теми в блискучій художній формі і без жодного ригоризму.
«Тіло і доля» – рідкісний випадок в сучасній українській літературі, коли окремі частини твору дійсно пов’язані між собою, тому якщо вже склалася традиція називати романом своєрідні «романи в оповіданнях», то щодо книги Антиповича можна зробити це з повним правом. І цей зв’язок не обмежується повторюваністю персонажів – усі частини тексту витворюють нерозривну єдність і доносять читачеві спільний меседж.
Сюжетно-композиційна єдність сполучається із дуже легким стилем і естетичним смаком, незважаючи на наявність досить натуралістичних описів. Автор пише про тіло – але навіть коли йдеться про колишнього чемпіона з бодібілдінгу, котрий відтинає собі ноги власноруч (оповідання «Ампутант»), оповідь не справляє враження «чорнухи» і «расчлєньонкі»; про тіло – але навіть зображення статевого акту, котре завершує книгу (оповідання «Ууумф») і напевно якихось «ревнителів моралі» все-таки турбуватиме, позбавлене дешевих прийомчиків на кшталт стікаючого соку бажання і фуг на прутні :). Причина проста – в поетиці «Тіла і долі» художня форма не становить самоцілі, а повністю вмотивована ідейним змістом.
Стрижнем сюжетів оповідань Антиповича і основною ідеєю книги є вже згадувана вище відмова – рішучий крок, який роблять персонажі в пошуках власної цілісності, чи то «душі». Всі вони відмовляються від традиційних суспільних норм і цінностей, будучи цілком «благополучними» членами соціуму. «Я був старшим технологом на виробництві, – розповідає персонаж новели «Без душі» на прізвисько Декарт. – Мав гроші, валяв на койку секретарок, по суботам розважався великим тенісом. Високий, нахабний, спортивний, сліпий» (с. 8). Останній прикметник вжитий тут невипадково – «стандартній» сліпоті протиставляється момент «прозріння», коли персонаж розуміє, що він «стерво цього світу», тіло без душі.
За стандартними мірками, Декарт божеволіє – лишаючи свою уявну «душу» в стінах облаштованої квартири, він стає проводирем бомжів (алюзія з образом Мойсея реалізується в жорстокий спосіб – персонаж по черзі вбиває «підопічних», вважаючи їх ворогами душі). Свою «втечу від світу» Декарт розцінює як подвиг, акт врятування слабкої душі більш витривалим тілом: «До тіла не липне гріх. А душа слабка, боїться душа, спокушається, брудниться. Їй нестерпні шляхи тіла. Їй не пройти їх нізащо! Я – тіло. Убережу її. Врятую» (с. 15). Власне, тут автор вустами свого юродивого персонажа розкриває провідну християнську ідею про те, що в боротьбі з гріхом тіло є і ворогом-спокусником, і помічником (порівняймо, як говорить про тіло св. Йоан Ліствичник (VII ст.): «Воно – мій помічник і мій ворог, мій дорадник і мій суперник, мій захисник і мій кат… Як я можу полишити його, якщо я прив’язаний до нього назавжди? Як я можу втекти від нього, коли воно зросло разом зі мною?.. Я обіймаю його. І відвертаюся від нього»).
Отож, добровільне «бомжацтво» Декарта – своєрідна спроба аскези, боротьби зі спокусами душі шляхом обмеження задоволення для тіла. Останнє ж є засадничим принципом існування сучасного суспільства, проти чого в мазохістський спосіб протестує Ріхард Штоц, персонаж новели з детективним сюжетом «Ампутант»: «Я по частинах… по частинах себе віддавав… щоб привернути увагу… Тіло не можна возвеличувати! Вся теперішня цивілізація заснована на звеличенні тіла… М’ясо біцепсів і сало цицьок… Я зупинив! Тушу свою гидку вкоротив… переміг її» (с. 63). Усвідомлення себе «насосом», котрий щодня накачується протеїнами і тестостероном, а не образом і подобою Бога, безумовно, спричиняє психічний злам Штоца, котрий свідомо викидає себе поза межі суспільства, на догоду котрому служив усе своє життя. Подібне «прозріння» переживає й персонаж новели «Автопортрет слонихи Боні» – типовий «новий рускій», чи то українець, котрий, прагнучи екзотичного полювання на слонів, знищує тварину, і його смерть є ніби спокутою за цей вчинок: злочин проти душі карається загибеллю тіла.
Торжество марґіналів, котрі відкинули суспільні цінності, показане в новелі «Магда, невіста класика» – іронічній стилізації під реп, котра страшенно нагадує «нищенські вірші», поширені в українському фольклорі кілька століть тому. Спільність із фольклором підкреслює й казковий фінал розповіді про Магду, котра присвятила своє життя коханню до давно померлого Класика. Коли власний син, власник фабрики ковбаси, нацьковує на свою стару і потворну матір, котра з’їхала з глузду, суспільство в особі катюг-ментюг, які хочуть закрити музей, Класик піднімається з домовини, щоб урятувати кохану: «І провалиться попід музеєм земля, і невістка Класика (для нас – незграбне теля, а для нього – миліша за квітку) западеться туди із коханим разом, востаннє вдихнувши музейний озон і видихнувши таке, що не видихне й бомж напідпитку» (с. 143).
Очевидно, що до «роману з землею» героїню спонукала в першу чергу її невідповідність суспільству, в якому вона жила, а також брак розуміння від найближчих людей, поступове відчуження, що характеризує людські взаємини в цілому. Тому цілком природно в новелі «Матрьошка», присвяченій ніжній дружбі між зеком та його охоронцем, з’являється популярний романтичний образ «світ-тюрма». Різниця між «тут» і «там» стирається: «Я ходив туда раньше – за стєну, – говорить наглядач Свиня. – Жив там. Но мені там все хуже і хуже. Все якесь не мойо. Кругом люді. А по суті – така ж тюряга, токо чужа. …Так у чому ж разніца? Ми всі – в матрьошкє. У когось вона побільше, у когось поменше» (с. 86). Саме тому інший персонаж новели – вбивця Плакса – так поспішає повернутись до в’язниці, де йому більш комфортно з єдиним другом: «Там тоже стало скучно. Скучно і страшно… Всюду врагі… Даже друззя хочуть мене трахнуть. Це в переносном смислє, канєшно. Но хто його зна…» (с. 96).
Відчуженість, самотність, страх – ті найпоширеніші екзистенційні стани, котрі прагне подолати сучасна людина, часто навпомацки, емпіричним шляхом, помиляючись і падаючи, як персонажі заключної новели «Ууумф». У нічній розмові пари переплелись і показна бравада власним егоїзмом (атеїзмом, цинізмом, гедонізмом тощо), і боязка «перевірка на надійність»:
«– Ти кажеш, що любиш…
– Люблю…
– А любив би мене без ніг?» (с. 150)
Жодних остаточних висновків персонажі, ясна річ, не доходять, проте фінальне «…Якби не наші тіла, як би ми пролежали в ліжку цілу ніч?..
– І як би ми трималися за руки?..
– Окей… Ну йди сюди…
– Ууумф! Ууумф! Ууумф!
– …» (с. 158) доносить у своєрідний спосіб інтерпретовану думку про те, що створена в єдності душі і тіла людина саме через цю єдність мусить шукати шлях до свого Творця.
PS. Попереджаючи гнівні вигуки «шо ж тепер, усім піти в бомжі (відпилювати собі ноги, сісти у в’язницю)?!!» скажу лишень, що книга Антиповича не є керівництвом до дії :). Автор змальовує нетипові ситуації, котрі дратують, обурюють, але разом з тим провокують думку читача, котрий ні-ні та й задумається про душу... Десь між переглядом чемпіонату з бодібілдінгу і сексом :).
Тарас Антипович. Тіло і доля. – К.: Факт, 2008.
Автор: Тетяна Трофименко
