Більшість текстів збірки становлять собою замальовки в постмодерністському дусі – засновані на грі сенсами, номінаціями, алюзіями: «я чекатиму і дочекаюся. я каюся, але прийми мене, прийомна моя мати. я кай, bitch. ґерла моя ґерда. чисто мило. урок пройдено. утроба, число. тепер відкрий в мені свої ворота. сни, які сняться кішкам. ти вінець творіння. у тебе є я. я створив тебе. я» (с. 199). І це ще досить життєрадісний філософський уривок – в інших текстах ми подибуємо розчленовані трупи, здеформовані голови, шматки скальпів і щелеп, виламані кістки та інше, покликане переконати в глибокій трагічності витвореного автором світу – в якому реальність відходить на задній план, поступаючись місцем містиці. Це стосується й визнаного «шедевру» Жураківського – новели «Чорна година», в якій цілком реальний вуйцьо Ромко, який приїхав до родичів із Канади, провалився в цілком реальний дерев’яний сільський туалет. «Насправді це не туалет, а телепортаційна кабіна. Лише я один знаю про це. Усі інші там лише випорожнюються» (с. 150), – підкреслює автор.
Отож, певна доля іронії у текстах Жураківського справді присутня, що дозволяє розглядати центральний для збірки роман «Сателіти» як двоплановий твір. З одного боку, роман буде цікавим для шанувальників фантастики та фентезі. З іншого боку – постійні алюзії з «Аліси» Льюїса Керрола та натяки на сучасну політичну ситуацію в Україні залишають чітке враження пародії чи то «стьобу» автора над поетикою жанру, що, безперечно, стирає межу між іронічним і трагічним.
Головний персонаж повісті на ім’я Орцо (хоча в кінці виявиться, що зовсім він і не Орцо, а Орест Серафим Ягель, регіональний абізор неоґностичної конфесії Спектакулярів, котрий помер від надвисокої дози препарату Еnavryl М). Очевидно, все, що включає основна оповідь – це мандрівка Орцо паралельним світом чи то світом його передсмертних марень. В принципі, він непогано розважився на прощання, оскільки, прийшовши до тями в родинному склепі, негайно провалився… в Країну чудес, де з подивом виявив, що він тепер не чоловік, а… Аліса. Тобто дівчина. Тобто Ліна: «Через кілька секунд дівчина, немов підкошена, впала попід гриб, гола до пояса, у чоловічих штанах і з приладом нічного бачення на голові» (с. 49).
У цілому Орцо (тобто Ліна) робить усе, що робила свого часу Аліса: плаває, росте, зменшується, кусає з одного боку і з іншого, бере участь у божевільному чаюванні тощо. А попутно знайомиться із жінкою з символічним ім’ям Юлія, котра відкриває Ліні її високу місію – стати Королевою Ріки й оновити Живий Образ. Зрозуміло, що там, де до справи беруться дві жінки, невдачі бути не може: «Юлія проникала в Ліну руками, язиком, думкою і довгастим рожевим скіпетром із теплої пульсуючої, немов зародок тіла, матерії» (с. 57), звершуючи таким чином посвячення в Королеви. Щоправда, пізніше виявляється, що Юля була заодно з вампірами: «Юлю, що ти коїш?.. Не входь із ними в коаліцію!!! …І тоді Юля схопила ту дівку і легко, начебто ненароком зламала їй шию у звірському укусі-поцілунку, а тоді витягла її тіло нагору, на сцену, і там, на очах у оскаженілих відвідувачів, випила з неї більшу частину крові» (с. 105). Звідси висновок: сови, тобто жінки, не те, чим вони здаються :).
Звертають на себе увагу й містифіковані характеристики України – псевдо-реальної, про яку розповідає Орцо Статичним Олігархам: «Моя країна знаходиться в центрі материка, котрий зветься Лавразія. …Там є кургани і є трипільські поховання. …Живих серед людей небагато. … Більша частина флори і фауни міститься в Червоних Каталогах. Голуби гидять на Міцкевича. Клімат над помірний, із схильністю до екофриквентності…» (с. 36). Інша іпостась України – край циклопі?гОцулів, для яких Ліна оновлювала Живий Образ і які презентували їй… чарівну Солонину (вищий ступінь сакралізації національних цінностей J): «Країна, її країна, виглядала казково. …Дим із коминів маленьких, наче іграшкових будиночків. …Квіти у волоссі дівчат, їх сором’язливі і водночас лукаві посмішки, стримані і дещо таємничі посмішки чоловіків. … вірні собаки, суворі. Але грайливі. Великі і ліниві пухнасті коти, наче живі подушки. …Святі і щасливі діти із піднятими вгору головами…» (с. 70).
І можливо, ця розмова, від якої нам не відкрутитись, не така вже й фатальна?..
Андрій Жураківський. Сателіти. – Харків: Фоліо, 2008.
Автор: Тетяна Трофименко