Web Analytics

MediaPost on-line. Лілу після тебе, або Вів’єн після Лілу

Я знаю багато поетів, котрі рано чи пізно починають писати прозу. Прозаїки, напевно, теж пишуть вірші, але нікому їх не показують :). Проза поетів незвичайна. Вона тим краща, чим коротша. Тоді її можна назвати поезією в прозі чи малюнком у прозі – так званий ескіз, або шкіц. Збірка подібних синтетичних замальовок – книга «Лілу після тебе» відомої поетки й «зачинательки» жанру відеопоезії в сучасній українській літературі Катерини Бабкіної. На обкладинці книги жива дівчинка цілує гіпсового хлопчика, але він від цього не оживає, всупереч казковим законам…

Жіночі образи у книзі більш живі й реальні, аніж чоловічі. Авторка майстерно володіє словом і вміє передати зоровий образ чи відчуття вербально: «Ірка, моя пісочна фантазія, розкидані берегом неіснуючого моря червоні сандалії, найзасмагліша смужка шкіри між лопатками. Ірка, шелест сухої трави, відблиски гострого скла між дрібних камінців… Ірка, розбитий великий рот, синці на крихких зап’ястях. Десь на обрії, відображений в розпеченому повітрі, догори ногами проходить велетенський караван, понурі верблюди топчуть хмари розплющеними копитами. Караван вигадала Ірка» (с. 87).

Компактність описів і портретних характеристик, безумовно, притаманна перш за все ліричному жанру, робить короткі шкіци зі збірки справді стилістично довершеними. Можна сказати, що кожен із цих ескізів сприймається як одна цілісна картинка. Чого не скажеш про текст, котрий дав назву книжці, – повість «Лілу після тебе».

Так, так, я знову про сюжет… Його, як і несподіваного фіналу, бракує шкіцам, щоб називатись новелами, і розтягнутому на 64 сторінки ескізові – щоб називатись повістю. Безперечно, на цих 64-х сторінках відбуваються якісь події, але невиразні і мляві, тоді як відчуття цілісності і зображальний ефект уже порушені…

Чоловічі образи, повторюсь, прописані невиразно. Діма, Меркурій, Мікі з Америки, Маркіян, котрий колекціонує меблі, – це, напевно, якраз і є ті гіпсові хлопчики, один із яких зображений на обкладинці: авторка безсистемно заповнила ними текстовий простір, хоча могла без особливих змістових утрат відставити десь до комірчини…

Правда, в кількох моментах тексту підкреслено, що для гармонійного функціонування світобудови головних персонажів має бути троє, і один із них – він: «Тепер все на своїх місцях: … ми і Надя; я, ти і Лілу» (с. 64); «що ми могли б зробити тоді? Залишитися втрьох у цьому озерному світі, ми б обоє по черзі пестили її прозору шкіру і їли стиглі черешні з її вузьких долонь…» тощо («Вів’єн, несподівана дівчинка», с. 75). Однак це ідеальне de trois виявляється нездійсненним через домінуючий мотив утрати, зникнення, який робить замальовки Бабкіної дещо однотипними. Так, із трикутника «я, ти і Лілу» зникає Лілу, а з трикутника «ми і Надя» – Надя. Це якщо вони взагалі існують: «Іноді я довго думаю над тим, чи існує Надя насправді. … Коли є Надя, мене майже немає» (с. 35-37). Більше того, з трикутника «ми і Вів’єн» зникає спочатку Вів’єн («ми шукали її в нескінченних коридорах, ми намагалися прочитати її сліди на дрібному піску, ми гукали її, тривожачи цей нескінченний дім, але ніхто не почув нас» (с. 74)), а потім і він: «Я вийшла з машини посеред міста і більше ніколи не бачила тебе» (с. 75).

Отож, приреченим виявляється не тільки екзотичний трикутник, а й традиційна «пара». Особливо коли її маскулінний компонент представлений гіпсовим хлопчиком: «У нього не було імені… Був дощ і пліснявий туманець, знаєш, так буває, він сказав, прощавай, Коро, чи щось на кшталт того, і розчинився у тому тумані» («Голуби звідти», с. 98-99). Утім, жіночі образи теж затримуються не надовго: «Я довго бігаю містом, навіть там, де ми з Іркою ніколи не були, але Ірки немає. Її дім замкнений, її сад висох. І що я можу?» (с. 94).

Безпорадність ліричної героїні, котра залишається сама, наштовхує на думку, що всі ці жінки з екзотичними для наших широт іменами і дві з неекзотичними є метафорою «другого Я» чи «пошуку себе»: «В загальній метушні, серед води й натовпу Лілу поїхала з міста в білому трейлері… Я відчувала, що вже точно ніколи її не побачу і тому не зможу стати такою ж, як вона» (с. 62). Намагання знайти себе через когось іншого і постійне «вислизання» цього іншого, з одного боку, спричиняє певний психологічний дискомфорт: «Анно, Анно, як же я житиму без тебе колись, що ж нам тоді залишається сьогодні, окрім цієї холодної ночі, вологи і передчуття дотику?» («Господня Анна», с. 115). З іншого боку, в химерному світі прози Бабкіної втрати не стають фатальними, адже завжди можлива «підстановка» нового персонажа – квінтесенції духовних пошуків ліричної героїні. Заміни відбуваються легко, як легким, проникним є простір тексту в цілому, символом чого стають «ключі до всіх осель», котрі вдається при бажанні виготовити («До всіх осель», с. 83).

Грубо кажучи, Лілу поїхала – з’явиться нова Лілу, нова Вів’єн, Берта, Беата, Домініка, Євангеліна (див. с. 11) або навіть Карл Симон, чого там (у тому, що авторка не має гендерних упереджень, ви, я думаю, вже переконались :): «Вітаючись з іншими, …ми пробиралися до нього, за знову свій столик. Це мав бути наш новий Карл Симон. Все ставало на свої місця» («Карл Симон», с. 107).

Катерина Бабкіна. Лілу після тебе. – К.: Факт, 2008.

Автор: Тетяна Трофименко