Але потім я згадала, що все-таки свого часу, в юності, не просто читала, а зачитувалася одним романом «про політику» – твором американського письменника Генрі Адамса «Демократія» (1880). Звісно, я читала його не тому, що мене цікавили подробиці формування американської демократії, а тому, що в ньому була любовна інтрига, і це давало підстави думати, що подібні твори можуть бути не безнадійними :).
Зрозуміло, що названі романи об’єднує дуже мало – хіба що розповідь про становлення демократії як державного ладу і брудні ігри довкола цього процесу. Можливо, це доля всіх демократій, які робляться простими хлопцями з дикого Заходу чи в українському варіанті тими Іванами, котрим удалося вибитись у пани: «Якщо поглянути на українських політиків, то левову частку серед них складають саме вони – колишні сільські хлопці. Половина з них так і залишилася простими сільськими хлопцями, у яких поєднується дивним чином сентиментальна співучість і селянський прагматизм, а друга частина «запаніла», виправдовуючи мудру народну приказку – «бійся не того пана, що з пана, а того пана, що з Івана» (с. 25).
Ну, власне, на цьому збіги закінчуються :). Персонаж роману Генрі Адамса, сенатор Реткліфф, простий донецький, перепрошую, іллінойський парубок, не гребує засобами у політичній кар’єрі, і навіть зусилля вишуканої жінки не можуть зробити з нього щось більш «обтесане» чи взагалі придатне до співіснування у суспільстві. Натомість Георгій Липинський, той самий еґоїст, про якого пише українська письменниця, – безсумнівно найелегантніший і найпорядніший депутат на всю Верховну Раду. Він усвідомлює, що система довкола нього прогнила, однак у власній діяльності намагається не забруднитись, що досить складно, коли ти депутат і власник адвокатської контори, а колеги-політики вважають тебе чистоплюєм у білих рукавичках…
Крім цього, сказати б, зовнішнього аспекту, в романі описано й внутрішній бік характеру Липинського – його снобізм, зацикленість на собі, невміння ладнати з жінками, маніакальну схильність до чистоти й порядку. Авторка змальовує досить життєвий образ «вовка-самітника», «старого парубка», п’ята частина квартири якого віддана під гардеробну й який не терпить втручання у свій особистий світ і порушення заведеного ним ладу. Однак це все до пори до часу, здогадується допитливий читач, бо справжнє кохання здатне перетворити найзапеклішого самітника на віддану й люблячу істоту :).
І це кохання зустрічається на шляху Липинського, а до сюжетної лінії вплітаються завдяки йому оригінальні, але, як на мене, найбільш уразливі національні мотиви, покликані дати відповідь на питання, хто ж насправді є українською елітою…
Власне, вже на початку твору ми довідуємось, що змалечку Липинському прищеплювали уявлення про його аристократичне (читай – козацьке) походження, справу гонору, голос крові, ну й решту снобістських штучок. «Ми, звичайно, не Ханенки і не Скоропадські…, але гонор свій маємо» (с. 57), – повчала мати Георгія, коли той зопалу хотів одружитись із «нерівнею». Не дивно, що планка для ідеальної жінки у Липинського була дуже завищена – як для пересічних громадянок України пострадянської доби. Проте знайшлася особа, безперечно, аристократичного походження, спадкоємиця роду Ханенків, безробітна вчителька математики і за сумісництвом натхненниця підпільної організації націонал-боротьбистів, котра не лише відповідала високим вимогам Георгія, а й перевершувала їх.
Марина Гримич не шкодує сиропу для тих сторінок, на яких описує вражаючі збіги і неймовірні риси характеру, котрі відкриває у своїй коханій головний персонаж. Вона є справжньою гордою аристократкою; в неї маленькі ручки, і чай вона п’є, вишукано відставивши вбік мізинчик; вона вміє зі смаком одягатися, вільно говорити англійською, почувати себе невимушено в дипломатичному товаристві, розбирається у винах і віртуозно запалює гавайську сигару: «Її стовпчики попелу були високими і пружними» (с. 98). З сексом в ідеалу також усе в порядку :). Ледь не забула – ідеал має «красивое, а главное редкое» (с) ім’я Євдокія, що в аристократичному середовищі означає зовсім не Дуся, а – Єва. Концепт першої жінки використано вповні: перша жінка, котра сама не кинулась на шию, перша жінка, котра щиро покохала, перша жінка, котра поділяє твої думки й прагнення…
Хоча перепрошую - з останнім пунктом не все так гладко, адже стратегія анархістської організації, до котрої належить Єва, полягає у винищенні «недостойних» політиків, які гальмують розвій нації і призводять державу до руїни. Недостойність полягає, зокрема, й у тому, що ці політики – нувориші, «пани з Іванів», тоді як до боротьбистської спілки належать виключно нащадки національної аристократії – Ханенки, Велички, Вишневецькі, Браницькі, Орлики, котрі лише й здатні стояти на чолі держави… І якщо екзальтована Єва щиро поділяє всі ці сумнівні забобони, усвідомлюючи їх фатальну роль у стосунках із Георгієм («…Мене спокусив Змій під назвою анархізм, а я спокусила тебе. І Ми обоє постраждаємо за це і впадемо з високої гори донизу…» (с. 175)), то Липинський часом слухається здорового глузду, запитуючи: «Невже ти не розумієш що українська еліта – це міф? Українці – сільська нація, яка ненавиділа тих, хто виділявся із загальної маси. В нас не було королів, царів, лордів, баронів і графів! А князі були не українцями. … Вишневецькі, Браницькі і… хто там іще! А гетьмани, тобто ті, хто себе називав ними, - це в основному звичайні сільські хлопці, які виявилися прудкішими і хитрішими від інших звичайних сільських хлопців і зробилися «панами з Іванів» (с. 258).
Таким чином, коло української історії замикається… А перспектива стосунків вирішується в той момент, коли кохана жінка… пропонує Георгієві очолити підпільну організацію. Досить драматично й незвичайно. Що не кажи, а Марині Гримич вдалося ввести в обіг не зовсім характерні для сучасної української літератури місця дії (і це не тільки кулуари Верховної Ради), а також значно «оживити» любовною колізією роман про політику :).
Марина Гримич. Еґоїст. – К.: Дуліби, 2006.
Автор: Тетяна Трофименко
