Web Analytics

MediaPost on-line. П’ятеро наречених і Гагарін

Ви вигадували в дитинстві неіснуючі міста з неіснуючими людьми? У мене була ціла уявна країна – Забобров’я. Країна називалась так тому, що розташовувалась за бобрами. Бобри жили в болотах, а в країні жили Лідка й Ванька. Про них я могла розповідати годинами. Особливо медсестрі, яка мала робити мені щеплення, і з цією метою намагалась відволікти розмовами. Закінчувалось переважно тим, що медсестра забувала, хто кого відволікає :).

Сучасні українські письменники, вірогідно, в силу власної молодості використовують у своїх творах такий же творчий метод. Але досить часто це не захоплює, а викликає лише знизування плечима. Покликана створити альтернативну реальність і довести, ніби «насправді все інакше», серія «Поза фокусом» видавництва «Факт» об’єднує кілька таких творів. Повість Артема Чеха «Киня» несподівано виділяється на тлі інших текстів серії, бо… не претендує на серйозність.

Повість уся від першого до останнього слова – стьоб. Не скажу, щоб високоталановитий, але принаймні твір відзначається стилістичною єдністю. Інший сюрприз - у творі є сюжет. Це наштовхує на думку, що хоча представники сучукрліту й не вміють знаходити сюжетів у реальному житті, то вигадувати принаймні декому з них іще вдається…

Сюжет, правда, дуже банальний, і якщо я вам його перекажу, читати буде практично нічого… Але я все одно перекажу :).
Отож, головний герой повісті на ім’я Киня, на прізвище Хо (не наштовхує на спогад про твір Коцюбинського? :)) приїздить до загадкового міста, в якому мешкають п’ятеро жінок – реальних, одна Алевтина, якої насправді не існує, та Юрій Гагарін, який час від часу пролітає мимо і розмахує хустинкою.

Ті, хто, уявивши в одному місті п’ятьох жінок і одного мужика («худорлявого… з блідим обличчям та добрими глибокими очима» (с.5), найперше подумали про банальний груповий секс, глибоко помилились :). Більш утаємниченим, звичайно, стало ясно, що, потрапивши у напівпорожнє загадкове (читай: інфернальне) місто, персонаж (Киня) мусить змінити статус, обравши одну із запропонованих «наречених». Власне, він якраз про це і мріє: власний дім, дружина, діти…

Від самого початку Киня обирає не відверто сексуально привабливу Алісу, а загадкову циганку Галю (попереджаю: всі персонажі цієї повісті не… ну, не важливо, а загадкові, всі вони постійно говорять неправду, плетуть тенета інтриг і таємниць – не вірте жодному їх слову, насправді все інакше :)).

Однак він єдиний чоловік, і тому всі жінки спочатку його люблять («Я просто хочу сказати Вам, пане Киню, Сину Божий, що кохаю Вас понад усе на цьому світі, тому що Ви той мужчина, який приніс у наше місто хоча б краплинку світла… Чи можете Ви мене зганьбити, змусити їсти Ваше, пане Киню, лайно?» (с. 33) – пише в любовному листі стара сексуально стурбована пані Ракушка). Однак коли на відверті пропозиції Киня відповідає відмовою, жінки… правильно, починають його ненавидіти («Панна Раїса постійно намагалась попасти пану Кині виделкою в око, а Зінаїда ліпила з горохового хліба маленькі сірі кульки та жбурляла їх у того самого пана Киню» (с. 44)). І Киня… знову правильно, улягає проханню пані Ракушки, а потім і Аліси, при цьому кохаючи Галю й навіть створивши із нею родину у власноруч збудованому будинку. Таке роздвоєння не може не спричинити внутрішньої кризи у свідомості Кині та краху взаємин між ним і Галею. Не витримавши випробовування спокусами (чи обставинами?), Киня, відповідно, втрачає шанс на зміну свого статусу і так і лишається вигнанцем і марґіналом, приреченим на безславну смерть…

Наприкінці повісті Киня вирішує покинути місто і Галю. На залізничній станції, де традиційно зав’язуються й розв’язуються вузли оповіді, він лишає жінку, котра зустрічає… Василя Васильціва. Він обіцяє її захистити, а натомість зраджує на кожному творчому вечорі. Розлучившись, Галя довго блукала містами та полями, аж доки врешті не «чкурнула до однієї з країн третього світу, де лікувала дітей, понівечених вибухами мін. Щастя їй прийшло тоді, коли трирічна угандійська дівчинка назвала її мамою» (с. 210).
Не менш несподівано описано подальшу долю решти персонажів, але цього я вам уже не розповім, адже буде нецікаво читати :).

До характеристики персонажів і способу відтворення подій додам іще, скажімо, те, що Киню змальовано в повісті як «доброго і порядного українця», в якому тече права кров, що в місті немає туалетів, але на вулиці пахне любистком, а небом пролітає Гагарін, вимахуючи носовою хустинкою і наспівуючи розпачливу пісню про зелений світлофор.
Чистий абсурд заради абсурду, відкриті можливості для відшукування інтертекстуальних цитацій і, як цілком щиро визнає автор на останній сторінці повісті, «байдуже, що все насправді не так, і взагалі, нічого я вам розповідати не збираюся, тому що я, власне, як і все це, не маю ніякого значення» (с.212).

Артем Чех. Киня. – Київ: Факт, 2007.

Автор: Тетяна Трофименко.