Чому діти не люблять своїх батьків? А батьки дітей? Чому між чоловіком і жінкою неможливі ті гармонійні стосунки, єдність душі і тіла, що прийнято називати коханням, а лише глухе протистояння, вічна війна, котра не закінчується нічиєю перемогою?
Зі збірки новел Оксани Луцишиної вимальовуються певні відповіді на ці питання.
Світ умовностей, обмежень і забобонів приписує людині певну роль, від котрої вона не може відмовитись, але в якій почуває себе некомфортно. Насправді ж всі ці ролі й обмеження – суцільна брехня: «Моя матір насправді дуже смішна жінка. Смішна, тому що ніколи за своє правдиве життя не сказала жодного слова правди. Смішна, тому що вважає себе оригінальною, будучи стереотипом» (с. 27). Матір героїні не може припустити, що дочка не бачить у ній того образу материнства, «який афішують у художніх творах і у щоденному спілкуванні, Материнства з великої букви, цього нескінченного патякання про жертовність і доброту материнського серця, у яке мені так само важко повірити, як і у марсіан» (с. 30).
Утім, новела «Довгий-довгий біг» не показує трагічного розв’язання конфлікту, на відміну від кількох інших творів збірки.
Шлюб без кохання, поміркований і дуже перспективний, так званий «за розрахунком», в новелі «Анатомія огиди» закінчується самогубством героїні, котра «не просто різала свої судини, але била ножем у приступах люті, шалено, із ненормальною силою, страшно…»: «Вранці встала як завжди, погодувала чоловіка сніданком, і він спокійний і щасливий, пішов читати свої лекції, а вона взяла і вдарила себе отак, і ударяла знову і знову…» (с. 38).
Ніхто не міг зрозуміти причини, чому молода 23-річна жінка, яка має щасливу родину, малу дитину й достойного чоловіка, покінчила з собою. Видимих причин для цього не було жодних – усі заздрили цій благополучній родині. Однак причини були – ті, про які розповідає у своїй сповіді сама героїня: фізична огида до чоловіка, за якого вона вийшла заміж тільки під пресом близьких («а мама каже ти чокнута, краще б заміж за нього вийшла, ще рік-два і перестарком вважатимуть»), дитина, якої вона не хотіла, комплекс вини перед чоловіком, котрий нібито робить так багато для неї, і неможливість адекватно відповісти на це: «Коли він розсуває мене, я завжди ховаю ступні під простирадло, щоб він не побачив, які пазурі виростають мені з пальців ніг» (с. 41).
Ви скажете, що шлюби без кохання залишились десь далеко, найближче – в ХІХ столітті? То пригадайте всі знайомі вам випадки дуже вдалих і обміркованих шлюбів «з розрахунку»…
Суспільство приписує певну модель поведінки для жінки – щаслива дружина, дбайлива матір… Але внутрішній спротив і дискомфорт зводять нанівець пафос цих фраз, коли немає головного – любові. «Рушивши до дверей, Віра втомлено склепила повіки, відчуваючи поштовхи всередині себе, і тоді ж спопало її пророче видіння, начебто вона стала притулком для велетенських ненажерливих гадів, які смокчуть її утробу», – так сприймає свою вагітність героїня новели «Дитя омріяне» Віра (с. 65). Ні мати, ні бабуся не можуть зрозуміти цієї огиди до вагітності, і лише в момент, коли Віра втрачає «омріяне» дитя, матір у «миттєвому прозрінні» розуміє якусь «неймовірну істину»: «Так ти просто не хочеш цієї дитини» (с. 66).
Здавалось би, як просто не робити того, чого не хочеш і що нав’язує тобі чужа система цінностей, і як неможливо це здійснювати у власному житті. Фактично жодній із героїнь збірки Луцишиної цього не вдалося, хоча далеко не всі вони легкодухі, покірні матерям і долі: «вампірчик із слов’янських земель» (новела «Анемони») сама кидає хлопця, аби припинити стосунки, котрі перестали бути гармонійними – і… ріже вени. Для неї це своєрідна ініціація: «Глупо – сидіти на краю ванни із негострим ножем, хотіти втяти себе і не могти. Повна імпотенція. Мій фалічний символ мені відмовив» (с. 98).
Змогти, довести свою спроможність на вчинок, на відмову, на власний шлях – це те єдине, на що здатна людина в цьому світі. У новелах Оксани Луцишиної на це здатні далеко не всі, але – лише жінки (неспроможність чоловіків демонструється багатьма образами – насамперед образом абсолютно інфантильного батька із початкової новели «Любий таточко»). Наприклад, Дара із новели «Цвіркун» – вродлива й сексуально приваблива жінка, котра живе з абсолютно позбавленим сексуального темпераменту чоловіком, котрий поступово перетворюється на… цвіркуна. Дивну істотку, маленьку дитинку, для якої Дара вибирає в крамниці іграшкові черевички. Матяш-цвіркун стає уособленням тієї ненародженої дитини, матір’ю якої Дара так ніколи й не стане, і – чоловічої інфантильності як явища.
Утім, не дуже розчулюйтесь, ця варіація на тему Івасика-Телесика має за своє підґрунтя поширене й закорінене в найглибших пластах ментальності уявлення про взаємини чоловіка й жінки: «Довіряти я тобі не можу, але забезпечувати буду (?), ото і всеньке спілкування, жінка – то міфічна зубаста вагіна, ворожа сила, що від неї найрозумнішим є ховатися подалі, ставати козаками, самураями і алкоголіками, і поводитися з нею так, наче вона матір не лише дітям, але й йому, чоловіку, він собі ввечері прийде додому, наче в якийсь безплатний готель, маленький хлопчик, попоїсть, спати ляже, і все. Все» (с. 54) (новела «Менада Магдалина»).
Звісно, чоловіки скажуть, що вони так не думають. А жінки – що їх чоловіки не такі. Але якщо чесно, не червоніючи? :)
Оксана Луцишина. Не червоніючи. – Київ: Факт, 2007.
Автор: Тетяна Трофименко.
