Хочеш знати, що є там на дні,
В потайній глибині?
Хробаки…
Кістяки
(Микола Вороний, «Гротески»)
Жанрова приналежність твору традиційно для сучукрліту невизначена. На титульному аркуші – це повість, на останній сторінці обкладинки – роман. Тобто дуже хочеться, щоб це був роман, але ж – noblesse oblige: раз уже ти критик попа, мусиш поп критикувать…
А тому текст «Електронного пластиліну» виразно розпадається на два пласти – власне розповідь і міркування автора щодо сучасного роману і прийомів його написання. Останніх більше. Спростовуючи тезу про смерть автора, Бриних, як то кажуть, пускає читача до своєї «письменницької лабораторії» (Микола Хвильовий, романтик-модерніст, також полюбляв це робити), нібито розкриваючи секрети творення текстів сучасної літератури: «У сучасному романі варто звертатися до читача. Я теж так робитиму, не переживайте. По-перше, це мобілізує увагу. Бо одна справа, коли ти читаєш якісь внутрішні монологи автора та його бесіди з вигаданими людьми, й зовсім інша, коли автор раптом дивиться тобі просто в очі й каже: не спи, радной» (с. 23).
У цілому міркування автора про сучасну літературу, зокрема роман, надзвичайно влучні: «Найбільша халепа – це присутність сюжету. В сучасному романі існує лише одна ще більша катастрофа – це відсутність сюжету» (с. 160). Або: «У назві кожного сучасного роману варто вживати такі слова: «клапті», «фрагменти», «уривки», «крихти» тощо» (с. 79). Або: «За що варто любити сучасний роман – то це за оптимізований обсяг. От хто змушує людей писати трактати на 500 сторінок? … Те, що можеш прочитати за один лише вечір, може зіпсувати тобі лише один вечір. Хіба це не дарунок чесного автора своїм чесним читачам? … Лапідарність – ось це ще одне слово, яке варто карбувати на свідомості до появи карбункулів» (с. 145-146).
У свою чергу, «Електронний пластилін» ідеально втілює всі підмічені автором на матеріалі сучасного роману риси. Сюжет у творі нібито й є, проте він, по-перше, губиться за розлогими розмірковуваннями, по-друге, фабула містить претензію на фантастичність і загадковість, а це тільки заплутує. Персонажі в «Пластиліні…» справді «плодяться», «іноді навіть не вітаються, приходять у текст, щоб виконати якусь ідіотську функцію» (с. 146), і видно, що автор не дає собі з цим ради, незважаючи на постійні обіцянки, покликані затримати увагу читача: «Вони ще переріжуть одне одному горлянки…, до нових зустрічей у прямому ефірі» (с. 147).
Отож на початку твору головних персонажів нібито чотири – дівчина Маша (вона ж Корова, вона ж Машулі – за аналогією до Амелі), Шарнір, Іван Гаккерель (у нього рожеві зуби) і Коля, котрий «часто уявляє, як ріже чиюсь плоть» (с. 4). Проте в такому складі персонажі показані нам дуже фрагментарно на 90-х сторінках повісті, коли вирушили в ліс і натрапили там на загадковий будинок, в якому, як хитро зауважує автор, за традиційним сценарієм фільму жахів, на цих бовдурів мали б чекати монстри, нечиста сила чи маніяки. Однак автор оригінальний і не використовує такого затяганого ходу. Він просто обриває розповідь на найцікавішому місці («Шарнір прохавав цей аргумент. Почухав жопу, поправив яйця і одійшов до найближчого дерева» (с. 100) – і повертається неї тільки наприкінці, коли читач уже й думати забув про якийсь будинок, а також хто така Корова, яка раптом із нього зникла…
Справа ускладнюється тим, що названі вище персонажі в тексті роздвоюються. Наприклад, Іван Гаккерель наприкінці повісті постає перед дезорієнтованим читачем як майор Гаків, а Коля, цілком у дусі своїх оригінальних уподобань, як хірург. Правда, в повісті є ще один Коля – Микола Панасович, але я не поручусь, що це той самий Коля… (Тільки тепер я зрозуміла, як складно було Алісі Селезньовій розібратись у Колях!!! Утім, в «Гостье из будущего» Коль було три, а в «Електронному пластиліні», здається, все-таки два, тому «Гостя…» дещо складніша, ніж «Пластилін…».)
Коля (той, котрий Панасович) мешкає на одному поверсі із… (ви тільки не лякайтесь) Марусею Чурай. Не повторюватиму зайвий раз тезу Франка про визначну роль цього образу в українській літературі, скажу лише, що в «Пластиліні…» Маруся Чурай – чоловік. Ну власне, протягом всього твору, вона (він?) чоловік і тільки наприкінці виявляється, що він (вона?) все-таки жінка, котра хотіла змінити стать…
Що курив аффтар, тобто чим же пояснити таке багатство перевтілень і роздвоєнь у тексті, запитаєте ви? Існуванням паралельної реальності, відповімо вам ми із автором (тут, наскільки я розумію, починається кібер-панк і лунають металічні акорди на баяні). Пластилін – він не даремно електронний, а автор – не даремно страшно розумний і грає в шахи :). У повісті присутні і системний код, і середовище CWH-49, і G-провайдер, а головне - небезпека системної ізоляції, яка загрожує фізичною смертю.
Не надихає? А як щодо того, коли, «потрапивши у новий сценарій під новим типом Чорного або Жовтого із вкрапленням, ти лише знаєш, що повинен шукати точку виходу?» (с. 228), адже «в усі часи було до біса людей, які точно передбачали, як незабаром просте, жовте із вкрапленнями проковтне світ». Очевидно, це фіолетове в крапинку, перепрошую Жовте із вкрапленнями, покликане символізувати жахіття технічного прогресу, коли «електронна маячня заради розваги перетвориться на таку реальність, яка просто випхне з нашої планети історичну метушню народів» (с. 230).
І буде всім непереливки, судячи з тих печальних трансформацій, котрих зазнають персонажі, які мали необережність влізти в матрицю, тобто, ще раз перепрошую, в Жовте із вкрапленнями: «Начальник Панасовича правою рукою притримував шкіру на чолі, яка все сповзала, оголюючи червону лобову кістку, а вказівним пальцем лівої руки по черзі тиснув на кров’янисто-білі овальчики… Нарешті праве око стало на своє місце і Самаров лише перевірив, чи легко натягується на нього повіка. З лівим стався маленький конфуз – воно провалилося і, очевидно, впало на дно черепа. …
– Коль, я прошу, підстав руки, отак, долонями, я зараз стану на голову, а ти лови, воно викотиться.
Самарове око було гаряче і доволі велике. Панасович перекидав його з долоні на долоню, наче печену картоплину, – кільки разів навіть хукнув на нього.
– Ти смотри, Коля, не з’їж, а то плохо буде» (с. 142-143).
Отака-от треш-культура, покликана вивести читача за рамки звичного. Експресіонізм у чистому вигляді. Для любителів рекомендую також сторінки 129-130, де жертвою Жовтого стає Вова Карлович і з’являється образ пластиліну як метафора суцільної деформації. М’які тканини, що пластиліново стікають по шиї, фонтани мозку у вигляді каші з недосмажених хробаків, густий жовтий дим та інші спецефекти дають добрий матеріал для студій над дискурсом модернізму в сучасній українській літературі.
Можна сприймати це все як пародію. Можна не сприймати… Взагалі повість читається досить легко – даються взнаки публіцистичні навички автора, а обсяг у 240 сторінок гарантує, що «Електронний пластилін» якщо і зіпсує вам вечір, то справді всього лише один :).
Бриних Михайло. Електронний пластилін. – Київ: Факт, 2007.
Автор: Тетяна Трофименко
