Аватар пользователя Эдуард Зуб

Як революційні солдати петицію подавали

Солдатський бунт — подія надзвичайна. У будь-якій країні і за будь-якої якої влади. Та коли він закінчується безкровно — це вже і зовсім диво.

6 грудня (23 листопада) 1905 року, під час Першої російської революції, харківці таке диво побачили. За півтора місяці після масових заворушень, барикадних боїв і оголошення у місті воєнного стану.

Межу було перейдено, перша кров пролилася. А ситуація… зависла! Бо жодна зі сторін конфлікту не мала достатньо сил для остаточної перемоги. Хоча авторитет влади і впав нижче плінтуса, за нею стояла армія. Тому й подалися до харківських казарм революційні агітатори — останню опору царату руйнувати. Під виглядом братньої турботи про нагальні потреби «крестьян, одетых в солдатские шинели».

Рівень розуміння революціонерами армійських проблем наочно демонструє листівка, видана 30 (17) жовтня 1905 року Харківським об’єднаним (більшовики і меншовики разом) комітетом Російської соціал-демократичної робітничої партії.

Агітатор від соціал-демократів. Малюнок поч. ХХ ст.

Агітатор від соціал-демократів. Малюнок поч. ХХ ст.

Цитуємо: «Если рабочий класс победит, то постоянное войско будет распущено. Зато стрельбе будут обучать всех, чтобы в случае опасности от внешних врагов весь народ мог стать на свою защиту. И тогда офицеры не будут издеваться над нижними чинами, так как их будут выбирать сами солдаты».

Щоби цей щасливий час якнайшвидше настав, революціонери штовхнули бійців на військовий злочин — самовільно залишити казарми зі зброєю у руках для оголошення начальству своїх вимог.

«Чарівною сопілкою», що вивела воїнів на вулицю, стала довжелезна, з тридцяти одного пункту, петиція, укладена за п’ять днів до виступу на квартирі присяжного повіреного Раппа. Вельми барвистою, до речі, компанією.

Складали її в обстановці, схожій на ту, котра зображена на картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові»: кожен ліз зі своїми пропозиціями, а дехто ще й реготав. Есери хотіли вставити до тексту «землю і волю», орієнтовані на пролетарів більшовики бажали бачити у солдатській (!) петиції вимогу восьмигодинного робочого дня.

Армійські ж представники говорили за своє: щорічні відпустки, підвищення платні, покращення речового забезпечення. Окремим пунктом ішло найпекучіше: звільнити тих, хто вже відслужив належний термін, але був затриманий через війну з Японією. Мир підписано: відпускайте!

Організатор акції, меншовик Ангарський (він же – Клєстов, або ж «товарищ Николай»), підтримав армійців. Солдат Сорокін, який брав участь в укладанні петиції, згадував: «Товарищ Клестов, смеясь, постепенно вводил: мыло, портянки, баню, сахар и прочее». 

Організатор виступу Микола Ангарський (Клєстов)

Організатор виступу Микола Ангарський (Клєстов)

А чого було не сміятися? Ангарський чітко усвідомлював: згадані вимоги солдати сприймали як цілком законні. Такий міцний каркас можна було прикрасити і речами більш серйозними. На кшталт скасування смертної кари чи зняття військового стану в усіх містах Російської імперії. Головне — вивести солдатів із казарм, налякати владу найстрашнішим — армійським заколотом під час воєнного стану. Що далі? «Там видно будет», — заспокоїв солдата Сорокіна товариш Рапп.

Було не тільки видно, а ще й добре чути. Адже 1-й і 2-й батальйони 202-го піхотного Старобільського полку піднімали за сигналом «збір» у Ващенківських казармах причетні до змови барабанщики. Підкоряючись звичці, солдати хапали зброю і ставали у стрій. Оркестр грав «Боже, царя храни», немовби підкреслюючи законний характер акції.

Один з керівників виступу — фельдфебель Іларіон Одішарія, повів колону солдатів на Зміївську (проспект Гагаріна, район сучасного автовокзалу) — до казарм 3-го і 4-го батальйонів. Деякі з воїнів, як з'ясувалося пізніше, щиро вважали, що діють за наказом начальства.

Неіснуючі нині Зміївські казарми. Знімок 1919 року

Неіснуючі нині Зміївські казарми. Знімок 1919 року

Об'єднавшись на Зміївській з однополчанами, бунтівні солдати рушили на Старомосковську, 34, де підняли 201-й Лебединський полк.

А ось на Кінному майдані, де квартирував 1-й батальйон 269-го Богодухівського полку, на заколотників чекав неприємний сюрприз. Полковник Олексій Пригоровський, дізнавшись про заворушення, відразу ж вишикував своїх солдатів і повів у центр міста — до військ, що готувалися дати відсіч бунтівникам.

Старобільці застали в казармах не більше тридцяти чоловік — чергових, хворих, музикантів. Останні видавалися цінною здобиччю. Бо ж дуже хотілося посилити звуковий супровід акції. Багнетами та стусанами музикантів змусили приєднатися до загальної колони.

Ще одне фіаско сталося біля воріт артилерійського дивізіону. На заклик приєднатися до заколотників артилеристи відповіли несусвітньою лайкою. А для певності підкріпили свої слова демонстрацією готової до бою гармати. За поповненням бунтівникам довелося йти аж на Москалівку — до інших трьох батальйонів Богодухівського полку.

Неспокійно було і в центрі. Там теж рухалися війська. Дещо хаотично: від одного мосту до іншого, намагаючись вгадати, звідки з'являться заколотники. Начальнику 51-ї дивізії генерал-лейтенанту Миколі Нечаєву, який командував вірними присязі солдатами, генерал-губернатор Вікентій Сенницький віддав чіткий наказ: стріляти по повстанцях, якщо ті відмовляться повертатися до казарм. Жодних переговорів! Заносилося на кровопролиття…

Тимчасовий харківський генерал-губернатор Вікентій Сенницький

Тимчасовий харківський генерал-губернатор Вікентій Сенницький

На Павловський майдан бунтівна колона вступила з боку Катеринославської (Полтавський шлях). Та тільки солдатів у ній було, за різними оцінками, сотні три-чотири. Інші, розібравшись, у чому справа, встигли «загубитися» під час блукань по місту. Зате кількість «співчуваючих», що приєдналися до армійців, обчислювалася тисячами. Бунтівні воїни трималися окремою групою, виявляючи явне небажання змішуватися з пролетарями.

І тих, і інших з нетерпінням чекали на майдані вірні присязі козаки 17-го Донського полку та піхотинці 43-го Охотського. І, що найстрашніше, два в’ючних кулемети, вже підготовлені до бою. Таке чудо техніки Харків бачив уперше: вісімсот пострілів за хвилину!

Зіткнення здавалося неминучим. Оскільки на команду «Стой! Будем стрелять!» колона не зреагувала. Та несподівано втрутилася «третя сила».

За двадцять років потому солдат Сорокін згадував: «Толпа из прилегающих улиц прорвала заграждение полиции и запрудила площадь. О стрельбе и каких-либо военных действиях не могло быть уже и речи. С трудом удалось расчистить место для парламентеров. Началось чтение солдатской петиции и сухие, тихие ответы генерала Нечаева: «Да, нет». Старий служака знехтував наказом: пішов на переговори з бунтівниками.

Прилюдно зачитана петиція неабияк здивувала генерала: добру половину вміщених у ній вимог можна було задовольнити законним шляхом. І якраз ту половину, котра найбільше цікавила солдатів: чай, цукор, штани, онучі, щорічна відпустка. Політичні вимоги, внесені до петиції порадниками-революціонерами, на міцному економічному скелеті здавалися чужорідним м'ясом.

Місце зустрічі революційних солдат зі звичайними. Павловський майдан на поч. ХХ ст

Місце зустрічі революційних солдат зі звичайними. Павловський майдан на поч. ХХ ст

Саме його і вдалося відділити від «кісток» генералу Нечаєву. Із вправністю професійного м’ясника, в оточенні геть не дружнього натовпу, під прицілом своїх же кулеметів. Ідучи на переговори (фактично — пірнаючи невідомо куди), генерал залишив підлеглим короткий «заповіт»: «Взмахну платком — стреляйте!».

На щастя, не довелося. Штучно створену конфліктну ситуацію вдалося розв’язати без використання сили. «В ответ на речь генерала солдаты дали обещание служить впредь верой и правдой, некоторые сняли фуражки и перекрестились», — розповідав пізніше свідок тих подій, офіцер Яковлев.

От тільки виконання обіцянки воїни відклали: спочатку продефілювали по Харкову з переможними посмішками, потім помітингували. А у другій половині дня все ж таки повернулися до казарм.

Та скоро, як співається в одній страшенно революційній пісні, «час розплати настав». Для обох сторін конфлікту. 32 солдати за участь у демонстрації були засуджені, а ще сотні зо дві бійців «проклятий царат»… помилував. Оскільки вони, за словами офіцера Яковлева, «играли лишь роль статистов и таскались за главными деятелями без всякого разумения».

А Микола Іванович Нечаєв, хоч і виявив «разумение» ситуації, теж постраждав: звільнили з армії за невиконання наказу, не давши дослужити кілька місяців, щоб отримувати повну пенсію.

Благородства у генеральському вчинку не побачила і революційна братія. Ті прийшли до висновку, що начальник дивізії просто злякався. Бо ж до кулеметів уже йшла бойова дружина есерів-бомбістів, очолювана ізюмським дворянином Миколою Коршуном. І коли б зброя заговорила, їй би швидко заткнули пельку. Кровопролиття, мовляв, не було би у будь-якому випадку. 

Бомбіст Микола Коршун

Бомбіст Микола Коршун

Слизька це штука — «альтернативна історія»! За рік потому, аж у Іркутську, Коршун наочно продемонстрував свої бойові якості: кинув бомбу у генерала Рененкампфа. І навіть влучив! От тільки бомба не вибухнула. А сам Коршун, як і належить хижому птахові, наступного дня у небо злетів. За допомогою намиленої мотузки.

Дочекався «подяки» і Микола Іванович Нечаєв: як колишнього царського генерала його розстріляли у червні 1919-го в концтаборі на Чайковській. Бо жодна добра справа не минає безкарно.

Недобра, до речі, теж: Ангарський-Клєстов скінчив так само. Тільки пізніше — у 1941-му.

От вам і петиція: хоч складай її, хоч слухай — фінал однаковий.

Аватар пользователя Edwin Sharp
Edwin Sharp
Сегодня 14:10

IF you look into history, it was always a work of one person to bring about the revolution. Their will and agression speaks on behalf of everyone and all they had to do is carry the torch and lead everyone behind them. www.buyassignmentservice.com

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.