Аватар пользователя Елена Знаткова

Як Переселенець свій дім шукає

Ця історія почалася влітку-восени 2014 року. Наш герой, узагальнений Переселенець, у кращому випадку захопивши легеньку сумочку з найнеобхіднішим, вирушив у незаплановану відпустку або відвідати далеких родичів-знайомих-незнайомих тощо. Надалі в гостинних господарів поступово уривався терпець, у несподіваних відпочивальників вичерпувалися заощадження, а обставини, що призвели до поїздки, на жаль, тривали. Зима нещадно наближалася, і треба було шукати дах над головою. 

Житловий фонд сіл та маленьких містечок достатній. Це безліч покинутих будинків без меблів, із дірками в стінах чи стелі. Є й хатини без зручностей: газового опалення, водопроводу, гарячої води (ванна майже для багатьох переселенців стала недосяжною розкішшю), але жити можна. Навчитись рубати дрова, палити грубку. Оплата за таке житло не висока. Проте робочих місць у таких містечках і для місцевих бракує, що говорити про внутрішньо переміщених осіб? Змушений був Переселенець спрямувати свої пошуки в обласні центри та великі міста.

Ринок оренди нерухомості в мегаполісах широкий. Але ціна колосальна й нестримно росте (попит великий, чому б не скористатися нагодою…). Що ж наш Переселенець? Він уже згоден був витрачати майже всю свою майбутню заробітну платню, а часто й більше, бо зима близько. Тоді на заваді стає лугансько-донецька прописка: «Квартиру для сімей із дітьми, домашніми тваринами, а особливо біженцям із Донбасу не здаємо». Блискуче, найчастіше три з трьох пунктів наш Переселенець і мав, хоча він «не біженець, а на автобусі приїхав», але це вже інша історія.

Пошук житла був тривалим. І це в містах-мільйонниках. Хтось знайшов свій притулок у модульних містечках (мріялося, що колись вони стануть початком котеджного будівництва). Деякі врешті-решт винайняли помешкання, але, щоб бути спроможними його оплатити, живуть вп’ятьох в однокімнатній квартирі. Дехто оселився в гуртожитках і знов відчув себе молодим: гуляти до десятої, гостей не водити, навіть зранку у відрядження треба відпроситися в коменданта, а це достатньо складний ритуал, та й стосунки Переселенця й коменданта гуртожитку — це своєрідний психологічний трилер, який вартує окремої публікації.

Звичайно, із багатьма зазначеними вище проблемами стикаються не лише переселенці. Проте для інших, наприклад, заробітчан, рішення виїхати з власної оселі було свідомим. Вимушені переселенці рятували своє життя й гідність. Єдиний вибір, зроблений ними, — це жити в Україні. Вони не мають змоги продати, обміняти чи здати в оренду покинуте житло. Дуже складно забрати речі, бо це не просто — через численні блокпости — і небезпечно.

Для переселенців усі ці проблеми є й психологічно ускладненими. Так, вони певні, що подолали депресію. Уже не падають додолу під час салютів. Але апокаліпсисом стає будь-який тиск ззовні — чи то малий, як тижневий переїзд із гуртожитка на час фарбування підлоги, чи то великий, як рішення власника продати квартиру або подорожчання оплати, навіть, здавалося б, незначне.

Олексій, переселенець: «За останні два роки моя родина пережила три підвищення орендної плати за квартиру. Останнє — просто добило. Родина на межі виживання….».

Олена, переселенка: «Підвищення проживання у гуртожитку, навіть на 40 грн за добу, доводить до відчаю. Навчаюся в аспірантурі, отримую стипендію, підробляю в університеті. Проживаю з неповнолітньою дитиною в гуртожитку. 4000 грн на місяць  загальний дохід. Загнана в глухий кут...».

Євген, переселенець: «Живу в студентському гуртожитку. Оплата — 330 грн для студентів, 345 грн — для викладачів, для переселенців (з переміщенних вишів Донбасу), які не працюють у навчальному закладі, — 600 грн. У березні очікується збільшення оплати вдвічі. Враховуючи нову формулу стипендіального забезпечення, не знаємо, що буде далі».

Майже три роки на питання, де ви живете, переселенець відповідає: «Поки що мешкаю за такою адресою…». Три роки він не вирощує кімнатні рослини та не купує складні для транспортування речі. Три роки зберігає набір картонних ящиків.

Переселенцю хочеться хоч трішечки стабільності, щоб життя не проходило повз, щоб дитина не міняла 10 дитячих садків чи шкіл на рік. Нехай видатні класики спонукають жити у сьогоденні, ВПО мріє про завтра, у якому до повернення в Український Донбас більше не буде переїздів.

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.