Аватар пользователя Анна Соколова

«Я не планував свого життя. Я реагував на ситуації»

24 жовтня у віці 90 років пішов з життя український економіст та громадський діяч Богдан Гаврилишин. Він пережив чимало — підлітком був перевезений у трудовий табір до Німеччини, емігрував до Канади, підробляв лісорубом та офіціантом, вступив до університету Торонто, працював інженером, вів педагогічну роботу, був економічним консультантом та радником лідерів країн, став засновником ­Світового економічного форуму та увесь час займався благодійністю.

Чотири роки тому Гаврилишин приїздив до Харкова. Відеозапис тієї зустрічі доступний за посиланням, наводимо деякі тези бесіди. 

«Це залежить від ситуації, ким я себе вважаю. Я себе уявляю малим хлопчиком. Щоби могти мріяти, треба знову ним стати. А я часто мрію. Все починаю від мрії. Часом я справді почуваюся людиною, яка має вплив на інших. Часом почуваюся людиною, яка зробила щось для інших країн, залишила слід по собі. Це була  одна з моїх мрій — я хотів не тільки пізнати світ, а й пізнати майже все».

«Перша картина. Нас шестеро в одній невеликій кімнаті. Підлога з глини. Суботній вечір. Ми всі мились. Мене ще мама мила, бо мені було чотири роки. Для мене було важливіше бачити, як мама мила підлогу, щоби на неділю все було чисте. Це перший ясний спогад».

«Другий — дуже важливий. Як батько прийшов додому з якимось чоловіком, своїм знайомим. Він узяв і вщипнув мене сильно за щоку. І дав мені гроші. Це була перша монета, яку я не тільки мав, а й побачив. Той факт, що мені так боліло і я дістав свої перші десять грошів, підсвідомо створило моє ставлення до грошей. Пізніше я зрозумів, що гроші потрібні, щоби могти якось жити».

«Я гордий за своє село Коропець (Тернопільська область — ред.). Бо там люди лишаються гідні. Бідні, але гідні. Я, мабуть, і набрався того від села».

«Ми вже жили під містечком Бучачем. Уже не були такі бідні, як спочатку. Батько різав свиню двічі на рік, часом на Великдень. Виготовляли з того шинку. А мама давала мені з нею бутерброди, коли я йшов до школи. На перерві я відкрив їх і побачив дуже голодні очі однокласників. Тоді я поламав бутерброди на маленькі куски і дав їм, щоби трошки поїли. І тоді я побачив, що їхні очі трішки заблищали. Я зрозумів дуже важливу річ — що є більша приємність давати, ніж діставати».

«Пам’ятаю «Пласт». Це був фантастичний місяць у 1937 році, із пригодами. Ми мали привілей піти до Шептицького, який опікувався «Пластом». Він кожного з нас привітав, сказав по кілька слів. Я подивився на цю людину в кріслі, він тоді вже був паралізований. У нього був дуже інтенсивний, добрий погляд. Я відчув, що це духовний велетень. Таких особистостей взагалі мало в світі».

«У гімназії в Чорткові учитель релігії викладав два предмети — догматику й апологетику. Як не дивно, він не казав нам, що є така й така догми. Він казав: слухайте, не приймайте сліпо, ставте питання, чому така догма виникла, дискутуйте, пробуйте розширити свій горизонт. Це була фантастика. Я вже тоді мав бажання бути вільною людиною. А це значить мати право думати самому і самому вирішувати, що добре і що зле, що правда і що не правда. Ми дискутували не тільки в класі, а ще йшли за вчителем півтора кілометри, супроводжали його. Казали: «Отче, я думаю таке, а я таке».

«До Німеччини я потрапив не з власної волі. Я дістав запрошення, від якого не міг відмовитися».

«До Канади я потрапив свідомо, бо я був у таборі біженців. Туди приїхали люди з Канади, вони набирали лісорубів. І я поїхав у Канаду. Там я був переміщеною особою. Коли мене прийняли в університет у Торонто, зробили із  цього сенсацію. Найбільший англомовний щоденник опублікував статтю із заголовком: «Лісоруб і переміщена особа потрапив до університету в Торонто». До того я працював ще в барі, наливав пиво. А сам собі пив молоко. Коли вийшла ця стаття, офіціанти повісили її на двері. Відвідувачі мали її прочитати, перш ніж дістати пиво. Мене зробили офіціантом. Мені почали давати чайові — долар, два долари. Один із постійних клієнтів дав мені п’ять доларів. Він подивився на мене й сказав: «Хлопче, зроби це для нас. Бачиш, які ми є, які в нас життя? Ти зробиш їх кращими».

«Я не хотів продовжувати докторат, стати професором. Хоча не було труднощів у навчанні. Пам’ятаю цікавого професора філософії. Студентів було близько 500. Хтось дрімав, хтось спав. Професор сказав: «Остаточним суддею, що є добро, зло, правда і неправда, є ваш власний розсуд». Це тривало кілька секунд. Але в той момент я став справді вільною людиною».

«Я не планував свого життя. Я реагував на ситуації. Я був інженером. Зробив винахід і наївно передав патент, компанія заробила на цьому великі гроші. Я не думав, що винахід зробив Богдан Гаврилишин. Я думав, що його зробив українець».

«Люди соромляться української мови. Ніби вони так говорять, бо приїхали з села. У цьому наша трагедія, а не в тому, що є російська».

«Молоді люди зуміють виростити політичну еліту — працюватимуть разом і вивчатимуть досвід інших країн, аби вибрати те, що буде гармонічним для України. Вони наведуть лад в Україні. Я абсолютно переконаний, що так станеться. Я навіть вирішив собі, що буду жити, поки так не станеться».

Фото: president.gov.ua

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.