Аватар пользователя Эдуард Зуб

Свої побились — скористалися чужі

18 листопада 1918 року Харків пережив чергову зміну влади у ході громадянської війни.

Хотілося б написати по-новому — «у ході визвольних змагань». Але не виходить. Бо важко сказати, хто тут кому окупант: петлюрівці гетьманців прогнали. Тобто, одні українці — інших.

Сучасник тих подій, юрист Володимир Доленко, згадував: «800 козаків на чолі з полк. Болбочаном майстерно зробили переворот. Харків’яни були дуже приємно вражені майстерністю і безкровністю перевороту».

Ну, хто вражений, а хто і роздратований. Та ще й переляканий. Більшовик Борис Кубасов у своїх мемуарах суттєво «збільшив» кількість заколотників: «18 ноября 1918 года петлюровский полковник Балбачан ввёл в город многотысячные (!!! – авт.) части, намереваясь диктовать свои порядки».

Та істина, здається, десь посередині. Болбочанівський сотник Іван Барило так оцінював чисельність військ, які здійснили переворот: «1600 багнетів, повного складу кінна сотня з 12 легкими кулеметами, сотня 24 станкових кулеметів, дві гарматні батареї».

Отаман Петро Болбочан

Отаман Петро Болбочан

За словами Кубасова, «украинские националисты неистовствовали, пытаясь захватить главенство». Та з його ж мемуарів витікає, що те саме робили і того ж прагнули харківські більшовики, щедро фінансовані московськими. Накопичували у схованках зброю, формували загони бойовиків, промивали мізки робітникам у відповідному напрямку.

Адже після того, як прийшла звістка про зречення кайзера Вільгельма, стало ясно, що і влада гетьмана доживає останні дні. Німецький гарнізон у Харкові вже не міг бути її надійною опорою. Які там союзницькі зобов’язання? Скоріше б повернутися до розбурханого революцією «фатерлянду»! Але сприятливими обставинами першими скористалися петлюрівці…

Взагалі-то, 2-ий Запорізький полк зняли з Чернігівського фронту, аби він захищав Українську Державу гетьмана Скоропадського, а не добивав її.

Саме як гарантів порядку вітали жителі міста запорожців, коли вранці 15 листопада вони проходили маршем від Балашовського вокзалу до Миколаївського майдану (нині — майдан Конституції). «Нам кидали квіти і робили цілу дорогу овації», — згадував пізніше сотник Барило.

Ввечері 17-го козаки виправдали надії харківців: за якихось дві години ліквідували повстання на паровозобудівельному заводі (тепер — ім. Малишева).

Це анархіст Федір Цесін підбив робітників на слизьке: нумо, хлопці, діставайте зі схованок зброю! Ранувато дістали…

Та вже за добу, придушивши один заколот, отаман Болбочан очолив інший: послав своїх запорожців на осадження державних установ. У Харкові було встановлено владу Директорії УНР. Лише на півтора місяці, як виявилося. Бо 3 січня 1919 року до міста знову повернуться червоні.

 Харківців закликають приєднатися до протигетьманського повстання

Харківців закликають приєднатися до протигетьманського повстання

Багато років поспіль єдиним доступним джерелом знань про цей короткий період харківської минувшини були більшовицькі мемуари. Та ще книжки з історії обласної парторганізації. То ж не завадило би надати слово і протилежній стороні.

26 листопада 1918 року, під час розмови з журналістами «Южного края», чітко і стисло охарактеризував протигетьманське повстання губерніальний комісар Сергій Прокопович Тимошенко, архітектор за фахом, український соціал-демократ за партійною приналежністю. На той час — найвища посадова особа цивільної адміністрації Харківщини.

Про причини перевороту: «Національний український союз підняв повстання після того, як побачив, що свою звивисту політику гетьман, врешті-решт, спрямував у бік реакції і до відтворення монархічної Росії». Очевидно, для українського есдека «останньою краплею» стала гетьманська грамота від 14 листопада. Про те, що Україні «першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії».

Ще одну причину Тимошенку підказали селяни, посаджені за антигетьманську агітацію до губернської тюрми і звільнені ним після перевороту. Тут простіше: «Не хотіли панської руки цілувати».

Про рушійні сили повстання: «На Харківщині переворот підтримується частинами колишнього корпусу отамана Натієва. Тобто, тими військами, які вже протягом року проливають кров у боротьбі з внутрішніми і зовнішніми більшовиками… Повстання по всій Україні сильно підтримується селянством, яке на собі відчуло всю тяжкість гетьмансько-поліцейської влади».

Губерніальний комісар Сергій Тимошенко

Губерніальний комісар Сергій Тимошенко

Озвучив Тимошенко і плани на майбутнє: «Національний український союз… мислить собі Україну як вільну демократичну республіку. Україна не може бути монархічною, як показав сумний досвід гетьманства. Вона не може бути і більшовицькою, що чітко і ясно витікає з того ворожого ставлення до більшовизму, яким просякнуте все значне та організоване українство з дня виникнення більшовизму».

З другим «не може» Сергій Прокопович помилився: Україну змусили стати більшовицькою. А щоб зрозуміти, як саме, варто звернутися до згаданих вище спогадів товариша Кубасова.

За нинішніх політичних умов їх важко назвати інакше, ніж готовим посібником з ведення «гібридної війни». В мемуарах – море цікавого: як організовували підпільні бойові дружини, як провадили страйки, як лилися гроші з Москви на підривну діяльність. І вже до непристойності актуальною виглядає розповідь про розкладницьку роботу, котру провадили більшовики серед тодішніх українських «євросоюзників» — німецьких воїнів.

Та все це іде упереміш зі звинуваченнями на адресу української влади. То в нещирості, то в надмірній жорстокості. Хоча за десяту долю того, що робили Кубасов «со товарищи» більшовики купу людей постріляли, коли до влади дорвалися!

Наприклад, мемуарист щиро обурюється, що Болбочан розігнав Совдеп (раду робітничих депутатів), ним же перед тим дозволений, як показник демократичності нової влади, порівняно з попередньою, гетьманською. І так само щиро Кубасов говорить, що Совдеп був лише «дахом» для антиукраїнської діяльності. Ще й хвалиться, як нелегальні стволи на його засідання проносили.

Мандат члена Харківського совдепу, виписаний 3 грудня 1918 року. Власник був анархістом-індивідуалістом

Мандат члена Харківського совдепу, виписаний 3 грудня 1918 року. Власник був анархістом-індивідуалістом

Ось, до речі, про склад арештованої комендантською сотнею президії Совдепу: «Избрали президиум: Ян Гамарник, Иван Петинский, Исаак Крейсберг, Александр Студент, Наум Винокур, Эдуард Ионас... В центре за столом президиума стоял И. Я. Тишков, депутат рабочих трамвайного депо».

Мова навіть не про те, що там лише один українець — Ванько Дудка (Петінський — псевдонім). Цікаво порівняти список арештованих депутатів зі списком членів підпільного губревкому: прізвища ті самі! Тобто, представляли ці депутати не так харківське робітництво, як московських більшовиків.

В солідній радянській монографії, виданій 1966-го року, стверджується, що на дозволених українською владою виборах до Совдепу, «большевики одержали блестящую победу». Тому що за них проголосувало 1415 робітників паровозобудівельного заводу з 1854, які прийшли на вибори. От тільки не згадується, що на ХПЗ працювало тоді більше 6000 чоловік.

Вибори були справжнім святом демократії! Задля конспірації (щоб кляті петлюрівці не дізналися) кандидатів вносили у списки за… прізвиськами. То ж не дивно, що кілька тисяч пролетарів відмовилися купувати кота в мішку.

Іван Дудка (Дудко), керівник більшовицького підпілля Петінського району

Іван Дудка (Дудко), керівник більшовицького підпілля Петінського району

Та попри свою сумнівну легітимність, цей «недопосаджений» Совдеп, оголосивши страйк, залишив на два дні Харків без води і світла, щоб змусити українську владу звільнити заарештовану президію. В пролетарських районах все одно «зручностей» не було, пише Кубасов, а проблеми багатіїв нас не хвилювали. І даремно апелювала тоді до здорового глузду харківська преса, нагадуючи, що у залишених без світла лікарнях не одні лише буржуї лежать.

«Петлюровцы были напуганы стачкой и освободили арестованных. Но рабочие не прекратили борьбы и бастовали два дня», — з гордістю писав радянський історик Куличенко у 1966-му. Не розуміючи, напевне, що видав страшну таємницю: не звільнення президії було головною метою страйку — розхитування обстановки у місті.

Та найкраще посприяв цьому загадковий інцидент, що трапився в ніч на 2 грудня 1918 року біля Південного вокзалу: запорожці обстріляли німецький патруль і пірнули у непролазну темряву. Внаслідок чого німецьке командування змусило Болбочана вивести з міста українські війська, як такі, що не здатні забезпечити порядок. Влада Директорії перетворилася на номінальну, а Харків охопив суцільний хаос.

Розумні не могли не зауважити: у місті, позбавленому електрики через страйк, нападники примудрилися знайти одне з небагатьох місць, де вистачило освітлення, щоби постраждалі побачили українські знаки розрізнення.

Типово більшовицький почерк…

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.