Будь-яке свято — справа серйозна. Особливо, якщо ти не збираєшся його відзначати. А коли хочеш ще й іншим завадити, потрібно дуже добре підготуватися.
Різдво Христове року Божого 1929-го у славному місті Харкові святкували геть не всі. Для місцевої влади воно перетворилося на спеціальну операцію, ретельно сплановану і успішно проведену. Коли вірити, звісно ж, найчеснішим у світі радянським газетам.
Знати б ще, яким саме… 24 грудня, напередодні свята, відразу два друкованих органи — міський і республіканський, вмістили статті про боротьбу з «пережитками минулого» на Державному електромеханічному заводі (тепер — «ХЕМЗ»). І різко розійшлися в оцінках.
Спираючись невідомо на які джерела, «Вечірня робітнича газета» впевнено прорекла: «На ДЕЗі широко розвинута антирелігійна робота». А кореспондент «Комуніста» на ту саму тему з пролетарями поговорив під час обідньої перерви. І почув дещо інше: та катма тут ваших «войовничих безвірників»! Кажуть, буцімто вони десь є, але їх ніхто не бачив.
Роздвоювалася тоді не лише партійна думка, а й саме свято. Плутанина почалася у 1918-му, після переходу на григоріанський календар. Різдво стали відзначати двічі: 25 грудня — «нове», 7 січня — «старе».
Здається, така ситуація цілком влаштовувала переважну більшість православних: чого б не погуляти зайвий день? Натомість, вона дошкуляла більшовикам. Бо ж їм доводилося двічі підряд, з різницею у тринадцять днів, ставити одну і ту саму затерту платівку: Христос взагалі не народжувався! Ані 25-го, ані 7-го. А хто думає інакше, той не лише темнота несусвітня, а ще й потенційна «контра».
Кінець плутанині поклала постанова всесоюзного Раднаркому від 24 вересня 1929 року: «В дни ВСЕХ религиозных праздников (бывших особых дней отдыха) работа производится на общих основаниях». За два тижні до Різдва окреме роз’яснення для особливо нетямущих зробив нарком праці УСРР Костянтин Гулий: 25, 26 грудня — «робітні дні». А хто хоче свята — тримайте: хай буде замість Різдва День індустріалізації.
Ідея була геніальною. Одним пострілом убивали кількох «зайців» відразу. По-перше, зміцнювали трудову дисципліну. По-друге, покращували виробничі показники, яким традиційно шкодили спричинені святами «п’яні» прогули. По-третє, били по «релігійних забобонах» та підривали авторитет церкви. А, головне, добряче поповнювали державну кишеню. Бо зароблене у цей день перераховувалося до фонду індустріалізації. Начебто, у добровільному порядку.
Та найбільше сил було кинуто не на ствердження нового свята, а на очорнення старого. Тисячі людей по всьому Харкову доводили безглуздість, непотрібність та шкідливість релігії взагалі і «різдва» зокрема. Назву свята найчастіше писали саме так: в лапках і з маленької літери. Причому не лише в газетах та на плакатах.
Хтось додумався проштампувати антирелігійними гаслами… серветки для їдалень. Добре, що туалетного паперу не знали тоді у Радянському Союзі.
Папір взагалі був дефіцитом. Та для промивки мізків його не шкодували: 150 тисяч антирелігійних листівок розповсюдили по Харкову у день «нового» Різдва!
15 грудня вийшло перше число газети «Войовничий безвірник». Необхідність спеціалізованого видання пояснювалася тим, що всі інші друкували антирелігійні матеріали лише у дні свят. Та й то вкрай неохоче. Бо вони відштовхували значну кількість читачів. Щоправда, ще з 1925-го у Харкові видавався журнал «Безвірник». Але з власної волі його мало хто брав до рук: місяцями валявся нерозрізаним по заводських «червоних куточках».
Натомість, нову газету вручали вже у «добровільно-примусовому» порядку. 15 тисяч примірників розтикали по місту за два дні.
Тим, хто не хотів чи не вмів читати, розповідали та показували. 25-26 грудня по харківських підприємствах їздили цілі бригади акторів та промовців. Виставками і спектаклями, лекціями та естрадними номерами на антирелігійну тематику пролетарів нагодували донесхочу. На Державному електромеханічному заводі, де ще за два дні до Різдва ніхто й не бачив «войовничих безвірників», вдалося під час перерви провести блюзнірські «похорони релігії».
Феєричною ініціативою відзначився «Серп і молот»: «Організувалася ініціативна група, що збирає ікони в робітників, які… викидають геть з хати цей релігійний мотлох. Всі ікони, що будуть зібрані, урочисто спалять 25-го ввечері». І спалили! За деякими даними, те саме відбувалося і на ДЕЗі (нинішній «ХЕМЗ»).
Натомість, точно відомо, що на «старе» Різдво (7 січня 1930 року) вогнища з ікон стали вже загальним явищем. Рекорд тоді встановив Харківський паровозобудівельний (зараз — імені Малишева): 4 тисячі штук одразу!
24-го грудня газета «Комуніст» прозоро натякнула читачам, що шлюбні обручки — це теж «побутовий вияв релігійного звичаю». І, начебто, вже був випадок, коли «хатні господарки ухвалили передати ці обручки до Держбанку на індустріалізацію». Але охочих наслідувати цей приклад чомусь не виявилося. Нема дурних!
Зате ініціативних знайшлося достобіса. Що тільки не пропонували під час антиріздвяної кампанії. Передачі культових споруд під клуби, а дзвонів — на потреби металургії, вимагали в унісон ледь не всі харківські підприємства. Оригінальною ідеєю відзначилися працівники електростанції паровозобудівельного заводу: давайте вимкнемо світло церквам і молитовним будинкам!
Заводських електриків переплюнули працівники Харківської поштової контори: «Зобов’язалися раз і назавжди припинити обслуговувати духівництво поштовим зв’язком». Наслідуючи приклад колег, телеграфісти «ухвалили аналогічну постанову, зобов’язуючись не приймати від духівництва телеграм». А телефоністи пообіцяли «зняти телефони у кватирях духівництва».
Та все це були дитячі іграшки порівняно з витівками… дітей. Захлинаючись від захоплення, «Вечірня робітнича газета» повідомляла про ініціативи якихось анонімних «журавлівських піонерів». Цих юних песиголовців лиха година носила по всьому місту. Спочатку вони приперлися з антирелігійними плакатами на ДЕЗ, потім — на «Серп і молот». Відвідали міськраду, вимагаючи віддати під клуб Вознесенську церкву. Бачили їх і біля воріт храму: «брали на олівець» віруючих.
Рекорд ідіотизму встановили учні 20-ї трудової школи. На знак боротьби з «дикунськими забобонами» вони урочисто спалили… святкову ялинку. Ними ж попередньо прикрашену згідно з традиційними різдвяними звичаями. Та не просто спалили, а з натяком — біля Озерянської церкви, що на Холодній Горі. Попри те, що агітація проти ялинок велася під гаслом «збереження живої природи від культурних дикунів». Нічого собі, «зберегли».
Керували всією цією вакханалією з колишньої караїмської кенаси. Її ще наприкінці червня 1929 року передали окружній раді Спілки войовничих безвірників. За чиїмось диявольським задумом саме з культової споруди розходилася по місту антирелігійна макулатура і роз’їжджалися по підприємствах лектори-атеїсти.
З невимовною гордістю газета «Комуніст» повідомляла, що за якихось півроку в приміщенні вже ніщо не нагадувало про кенасу. За винятком високого крісла з позолоченою спинкою, «на якому колись мав право сидіти лише святий хахам», а тепер сидів червоноармієць.
Очевидно, дуже везучий. Бо він лише читав антирелігійний журнал. А кілька сотень бійців 25-26 грудня змусили працювати на «підшефних» харківських підприємствах. Теж «у фонд індустріалізації».
Скільки саме надійшло до нього коштів за ці дні, газети так і не повідомили. Бо ж головним підсумком «різдвяної» кампанії вважалося інше: «Нанесено могутній удар по релігії»!
Удари по здоровому глузду лишилися непоміченими...
