Аватар пользователя Владимир Маслийчук

На смерть Субтельного

«Ну, по Субтельному вчать!» — автор радянських і пострадянських підручників для вишів з історії України Іван Климентійович Рибалка не міг стримати свого розпачу на засіданні державної екзаменаційної комісії з історії України в Харківському державному університеті в 1996-му. Іван Климентійович любив свої підручники, але через насиченість фактажем та казенним стилем їх неможливо було читати, його ж новий підручник щодо історії ХХ ст. лише готувався до видання. 

Та й навіть видані підручники для 10-11-го класів середньої школи Коваля, Кульчицького, Курносова важко читалися навіть студентом-істориком. Так само складно було читати через застарілість перевидані нариси Дмитра Дорошенка та Наталії Полонської-Василенко. Діватися було ніде. Лише «американець», лише Субтельний. 

Кафедра історії України Харківського державного університету перед тим іспитом обговорила книгу Ореста Субтельного «Україна. Історія» і виявила 402 фактографічні помилки. Орест любив говорити, що нічого особливого в його книжці немає і він щиро сподівався, що на час видання українського перекладу 1991-го і дещо потім вийде ще зо двадцять синтезів історії України і його «Україна. Історія» (яку вперто називали і називають «Історія України») матиме конкуренцію і тоді.

Однак за будь-яких обставин Субтельний не мав би конкуренції, книжка була написана по-американськи для широкого кола читачів, а не для втаємничених в огрядне мовлення та лайку (чи похвалу!) українського буржуазного націоналізму викладачів та студентів українських гуманітарних факультетів. Стиль і мова Субтельного (тут подяка і перекладачам) — дуже масові та метафоричні, чого лише варті: «хаос» (про міжкнязівські усобиці), «порубіжне суспільство» (про козаків), «„золота осінь“ автономії» (про гетьманування Розумовського), а чого вартий початок доповнення у видання українською 1993 року: «Одна з головних тем історії ХХ століття — боротьба народів світу проти імперій. Немов прадавні динозаври, імперії, які існували з давніх давен, стали занадто великими, занадто громіздкими і нездатними до виживання в світі, який швидко змінювавася»… Так українські історики не вміли писати.

Найцікавіше, пропозиції Субтельного мали б сподобатися і українському радянському історикові: тут була і норманська теорія, дискусія про феодалізм на Русі, і про політичну наповненість (переплетення чинників) концепції про давньоруську народність, і «експансію Польщі і Литви», полонізацію шляхти та культурні досягнення часу Гетьманщини (за Субтельним немов визирав бородань Михайло Грушевський (борода — основа для історика, як жартував сам Орест Субтельний). Однак у розгляд історії ХIX cт. і надалі Субтельний вносив інакші дискусії про реформи та їх причину, соціальний та етнічний склад і врешті надокучливі поняття про «модернізацію» та «відсталість», а ХХ ст. дуже підсилили позитив модернізаційних змін і «консервативне відстале село», з яким ототожнювали українство, політичним контекстом. Читач і майбутній історик потрапляв у полон «модернізації», з якого годі було виборсатися.

…Слухаючи ці історії, Орест Субтельний сміявся. Очевидно, він не очікував успіху своєї книжки. Повсякчас прагнув те пояснити, пригадуючи історію, як боявся арешту в УРСР улітку 1991 р., перебуваючи в Україні під час путчу та друку книжки. Я говорив із ним у Відні 2009 р. Вільно і правильно говорив німецькою, на мій подив такому хорошому володінню, між тим, зазначив, що він навчався у Австрії саме у Відні, тому любив вештатися містом. Субтельний наголошував на тому, що до історії України він рухався через сходознавство і мав широкі погляди на історію простору, що так само вперто почали називати «Центрально-Східною Європою». 

Моє знайомство із англомовною роботою Ореста Субтельного «The Domination of Eastern Europe, Foreign Absolutism and Native Nobilities» (1986), книжкою, написаною ним після вивчення мазепинської еміграції, відбулося досить пізно. Книжкою, насправді дуже вагомою, що уводила українські події в широкий контекст європейської кризи XVII ст. і,  власне, також крім розуміння кризи могла б запровадити низку важливих матерій і понять про боротьбу «фронди» з наступом абсолютизму. Вчинок Мазепи і діяльність Орлика в еміграції мали практично подібні вчинки Йоганна Паткуля та Дмитрія Кантеміра чи вихідця з провідного секейського роду Ференца Ракоці, ба навіть Станіслава Лещинського. Паралелі в біографіях політичних емігрантів були очевидними. Боротьба із абсолютизмом, що був основною формою правління нових імперій із запізнілим відгомоном на сході Європи, була однією із найважливіших рис політичної історії ранньонової доби. Наголос на «правах та вольностях», регіональних особливостях та споконвічних заслугах був тривалий час основою політичної риторики і визначив розуміння минулого простору.

Тоді, у Відні 2009 р., у ньому вчувався уже емерит, людина з написаними книжками та визнаним досвідом. Певно, мене, щонайприкріше, цікавила його думка, висловлена у 1993 р. щодо української історіографії у відомій статті: що українському історикові важко опанувати складні методології, що ними користає європейська чи американська наука, можливо, не слід відмовлятися від марксизму і направити знання та набутий потенціал на дослідження історії жіноцтва, соціальних конфліктів чи економічних змін. Порада неможлива, однак наснажна, напевно, на час прочитання для мене. Ореста цікавила більше сучасна політична складова історичних досліджень в Україні, відносини з Росією, і він лише підкреслив, що тій історіографії певно бракує історії меншин, жіноцтва та, звичайно, міського трибу життя.

Його доповідь, огляд української пострадянської історіографії, тоді, 2009-го, не була засадничою і то був надто поблажливий погляд. Текст, переклад якого я редагував, виявився куценьким і насправді песимістичним. Субтельний не вважав, що історик може вийти поза національні рамки, але: «Історія національна чи ні, розглядає минуле. Однак «золотий вік» історіографії уже минув. У добу глобалізації ми спрямовуємо погляд вже не на минуле, а на майбутнє. Проте історики повинні бути вдячними за умови, котрі полегшували їм роботу протягом двох останніх десятиліть». Одвічна потреба історика — потреба свободи дослідження.

Наша зустріч у Відні була єдиною. Він тоді був позитивним і оптимістичним, допитливим і дотепним… і шанобливий треміт щодо автора найвідомішого підручника з історії України зникав після перших слів спілкування.

Орест Субтельний помер 24 липня 2016 р.

Джерело: Historians

Редактор: 
Аватар пользователя Харківець
Харківець
05 августа 2016 - 21:39

"Український iнтегральний нацiоналiзм зовсiм очевидно мiстив елементи фашизму й тоталiтаризму" (Субтельний Орест. Украiна: iсторiя. К., 1991, с.382).

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.