Аватар пользователя МедиаПорт

«Інклюзія не лише в пандусах»

Незважаючи на окремі кроки влади, Харків все ще лишається непристосованим для людей з інвалідністю. Вони відчувають безліч незручностей — відсутність пандусів, хитка тактильна плитка, складнощі пересування в транспорті. Після закордонної освітньої поїздки незрячий журналіст «Радіо Свобода» Володимир Носков розповів «МедіаПорту» про успішний досвід німецького Марбруга і висловив свою думку про те, чого не вистачає українським містам, аби досягти такого рівня. Він певен, що йдеться не стільки про гроші, скільки про загальний підхід. 

Які враження від міста Марбург? 

Там немає чогось спеціалізованого саме для незрячих жителів, на погляд німців. Є таке поняття як універсальна доступність. У Франкфурті аеропорти, вокзали, вулиці облаштовані таким чином, що, людям, в тому числі й маломобільним, зручно ходити. Щоб зайти в аеропорт не треба проходити жодної сходинки. Є ескалатор, є ліфти із рельєфно-крапковими помітками на кнопках та озвученням номеру поверху. На платформах вокзалу є рельєфні направляючі, за якими ти відчуваєш ногами, де платформа закінчується, куди повертає і де входи до вагонів. І у самому Марбурзі так само.

Наприклад, коли ти підходиш до зупинки, то за звуком можеш підійти до так званого інформатора — це звуковий пристрій, розташований на стовпі, біля зупинки. Підходиш до зупинки, чуєш стукіт. Підходиш ближче до стовпа, на рівні пояса є кнопка, натискаєш — і можна почути, яка година, які автобуси тут зупиняються і скільки часу залишилося до наступного. На вулицях дуже багато людей з білими тростинами, які пересуваються по місту. Велика увага приділяється самостійності людей.

Фото зі сторінки Володимира Носкова у Facebook

Фото зі сторінки Володимира Носкова у Facebook

Відчуваєте контраст після повернення до Харкова?

Якщо порівнювати франкфуртський аеропорт і наш... Звичайно, у нас є ліфти. Але у нас, наприклад, дуже слизька плитка на підлозі. Немає попереджувальних рельєфних ліній та направляючих. Є служба супроводу, але у нас склалося таке враження, ніби вони хотіли нас скоріше супроводити і все. На відміну від служби у Борисполі. Там супровід працює просто бездоганно. Наш київський товариш і спеціаліст з мобільності незрячих людей Євген Свєт організовував цю службу і добряче натренував співробітників бориспільського аеропорту, тож нас і зустріли, і перевели — взагалі жодних проблем.

А при пересуванні вулицею?

Тут взагалі порівнювати не можна. У нас з цим якась біда. Наприклад, почали з’являтися світлофори із звуковими сигналами, але у них перестають працювати звукові пристрої. У метрополітені — те ж саме. Поставили біля гімназії, де навчають дітей з порушеннями зору, та біля виходу з метро «Університет» попереджувальні рельєфні плити. Але ж вони хитаються, немов гойдалка, під ногами, це просто жах! Зробили пандуси, а після дощу вони усі в калюжах.

Знаєте, дивує позиція влади, наче вони для сліпих це роблять. Ні, в жодному разі! Цим користуються всі. Навіть ті ж попереджувальні лінії можуть бути корисні літнім людям або тим, хто носить лінзи. Вони роблять, але не думають, як цим будуть користуватися люди. У цьому відмінність від Німеччини.

Там кажуть: «Ми спочатку прорахуємо, подумаємо, хто і яким чином цим буде користуватися. І якщо переконаємося у користі цього, тоді можемо запусти у проект». А у нас навпаки. 

Чому на вашу думку влада не дослухається до людей з інвалідністю?

Я думаю, цим недбальством та нехлюйством влада просто не проявляє поваги до людей з особливими потребами. Вони про все це говорять на День людей з інвалідністю, але ж треба оцінювати не по словах, а по справі. А справи говорять геть про інше. Наприклад, ремонтують станції метро. Скажіть мені, чому, коли складають чи ухвалюють проект, не вкладають норми доступності? Коли говорять, що це занадто дорого, я не вірю. Можливо, трохи і дорожче, але ж досвід Вінниці та Рівного говорить, що не настільки.

Якщо влада не реагує на ці запити, як можна боротися?

Наполягати. Люди з інвалідністю мають більше тиснути на владу. У нас більшість таких людей толерантні у поводженні з владою. На жаль, вони не сперечаються і не суперечать. Але закордонний досвід показує, що інколи доводиться і судитися, щоб добитися інклюзії. Якщо дивитися на досвід Фінляндії, то там просто поставили ультиматум владі, щоб вони повністю змінили увесь громадський транспорт. І влада їх почула! Запустили низькопідлогові автобуси, на електричках зробили підйомники. Складається таке важення, що нашій владі вигідніше просто запустити ті чотири таксі для людей з інвалідністю — і все. Ми говоримо про доступність, але чомусь таких людей на вулицях Харкова небагато. Значить, місто лишається недоступним. Якісь маленькі кроки робляться, але загальної стратегії нема.

Чи можна «розхитати» людей на це?

Для цього потрібна суспільна дискусія. Треба мотивувати людей на віру у зміни. З’являються ж спеціальні організації та активісти, які намагаються боротися. Можна взяти за приклад будівництво ЦНАПу (Регіональний центр надання послуг). Зробили цей центр, привезли незрячих активістів, які подивилися і кажуть: «Ага, тут ви зробили не по нормативах». І вони швиденько усе переробили. Досвід є, але ж питання: чому ми спочатку щось будуємо, а потім розуміємо, що зробили не за нормативами.

Під час поїздки до Німеччини Володимир Носков відвідав освітній центр «Бліста» — один з найсучасніших освітніх комплексів і опорний центр для інклюзивних шкіл, що складається з школи, базової гімназії, медіа-центру, бібліотеки, типографії з друку книжок шрифтом Брайля, спортивного комплексу, реабілітаційного центру, центру ранньої допомоги дітям і батькам, освітнього IT-центру тощо. Там надають освітні та реабілітаційні сервіси людям з тяжкими порушеннями зору від народження до похилого віку.

«Бліста» працює за кошти держави?

Фінансування відбувається з різних джерел. Наприклад, програма профреабілітації та навчання IT-технологіям відбувається за кошти центру зайнятості. Гімназії — у міністерства освіти, реабілітаційні центри — соціального міністерства, щось оплачує міністерство охорони здоров’я. Є усілякі фонди... І сама школа робить продукти, які може продавати іншим.

Спеціальний медіацентр «Блісти» пропонує інклюзивним школам тактильні навчальні посібники: карти, ілюстрації до підручників. Також там розробляють і виготовляють на 3-D принтері об'ємні і рельєфні дидактичні матеріали.

А у нас де беруть гроші?

У нас міністерство освіти оплачує. Наскільки я розумію, ще можливі грантові програми. Не знаю, наскільки їм вдається чи не вдається залучати це.

Які тенденції по відношенню до незрячих, окрім появи шкіл чи світлофорів, ви спостерігаєте?

Нам треба переосмислити і перелаштовуватися. З’являються інклюзивні школи, тож треба зробити НВК та гімназії опорними для цих шкіл. Бо там же не вміють працювати з дітьми із вадами зору, це треба визнавати. Мене турбує ситуація з тими школами. Їх відкривають, будують пандуси. Але ж інклюзія не в пандусах! Вони важливі, але треба навчити працювати вчителів з тими дітьми, забезпечити супроводом, спеціальними книгами, обладнанням.

Розумієте, має бути переламане ставлення влади. В мене складається враження, що такі люди залишаються поза цільової аудиторії. На них продовжують дивитися як на спецадресантів. Не відбувається цієї інклюзії. Це спільний процес. Треба починати подавати руку один одному.

В університеті імені Каразіна є викладачка, яка користується інвалідним візком. Чи може вона піднятися сама? Ні, завжди просять студентів допомогти піднятися сходами, до ліфта, з ліфту. Вона не може відчувати себе самодостатньою через це положення прохача. І студенти з інвалідністю, які навчаються в нашому університеті. Їм йдуть на поступки, допомагають у бібліотеці... Але це позиція прохача. Якщо ми беремо Марбургський університет, то тут, якщо студенту треба додаткові матеріали чи прилади — їм це зроблять. Зміна відношення — одна з головних проблем. Це відбувається дуже кволо.

Спілкувався Дмитро Жаботинський

Читайте такожСделать музеи доступными. Харьковчане собирают средства на аудиогиды для незрячих

Аватар пользователя Проходимец
Проходимец
23 сентября 2017 - 17:32

> В університеті імені Каразіна є викладачка
Та ладно. Северный корпус, Медун, ХНУРЕ.  Там даже учиться без посторонней помощи нельзя, не то, что въехать.
> Чи може вона піднятися сама?
Есть центральный лифт.
> Ні, завжди просять студентів допомогти піднятися сходами
Один студент заменяет 1 + 2 спец. лифта. Профит.

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.