Аватар пользователя Иванна Скиба-Якубова

Харків, якому час подивитися в дзеркало

Ну от вам історія для затравки. Добре відома у Харкові студія Aza Nizi Maza привозить свою виставку «Мама, включи свет!» (авторам — від 6 до 16 років) до мукачівської державної дитячої художньої школи — під час форуму «СлободаКульт», який презентував культуру Слобожанщини на Закарпатті. Директор школи, дивлячись на роботи, видає меми обома мовами: «Ще зовсім нещодавно за такі виставки відправляли на заслання», «Дітям довіряти не можна», «Дітям не можна давати свободу творчості» та «Програма художньої школи має бути затверджена державою, має бути контроль».

Фото: Валентин Кузан

Фото: Валентин Кузан

Типова державна школа, що працює в тоталітарному наративі (що видає себе за «академічний») не може змиритися з діалогом між наставником і учнем на рівних. Відсутність формальних оцінок вибиває їй ґрунт з-під ніг. Aza Nizi Maza у свою чергу виходить з того, що «світ мистецтва відкритий для нових висловлювань», а задача наставника — показати дітям максимально широку палітру існуючих у світі технік, сюжетів, ідей і людей, а обиратимуть діти самі.

Настанова «не довіряти дітям» звучить і в історії з харківськими режисерами Юлією Тараненко та Ярославом Подшиваловим, котрі ставили виставу з дітьми з театральної студії в Мукачеві: сучасний театр, що базується на живих історіях.

Коли спершу шоковані («коли ви нам роздасте слова?!») діти зрозуміли, що зі сцени вони зможуть говорити про те, що їх справді хвилює, — процес пішов, дітям важливо бути почутими. Та далі з’являються керівнички студії і дарують нам ще один мем: «Вистава має вкладатися в концепцію добра».

Актор Ярослав Подшивалов на дитячій програмі «СлободаКульт»

Актор Ярослав Подшивалов на дитячій програмі «СлободаКульт»

Як виявляється, в «концепцію добра» не вкладаються атеїсти, геї і чесна розмова про стосунки дітей із батьками. Виникає прохання прибрати історію про дівчинку, яку батьки образили і вона пішла з дому, бо — «дитина не усвідомлює, що сама винна!».

Затуркані дорослими діти транслюють якусь нісенітницю про «говорити зі сцени про релігію і політику — це табу!», а дорослі вимагають говорити про те, що «Мукачево — зелений край! У нас жодних проблем! Дві церкви на кожній вулиці, і всі одне одного люблять!». Хоча у тому зеленім краї діти (як і в цілому по країні) розповідають історії про дискримінацію у школі і проблеми в родинах.

Ну, зізнавайтеся, ви відчули в цей момент «приємне» збурління з відчуттям «Боже мій, дикий край! Щастя, що я живу в прогресивному європейському Харкові!?»

Харків справді у багатьох речах крутий, прогресивний, і боятися себе похвалити було б точнісінько таким самим проявом «тоталітарного генокоду».

Так, авангардисти 20-х залишили нам у спадок потужну школу, і Харків сприймає сучасне в мистецтві дещо простіше, ніж міста, де такого імпульсу не було. Чи здатна на такий же прорив когорта сучасних митців (окрім беззаперечного Павла Макова) — залишу питання експертам.

Так, у місті є низка проектів, які ламають пострадянську модель виховання й опіки. Побіжно: вже згадана Aza Nizi Maza, (не)конференція учительства EdCamp, Платформа театральних ініціатив, Наукові пікніки, проекти Харківської експертної групи підтримки медреформи, Будинок дитини №1, художня студія Віри Толмачової, дитячі акції в ДК ArtArea, освітні програми ЛітМузею і таке інше. Вони ще з'являться в цьому тексті.

Але от яка штука. Коли діячі культури з великого міста розповідають історії про містечко, в двадцять разів менше за населенням, може скластися хибне уявлення, ніби ці, приїжджі, прогресивніші, більш просунуті. Та ця ілюзія не витримує перевірки.

Ну, наприклад: в Ужгороді з населенням в 120 тисяч чотири постійно діючих цікавих галереї. У Харкові на майже 2 млн людей — за великим рахунком, ті самі чотири. (Не враховуючи розтикані по центру інституції консервування, що видають себе за галереї).

А ще у прогресивному Харкові прямісінько у центрі міста стоїть Художній музей, який не працює із сучасним мистецтвом. Почавши з вигнання Бориса Михайлова у 95-му році, продовживши вигнаним Рідним у 2009-му, вони «міцно стоять на своїх позиціях». Шаленим викликом для харківських державних інституцій культури стане участь у загальнонаціональній Бієнале сучасного молодого мистецтва, котру Харків прийматиме в 2019 році.

І в тому самому Харкові невеличка групка радикалів бігає містом, розганяючи акції феміністок та ЛГБТ-спільноти, а переважна більшість «прогресивних» у цей час сидить удома, бо їх це все «не стосується». І так, ці дві речі пов’язані між собою. (Для чесності: коли 8 березня в Ужгороді та Києві радикали розганяли феміністичні акції, харківський Марш жінок зібрав триста учасниць, які спокійно пройшли центром міста).

Історії про те, як батьки й учителі не готові до дитячої чесності зі сцени, є і у харківському матеріалі. Коли діти починають говорити про війну, страхи, смерть, а ще гірше — байдужість дорослих, знущання сильних над слабкими і не дуже розумних викладачів — багато хто з учителів і батьків звинувачує режисерів «у провокації». Такі історії є, зокрема, у «Школи магії театру» та у фестивалю ««АртТЮЗарТ».

«АртТЮЗарТ». Фото: Роза Саркісян

«АртТЮЗарТ». Фото: Роза Саркісян

Державні інституції все ще схильні використовувати дітей як «корейських солдатиків»: згадайте щорічне «свято» «захисту» дітей на площі Свободи. Там немає й натяку на індивідуальність, а є збудований за всіма тоталітарними канонами «масовий захід», де кожна дитина — піксель.

Лякає і відірваність доброї половини «богемки» від соціальних реалій. І начебто ж мистецтво нікому нічого не винне, та, як влучно зазначив Сергій Жадан на зустрічі, що формально була присвячена його останньому за часом роману, а стала обговоренням трансформації інтернатної системи, – «раніше ми могли сидіти герметичним колом і до опупіння обговорювати постмодерністські виверти, а зараз так уже не працює, говорити про мистецтво у відриві від реального життя — вже не виходить».

Є ще питання про відірваність культурних інституцій одна від одної, запитання художників про те, чи знають куратори та галереї, чим ті художники сьогодні направду живуть і як, — але це, можливо, історія для вужчого кола.

Так от, повертаючися до форуму «СлободаКульт»: якщо використовувати таку поїздку як дзеркало і дивитися на себе в нього чесно — можна зрозуміти одну незручну річ. Консервативність, плекання безпідставних міфів про себе, невміння говорити одне з одним, закритість державних установ — спадок, спільний на всю країну.

Закарпатський художній музей не горить щастям приймати виставку «СлободиКульт», бо роботи сучасного мистецтва можуть бути незручні? Дирекція експозиційних залів замку Паланок просить прибрати відсотків 70% робіт з виставки Харківської школи фотографії «Політика тіла»?

Ну так а в Харківському художньому просто немає що взяти на таку виставку. Найсучасніший там, боюсь припустити, Петров-Водкін. До речі, ви його точно бачили? Так сходіть, він хороший.

Поки йтимете залами, подумайте, чому Харків не готовий говорити про свою провінційність.

Є таке цікаве російське слово: «тетешкать». По-нашому то «плекати, випещувати». Але Харків оту свою провінційність саме «тетешкает»: розкачує з боку на бік, наспівуючи. Тулить до кожної стінки «перша столиця», страшно любить будь-що «найбільше». Дуже любить вираз «город в стране не первый — но и не второй!». Я не математик, я не розумію — «полуторный»?

Між тим, як влучно нагадує кураторка літературно-дискусійної програми «СлободиКульт» Тетяна Пилипчук, провінція — територія, яка не створює, а відтворює.

Провінційність одночасно схиляє бути закоханими виключно в своє — начебто ні до нас, ні водночас із нами нічого не існувало і не існує, — і в той же час толком цього свого не знати.

Викладачі закарпатських мистецьких кафедр розповідають студентам винятково про закарпатську школу живопису. В результаті ті не здатні назвати жодного митця, скажімо, з Харкова: ані Макова, ані того ж Михайлова.

А тепер вийдімо на вулиці і запитаймося в перехожих про те саме — про видатних харківських митців сучасності.

Я цей експеримент проводжу щороку зі студентами і завжди чую рівно два прізвища: Жадан і Бабкін.

Висновків робити не буду, аналізуйте самі.

Ми часто жаліємося, що центральні телеканали не схильні повідомляти про культурні події в Харкові. Та якщо чесно — що з наших подій справді Створює, а не — Відтворює. І створює не просто подію, а контекст, діалог — масштабу загальнонаціонального або хоча б такого, що змушує регіон переосмислювати себе і діяти?

Засновник Aza Nizi Maza Микола Коломієць. Фото: Катя Макарова

Засновник Aza Nizi Maza Микола Коломієць. Фото: Катя Макарова

За останні пару-трійку років ми брали участь у якійсь незліченній купі розмов (від диванних до форумних) про «Харків, Харків, де твоє обличчя?» (а між іншим, це ще Тичина).

Але по-справжньому цей діалог досі не розпочався.

Ми схильні виносити на транспарант здобутки попередніх поколінь («Харків — культурна столиця!», «Харків — центр вищої освіти!») або видавати за видатні досягнення звичайний ремісницький процес («Харків — столиця ІТ!»). Але не завжди помічаємо свої несподівані, та по-справжньому сильні сторони.

Згадана Aza Nizi Maza створила не просто альтернативну студію, а — філософію, цілісну Школу. Вони змусили запрошувати восьмирічних художників до своїх виставкових залів — інституції й проекти рівня Мистецького Арсеналу.

Багато хто працює з альтернативною освітою для дітей або робить «курси підвищення кваліфікації» для вчителів. А зароджений у Харкові український EdCamp задався амбітною метою підвищити статус учительства, яке здатне саме себе підживлювати, оцінювати й спонукати.

Харківські педіатри Андрій Пеньков та Євген Комаровський зламали парадигму підходів до лікування та виховання дітей, створили тренд на медичне просвітництво.

Саме в Харкові відбувся перший в Україні форум, який підняв питання необхідності мультидисциплінарної роботи з дітьми з особливими потребами [Вчимося жити разом, осінь 2017]. Тут об’єдналися люди з цілковито різних сфер, від реабілітологів — до юристів.

Практично та сама команда (ILF, Харківська експертна група підтримки медреформи, Педіатр+) займається стратегією дитячої паліативної допомоги і трансформації інтернатної системи, в тому числі — фінансової моделі.

Харківський будинок дитини №1 одним із перших в країні перейшов на роботу в форматі сервісного центру, а не закритої інституції тюремного типу.

Це все — проекти, які справді Створюють, а не Відтворюють.

І, важливо, це все — проекти, спрямовані у майбутнє.

І якщо у нас так круто виходить із дітьми — то може, це дає нам якесь страшно важливе знання для вже давно назрілий Діалог про Місто?

P.S.: Проекти, пов’язані з дітьми, — лише одна з тих сильних сторін, про які ми мало говоримо, а вони істотно вирізняють нас з-поміж інших. І я буду страшенно рада, якщо хтось слідом за мною напише про інше поле, в якому ми створюємо щось, чим можемо насправді поділитися з країною.

Читайте також: «Он ничей, Харьков» и «Пора производить идею города»

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.