Web Analytics

MediaPost on-line. «М.істерія» Катерини Калитко: питання без відповіді

З творами сучасної української літератури ні в чому не можна бути впевненим... От я, наприклад, колись узяла почитати книжку Ірен Роздобудько „Амулет Паскаля”... А вона виявилась зовсім не про Блеза Паскаля, автора знаменитих „Думок” про місце людини в цьому світі і значення Бога в її житті... Або книга Марини Гримич „Фріда” – вона зовсім не про мексиканську художницю Фріду Кало, чиє життя було прикладом мужності в стражданні... Тому не дивно, що взявши до рук дебютну книгу вінничанки Катерини Калитко „М.істерія”, я вже навіть не очікувала чогось подібного до містерій – середньовічних чи барокових вистав про життя й хресну смерть Ісуса Христа або містерії – як таємного знання про божественну істину...

Хоча авторський задум десь такий приблизно й був – копнути поглибше таємниці буття... Показати „містерію життя, людських стосунків, яку розігрують любов, зрада, наші фобії й комплекси..., розібрати життя як дитячу іграшку, й подивитись: як-то воно влаштоване?” Це похвальне завдання для молодої авторки, воно розвиває розумові здібності. Одначе, як часто буває, результат виходить мало переконливий.

У цьому відношенні найпоказовішим образом збірки є персонаж повісті, котра, власне, дала назву книзі в цілому, – Бранко з „М.істерії” (крім повісті, у збірці ви знайдете ще три оповідання). Він фотограф, людина тонкої душевної організації. Він живе в своєму замкненому світі – квартира, фотостудія. Він сварить себе за те, що не носить взимку шапки, любить молоко й бублики, постійно ранить собі руки – долоні, пучки пальців – і „здатний у три звичайних дні запросто зруйнувати власний світ” (с. 106). Нічого вам не нагадує? Мені теж нагадує стигмати і біблійну цитату про „храм тіла Його”, зруйнований і збудований за три дні...
Скромнєнько, но со вкусом, як то кажуть. Проекція страждань Христа – страждання маленької людини... І страждання на долю Бранка випали неабиякі: він знайомиться з привабливою журналісткою і стає жертвою її сексуальної агресії! (З наступаючим 8 Березня, до речі, дівчата :)). Більше того, потім журналістка пише в газеті, що фотограф – ласий шматочок! Зрозуміло, що для чоловіка зі стигматами це достатня підстава для тривалих нарікань на тему „А чому мене всі так не люблять? ... Так, не люблять, мене всі зневажають...” (с. 82) ну й узагалі для висновку, що „гармонійно побудований світ пахне лайном” (с. 93).

Як і годиться порядному героєві сучасного українського літературного твору, Бранко вирішує шукати допомоги в храмі. Як і всі решта, лишається невдоволеним тим, що чує від священика: „Результат несподіваного навернення до Бога – добряча порція словесних шпіцрутенів і жодної практичної поради” (с. 86). Зрозуміло, що практичні поради, які міг дати йому священик, – піст, молитва, каяття, сповідь – Бранкові дієвими б не здалися (з наступаючим Великим постом, до речі...). Персонажі творів сучасної української літератури, як і їх автори, традиційну церковну ієрархію недолюблюють, а обряди не сприймають, протиставляючи їм власну дуже загадкову навколорелігійну систему. „А справжнє богослужіння відбувається у Ярка всередині. Виходячи з церкви, люди чудуються, який же світлий він стоїть при вході” (с. 155), – пише Катерина Калитко в оповіданні „Тут чи з собою”.

Чесне піонерське, я не загострювала б ніколи увагу саме на релігійних мотивах у сучукрліті, якби самі автори так активно не використовували їх у своїх творах, прагнучи дати відповідь на „вічні запитання”. Власне, це робить і Катерина Калитко в кожному з оповідань збірки „М.істерія”. Одне з них під промовистою назвою „Бог у місті” формулює відповідь чи то в дусі пантеїзму, чи то все-таки християнського догмату про всюдисутність Творця: „Бог тепер був усюди, але не в такому далекому „всюди”, як раніше. Бог у місті. Уявіть собі, я заходжу в улюблену книгарню, встигнувши просковзнути у двері за пізнім відвідувачем – а там Бог. Зазираю у вікно нашої зі Славком кав’ярні – а там Бог. Сідаю на лавку в парку – а поруч, як ви самі можете здогадатися, Бог” (с. 178). Одначе спосіб, за допомогою якого героїня дійшла до такого рівня богопізнання, кожному не порадиш – це смерть, адже розповідь в оповіданні ведеться від імені померлої жінки.

Глухонімий Ярко в останньому реченні оповідання дещо істерично (от для чого була потрібна ця крапка після літери М. у назві) кричить: „Еге, Боже, пусти мене, чуєш, я піду сам, я можу” (с. 161), однак особисто в мене враження, що він може, не склалося...
Не кажучи вже про Бранка, котрий, переживши таке жорстоке розчарування (з журналісткою, див. вище), спочатку помстився їй, а заодно і ще парочці причетних до його життя людей, знявши їх оголеними і під час занять сексом, а потім розіславши фотки куди треба. У такий спосіб, він, за авторським задумом, переживає духовне падіння, але потім все-таки, без жодних порад священика, знаходить спосіб піднятися: „Бранко візьме з дитбудинку трирічного хлопчика, мовчазну ляльку з очима ще печальнішими, ніж в нього самого. У них будуть довгі вечірні розмови, і хлопець виросте, володіючи мовою першорожденною..., якою гіпнотизуватиме своїх майбутніх жінок, як безпорадних кріликів” (с. 113-114). Це, безумовно, висока мета плюс мрія кожного чоловіка... (ще раз з наступаючим 8 Березня, дєвочки). От тільки чомусь сам Бранко розгублений, коли син просить розповісти йому історію про маму...
Веду я це до того, що провідні мотиви збірки – безуспішність духовних пошуків і цілковита чоловіча інфантильність...

Утім, у збірці Катерини Калитко є одне оповідання, не настільки претензійне, як решта, до того ж із добре опрацьованим у світовій культурі сюжетом – кохання дівчини-художниці до одруженого чоловіка („Спадок білої крові”). Хоча й тут подибуємо такі перли, як „я малюю і плачу, плачу і малюю” (с. 128) або пафосний фінал: „Тепер ми обоє знаємо, як помремо. Одночасно, в жахливій автокатастрофі, встигнувши вхопитися за руки і разом, як годиться, побачивши сліпуче світло. Жодне з нас не перетриває іншого” (с. 132). Але є там одне слушне зауваження (востаннє з наступаючим 8 Березня, дівчата): „Зрілий чоловік – то казкове багатство. ... А от зрілий чоловік, що вміє любити, – це диво, яке дається в житті далеко не кожній жінці” (с. 121).

Катерина Калитко М.істерія. – Факт, 2007.

Автор: Тетяна Трофименко